Я, Богдан
Шрифт:
Може, то й був народ наш нещасний і мужній.
У томі шостому «Театру Європи», видаваному у Франкфурті—на — Майні Матвієм Меріаном, Іоганн Георг Шледер, розповідаючи про геройську смерть нового Геркулеса, безіменного козака, який звитяжно бився самотою проти цілих озвірілих натовпів, називає його «москвитом».
Так змикаються в сьому героєві два збратані народи.
А я нічим не зміг запобігти Берестецькому погрому.
Слав універсали з Паволочі, козаки збиралися до мене тоненькими цівками, з литовської лінії не зняв нікого, бо Радзівілл неждано рушив на Чернігів, розбив Небабу, тоді пішов на Київ, куди впустили його
З — під Берестечка прибіг сотник з шляхтичів Адам Хмелецький, одразу кинувся до мене.
— Все пропало, гетьмане!
— А табір де? — закричав я.
— Вже чорти взяли табір. Утеклисьмо з табора.
— Як?
— Молодці битися не захотіли.
— А хоругви де?
— І хоругви пропали.
— А гармати?
— І гармати.
— А шкатули з червоними?
— Про те не відаю.
Згодом прибули полковники — Джелалій, Богун, Пушкар, Гладкий. Один привів півтораста, другий двісті, лиш Пушкар мав з собою шістсот своїх полтавців. Гірко співатиметься про Берестечко:
Кину пером, лину орлом, конем поверну, А до свого отамана таки прибуду, — Чолом, пане наш гетьмане, чолом, батьку наш! Вже нашого товариства багацько не маш!..— Більше війська немає? — поспитав я їх.
— Немає, пане гетьмане, — сказав Филон.
— Де ж воно?
— Всі в розпорошку пішли, — відповів Богун.
— А то погинули. Смерть прибрала наймужніших, — додав Пушкар.
А в мені вмерла молодість. Навіки. Разом з ними. І з Мотрею. Не бачив їхніх смертей, та від сього вони не були легшими. Що мене могло тепер порятувати? Гетьмана — нове військо і нові надії. А людину в мені?
— А де ж твої, Хмельниченьку, воронії коні? — У гетьмана Потоцького стоять на припоні. — А де ж твої, Хмельниченьку, кованії вози? — У містечку Берестечку заточені в лози.Знов я опинився поза часом, ніби вмер насправді. Тільки Україна не хотіла вмирати, народ піднімався морем вогненним, і коли Потоцький посунув з — під Берестечка на козацьку землю для звитяги остаточної, то знайшов тільки розгром і смерть для свого війська. Та все те сталося мовби само собою, без гетьмана, без мене. Я забув про все, що сталося, що позаду. Пам’ятав лиш свій біль. Мотрона спить десь вічним сном, і моя любов кривавиться під її нерухомим серцем. Чим вона стала? Дощем, росою, пташиним співом, вітром? Шкода говорити! Я вже знав напевне, що люди бувають тільки людьми, поки живі, і поки живі можуть стати хіба що звірами, а мертві — тільки мертві, і більше нічого.
І отець Федір, який вибрався з берестецького пекла, постарівши на тисячу літ, не міг розвіяти моєї туги ніякими словами. «Кое начало положу покаянному рыданию… Кое начало…»
— Відспівав за упокій душі Филипка нашого, — мовив отець Федір. — Не знаю тепер, як і небозі моїй Ганні про те сказати. Брати її Василь та Іван, хвала Господу, живі.
— Брати й скажуть.
— Чи й на хутір завернуть. Вже ж кличеш козацтво на Маслів
Став, аби збиралося для нової іграшки.— Коли ж Потоцький і Вишневецький вовками кинулися слідом за нами, то що маю діяти? Тужити про гріхи, вздихати про спокуси, печалитися про падіння?
Отець Федір одповів мені словами з тих давніх книг:
— Будь принижений головою, високий духом.
А в мене не від слів його, а від самої появи, від того, що він неушкоджений вийшов з самого пекла, став переді мною і нагадав усі найкращі хвилі життя мого, зродилося щось незнане, майже божевілля найшло на мене, аж я затулив очі і довго так сидів і схожий був на тих, у. кого очі не на те, щоб дивитися, а щоб плакати.
Зненацька згадався мені хутір Золотаренків, відбудований і відновлений, згадалося, як узимку, виїхавши з Чигирина, десь за тиждень ночували ми з отцем Федором на хуторі, як стелила мені постіль лагідна, тепла жінка, ходила побіля мене на відстані небезпечній, мовби хотіла зачепити мене незачепливо, та я в такій був задумі й зажурі, що довго й не зауважував Ганни, не впізнавав у ній тої майже дівчини з пасіки, тієї золотоногої русалки і лісовички, що промайнула мені літньої, ночі видивом, сном і просонню. Коли ж поглянув на Ганну, то здивувався й злякався, бо була ніби Мотрона, тільки трохи нижча й повніша.
— Голова в тебе не болить, Ганно? — спитав її.
— Чом би мала боліти? Хіба що за Пилипком моїм, якого береш та й береш на війну, а спати й ні з ким!
— Хіба мало Козаків?
— А що мені козаки, як маю свого Пилипка?
— Гетьман у тебе в постелі.
— В постелі, та не зі мною, бо я жона вдатна і ще Бога не забула.
— Сама ж кажеш: блукає твій козак.
— Однаково — жона мужня. Хоч і чує моє серце: не вернеться він більше. Забрав ти його, гетьмане, вже навіки.
— Хто перемагає — живе.
— Забрав, — повторила вона.
Лагідна, але тверда. Не лащилася, не спокушала, не вповзала змією, а мудро бесідувала, ніби Самійло мій.
— Повезеш мене на хутір, отче, — несподівано мовив я, своєму духівникові.
— На хутір? — не одразу збагнув отець Федір. — А — а, на хутір. Тяжко, сину, ой тяжко.
— Повезеш.
І коли я опинибся на хуторі і побачив, як відхиляються двері на ґанок і жіночі руки з’являються в отворі, то здалося, що все повертається: Суботів, Мотрона, моя піднесеність.
Сліпа пам’ять.
Кожну жінку міг би зненавидіти тільки за те, що не може стати Мотроною. А перед цією став на коліна.
— Ганно, будь моєю жоною. Хай се буде моєю спокутою перед полеглими, намаганням моїм заступити собою тих, що перейшли у вічність.
Яка ж марна заступа! Що є людина, Коли йдеться про людство? Але що людство без людини? Чи настане час, коли людина і людство будуть єдині і не зможуть існувати одне без одного? Надто людство без окремішої людини. Коли всі малі сі стануть великими?
Ми справили своє весілля в Корсуні. Нам відспівували «Многії літа» і «Радуйся». Я говорив радо й охоче. Ми запевняємо, ми запевняємо… Певність на сім світі дає тільки смерть. Все інше — підступ і омана. Які лишилися від мене ласкаві слова, зворушливі звертання, які чотири добродійства і сім гріхів були в моїм тілі, чи були блаженства? Шкода говорити! Антифони виспівуються для відтінення мелодії, а не для того, щоб забивати її, заглушати,
Я не губив своєї мелодії і не згубив.