Я, Богдан

З шляхетського обозу палили гармати, але ядра майже не долітали до наших шанців, і за кілька днів убито тільки одну шкапу, яка паслася на полі між нашими таборами. Регіментарі, не знаючи моєї сили, не зважувалися виходити в поле, не випускали й драгунів, що були, власне, нашими людьми, тільки перевдягненими в німецькі строї. Але жменька панцирної їзди, яку мали при собі, щодня вилітала проти нас і в страшній тупотняві рвалася то на один, то на другий козацький шанець. Це було видовисько знакомите. Важкі коні, прикриті латами, на них схожі на дияволів верпщики з крилами над плечима, так що й татарський аркан супроти них безсилий, і всі в сталевих панцирах непробивних, а поверх панцирів у кожного — білі смертні сорочки. Мчать — і ніяка сила не може їх зупинити. Я казав козакам: «Пустіть їх, розступіться! Це сама смерть і вікторія. Розступайтесь і вклоняйтесь цій великій мужності народу лицарського!»

І козаки розбігалися увсебіч, кіннота проскакувала в порожнечі, нічого не здобувши, тяжко повертала назад, щоб наступного дня знов скакати на козацький табір і знов вдарятися в порожнечу.

Іноді охочі з козаків залягали на полі у викопаних долках, затаювалися там, лоскотали шляхетських коней списами в підчерев’я, а к°ли вершник летів разом з конем на землю, то лоскотали й вершника, хоч і знали, що за таке молодецтво колись розтопче їх. сталева лава гусарська.

Такі смертні іграшки тривали день, і два, й тиждень. Чи можна збожеволіти від видовища крові? Не божеволіють навіть ті, хто її розливає. На жаль, не божеволіють. Щодня перед нашими очима вмирали люди, і то найліпші, бо ж умирали добровільно, попереду нас не ждало нічого, крім смертей ще більших, та водночас ще ніколи не закипало життя, як тепер.

Вже пролинула перша весняна гроза над простором, і перший грім ударив над пагорбами й падолами, етеп здіймався до сонця буйними травами, повнився пташиним співом і клекотом, кажани літали в темряві безшелесні, як душі грішників, черепахи великі, як ночви, грілися на піщаних горбах коло боліт, гади, прокинувшись од зимової сплячки, шелестіли в травах, заповзали в намети, грілися під теплими козацькими боками, лелеки летіли на Україну й перепочивали в зелених нетрях довкола нас, з спокійною цікавістю приглядаючись до людського румовища, а ми сміялися й кричали до них, як діти малі:

«Лелеко, лелеко, до осені далеко!» Вовки й лисиці збігалися з усього степу, чуючи дух крові, але не відважувалися наближатися до Жовтих Вод, налякані кипінням нічних кострищ в обох таборах, надто в козацькому, де я звелів кожному палити по п’ять вогнищ одразу, щоб налякати ще більше Потоцького й Шемберка.

Я знав, що вони чекають помочі від головного війська, тому щодня слав гінців до Тугай — бея, щоб підійшов із своєю ордою, яка самим виглядом своїм змусила б шляхту капітулювати. Не битися — лиш налякати, і вже й цього задосить. Однак хитрий мурза десь ховався по далеких балках розлогих, послав мені якусь сотню вершників, більше не давав, вичікував, вистежував, остерігався прогадати і завчасу приєднатися Не до того, хто переможе. Власне, я сам гаразд відав, що не мені загрібати жар чужими руками, що ніхто не здобуде нам волі, ніхто не подолає ворогів. Знав я й те, що Дніпром пливуть у байдаках реєстрові, які вийдуть на берег біля Кодака і підуть у степ. шукати кварцяне військо.

Ворога найзручніше бити поодинці. Тому, замкнувши в пастку Потоцького й Шемберка, я послав уздовж Дніпра кінноту Ганжі, яка мала зустріти реєстровиків і схилити їх на наш бік хоч би як це було важко. Мало хто знав про цей мій намір навіть у моєму таборі. Потоцький і Шемберк і в гадці не мали, тому спокійно сиділи за своїми редутами, ждучи підпомоги, і знову ж таки й не для себе, а щоб без зброї, самими лиш батогами поскоромнити оте, як казали вони, «українське гультяйство», що зібралося в цих степах.

Не було мені тоді легко. Був я гетьманом без перемог, не відзначився ще нічим, навіть орда, яку так щедро пообіцяв на Січі, не з’являлася перед наші очі, і ніхто й не міг достоту потвердити: була вона чи й не була? Довкола мене став володарювати шепіт, а тоді залягла загрозлива мовчанка. Треба було будь — що зламати цю страшну тишу, розбити її, наповнити голосами коли й не надії, то бодай голосами роздумів, сперечань, непокори, бо в тиші й непорушності очікування — смерть і загибель усіх найліпших намірів і моя власна загибель.

Щодня в своєму простому, далекому від гетьманських розкошів наметі збирав я раду, питав: як ліпше, що маємо робити? Гарячі голови знали одне: бити, бити, бити! В українців завжди було надто багато гарячих голів, а тут, біля мене, здавалося, зібралися вони чи й не з усієї землі. Не хотіли чути ніяких слів перестороги, не мали терпіння ждати, рвалися до биятики, вірили в свою силу й звитяжність і не хотіли нічого більше знати. У кого попереду життя, а в кого смерть, — це їх не обходило. Бо смерть у всіх, це доля, неминучість і приреченість, а життя — в битвах, і що може бути прекрасніше?

Я ще не почувався справжнім гетьманом, мудрим і справедливим хранителем правди, тимчасовість тяжіла наді мною, рівність з усіма давала й силу однакову, але не таку, що підняла б мене над усіма до неосяжності й неприступності. Я вмовляв, переконував, може благав навіть, плакав і сивів ночами в самотині й розпуці безсилля, однак твердо стояв, не піддавався гарячим головам і розхристаним душам, відаючи Напевно, що навіть один необачний вчинок занапастить усю нашу справу. Чи ж я міг допустити? Мав стати греблею, перепоною, лягти впоперек дороги, власним тілом загатиш всі Божевільні джерела людської снаги й завзяття.

— Підождемо вістей од Ганжі, — вспокоював я своїх полковників.

— Ти й Ганжу відіслав, аби вкоротити нам руки, — мовив Нечай своїм тяжким, упертим голосом.

— Скажи йому, Кривоносе, — просив я Максима.

— А що казати?

— Тримаєш на вістях увесь степ, скажи всім, що там і як.

Кривоніс не хотів ставати ні на чию сторону:

— Казати можна все, а можна обійтися й без слів.

— Не моя правда! — темно насідав на мене Нечай. — Доки сидітимемо гі цім степу? Вдарити на панів і злизати їх, як лизень!

— Вже ти бив — то й що? — питав я.

— І молот не за одним замахом залізо сплющує.

— Не хочу, щоб наш люд теж сплющувався.

— А що ж ти хочеш, гетьмане?

— Гетьманів не питають, а ждуть їхнього слова.

— То яке ж твоє слово, гетьмане?

Я не мав слова. Я ждав. Чого? Звідки? Від кого? На що сподівався, чого чекав?

Молодий Потоцький з Шемберком мали надію на гетьманів коронних з військом, які могли колись прийти. А я? Коли б і хотів хто бігти до мене, то не знав, де шукати. Відтоді, як вийшов я з Січі, згинули про мене всі вісті, ніхто не знав, де я і що, де шукати мене і чи слід шукати, тепер тільки я сам міг подати про себе голос, і як же подати? Тільки звитягою.

Щупле своє військо я ще поменшив, потай пославши Ганжу з його верхівцями понад Дніпром стрічати байдаки з реєстровими козаками. Не для биятики — бо й що може вдіяти кілька сот кінноти супроти трьох полків реєстрових? — а щоб умовити наймане козацтво, якому однаково ж король не платить он скільки років, не пливти до Кодака, а вийти на берег, побити своїх старшин і прилучитися до повсталого козацтва і До його гетьмана Хмельницького. З Ганжею послав я свого осавула Демка, звелівши йому твердо не допускати полковника ні до яких бйятик, а всіляко спихати на перемови, бо знав: немає людини на світі, яка змогла б вистояти в перемовах перед Ганжею. Власне, він сам того не відав і щоразу притьмом рвався до самоборства, чи то піший, чи кінний, одразу ставав на герць і завжди перемагав, але вважав, що перемагає завдяки силі й сприту, насправді ж усе було інакше. Ну, так, був дужий, верткий, вмілий у володінні білою зброєю, в малому його тілі було зібрано так багато сили, що стачило б її, може, на цілу сотню людей, та справжня сила його була не в міцних руках, не в широких плечах, не в нєстомності й залізній витривалості (бо й скільки таких людей довкола!), а в його очах. Хто зна, які Боги ліпили Ганжу й споряджали його, пускаючи в наш світ непростий, але зробили вони так, що до його сухорлявої, міцної, як корінь, статури, до чорного, як кінська грива, волосся і чорних, як ніч, брів дали очі неймовірної синяви, і коли цей чоловік дивився на тебе, то забував ти сам себе, відчуття було, ніби немає в тобі ні кісток, ні тіла, і вже й тебе самого немає, а є тільки рабське безвілля і бажання сповнювати всі веління цього чоловіка з несамовито синіми очима. Такий чоловік мав би пересувати гори, примушувати ріки текти навспак, чорноліси — зеленіти взимку, а влітку скидати з себе все листя.