Я, «Побєда» і Берлін

Мама одягнула шльопки і вийшла за мною у двір. Бабок було вже більше, і всі косили оком на мій тарантас. Мама не належала до людей, які люблять іржаві сюрпризи, старші від тебе на тридцять років.

— Я купив Машину, — гордо сказав я і ткнув у «Побєду» пальцем. — Двісті баксів.

Якби мама вміла втрачати притомність, вона б утратила, але в той момент плани її дій були їй невідомі. Я тільки відчув, як ростуть тиск у її венах і хотіння запустити в мене чимось важким.

— Ти жартуєш? — з ноткою останньої надії спитала вона.

— Ма, крутєйша машина, я всьо провірив, давай покатаю!

— Відстань, мразь мала, що ти придумав? їдь, віддай її назад. Звідки ти взяв гроші? Ти ще одну рухлядь в хату приніс? Ти нас із торбами по світу пустиш. Екзамени вчи! Ти як твій тато!

Кількість адресованих на мою скромну персону в'їдливих нарікань була завелика, щоб відповідати на них тут-таки на вулиці. Я мав обширну практику, як виходити з подібних ситуацій. Позаяк я кожну сесію перездавав по пару разів, то прийняв мудре рішення спати не вдома. Мамина істерика була логічною. Рік тому я поїхав з татом купувати першу машину, на яку сім'я збирала гроші все життя. І підговорив його купити стару «Волгу», в якої по дорозі з Тернополя до Новоєврейська повідпадали всі життєво важливі деталі, тато пробив ногами гнилу підлогу, і коло міліції ми, відкривши двері, гальмували ногами. Бо відлетіли ще і гальма. Зовнішній вигляд «Побєди» був не кращий, ніж у попередниці. Навпаки, нижні краї машини були ніби обгризені крокодилом, з'їдені іржею. Салон і мотор були в суперстані, але мама про це взнає не скоро. Тому вона пішла додому в трансі, а я без настрою поїхав машиною до своєї дівчини Барбари, бо до неї я завжди ходив, коли не мав куди більше йти, і вона мене завжди приймала. Бо вона була моя дівчина. І вона вірила, що хоча б на старість я помудрію. Треба, до речі, в неї спитати, чи її сподівання здійснилися?

«Побєду» все-таки прийняли в сім'ю, бо жити особливо не було за що, і вона виявилася спроможною возити нас до Польщі торгувати всякими чудами світу. Але я чекав Великої Справи. Мій друг Бард відкривав візи в Бундес. Він нарив якийсь канал і їздив туди що два тижні. Чи то просто подихати вільним повітрям об'єднаного Берліна, чи покурити шмаль з друганами на Курфюрстендамі, чи подивитися концерт Ніка Кейва, чи сходити на паті в Тахелес або Трезор, чи відвезти пару манекенів, які він купував по три рублі за штуку, а там заганяв безголовим швабам по 150 дойч-марок за облуплену страшидлу — ніхто того не знав. Бард кайфував од тих поїздок. Він виглядав на той час як справжній європеєць. На ньому завжди були штани, які пройшли всі можливі світові війни, і куртка, яка мата за собою подібну дорогу. Так ходила вся Європа, і так ходив Бард. Я дивився по тєліку якусь страшилку Брайана Клеменса з польським перекладом, як задзвонив телефон.

— Андрійку, до тебе, — мама передала слухавку з довжелезним дротом, за який заплутувалися всі, хто ходив по коридору. Але не знаходилося раціоналізатора, щоби той шнур колись обрізати.

— Альо, — не відриваючи очей від страшного носатого чувака, який бігав за тьоткою з охотою її покремсати, озвався я.

— Кузьма, це Бард. Я чув, ти тачку купив?

— Чувак, тачіла бомбова, ми до Польщі разів сорок вже з'їздили. Я на ній півбатьківщини туда вивіз. Чувіха їде, як танкер.

— Я в Бундес збираюся, ти не хочеш?

— А коли?

— Десь через тиждень, — відповів Бард. Він знав, що я максимально необов'язковий тіпєц. Мене в різних кінцях Львова могло чекати до десяти людей в той самий час, коли я навіть не збирався виїжджати з рідного Новоєврейська і слухав радіо на даху будинку разом із Зоською, бо більше ніхто крім нього і мене не слухав радіо на даху. Там смерділо смолою або падало на голову — одне з двох. Але поляки там тягнули ліпше, ніж удома. Він сказав — через тиждень, що мало означати — завтра треба здати йому паспорт для візи. Він робив поправку на мою непунктуальність. Мене це тішило. Я любив, коли робили поправки на мене. Значить, ще комусь на цьому світі я потрібний.

— О'кей! — легко згодився я. Поїздки в Берлін з Бардом я любив, ще не маючи машини, а тепер все обіцяло бути набагато цікавішим і насиченішим.

Віза була готова через два дні, і Бард знову подзвонив:

— Чувак, я домовився за манекени в Бучачі, може, приїдеш за мною туди і забереш мене з ними?

— Нє фіг дєлать, — сказав я. — Скільки їх буде?

— Шість дітей.

— Не поняв?

— Ну, діти-манекени — в формах шкільних стоять на вітрині в універмазі. Папік добазарився по три ре за штуку.

— А, ну, як діти, то влізуть, у мене багажник малуватий. — На той час я викинув крадений з мусоровоза акумулятор і запхав нормальний, який влізав на своє місце під капот, так що в багажнику звільнилося троха місця.

Я взяв із собою свого тата. Ми їхали якимось чудернацьким шляхом і робили неймовірні петлі по тернопільській області. «Побєда» не належала до найшвидкісніших видів пересування по землі, і максимальна швидкість руху дорівнювала 50–60 км на годину. Спідометр останній раз працював, коли ще був живий Сталін, і ми заміряли швидкість по тому, як в резонанс входило ліве крило, яке відірвалося від кріплення і починало тарахкотіти. Це явище мало місце на швидкості 40 км на годину. Гаврик — незмінний автомобільний Гуру Новоєврейська, чувак з електронним голосом, їхав збоку на своєму БМВ і засікав швидкість, а я робив у голові мітки, з якими та швидкість була пов'язана. Тобто, коли ти проїжджаєш знак «Обмеження сорок» — треба скинути газ до того, щоби з двору долетів звук, як з дробильного цеху на нашому сірчаному заводі. Тоді менти не спиняли. Вони взагалі рідко спиняли мою машину. її зовнішній вигляд яскраво підкреслював неспроможність господаря дати щось на розвиток української міліції.

Ми з татом доперли до містечка Бучач десь по обіді. Бард чекав нас в універмазі разом з Папіком. Папік — був точною копією Барда, тільки трошки нижчим, грубшим і старшим. Ми привіталися і зайшли всередину. Нас зустрів абсолютно пустий універмаг, пустий в плані повної відсутності товару на поличках. Продавалися тільки металічні кришки для закрутки варення в банках. Причому їх було просто до фігіщі. Більше не було ЗОВСІМ НІЧОГО. Як після татарського іга. Але весь персонал був на робочих місцях, і літав слушок, що мають підвезти калісони. Я не знаю, чи калісони здатні ощасливити тридцять людей, які броунівськими частинками снували біля того прилавку, де їх мали викинути, і, заважаючи один одному, ловили свій нехитрий кайф. Ми піднялися на другий поверх, і Папік Барда зник у дверях підсобки. Він був завучем у ПТУ і міг у Бучачі ВСЕ! За хвилину він вийшов з підсобки і ознайомив тоном Наполеона, який щойно спалив Москву:

— Віталічко, по три не буде. Я домовився по три п'ятдесят.

— Супер, тато! — відповів на це Бард, дістав два червонці, а решту досипав копійками. За Папіком вийшла продавщиця, яка скоїла цей злочин і продала інвентар магазину.

— Боже, не знаю, що мені за то буде, але такі хлопці файні, беріть тих дітей, тіко пороздягайте, бо форма не продається, — ховаючи двадцарік у кишеню халата, сказата вона.

Ми почали роздягати дітей-манекенів. Шкільна форма висіла на них добрих пару років, і на шиї залишився вицвілий трикутничок, дякуючи якому вони були подібні до інопланетян, які сіли в Бучачі і там залишилися, бо їхню бензину з НЛО скачали місцеві пацани і продали полякам на трасі. Нав'ючені голими дітьми, ми пройшли повз броунівську масу, яка чекала на калісони. І хтось устиг запитати:

— По скілько дають? — Що він мав на увазі — ціну чи кількість, — ніхто і не зрозумів. Легким галопом ми підбігли до машини, потрясуючи мощами роздягнутих діточок. На жаль, у багажник не вліз ні один дяпан. Довелося всіх пхати у салон. Позаяк назад нас їхало дев'ять — три живих і шість пластмасових пацанів, Бард тримав на колінах п'ятьох, а одного ми з татом посадили між собою на передній диван, і він пильно вдивлявся вперед усю дорогу додому своїм загадково-тупим поглядом моделі. Тяжко було розібратися — хто з них хлопці, а хто дівчата.

— Кльова машина, — долинув з-під груди пластмаси десь іззаду голос Барда.

Ніхто з нас не підозрював багатства епітетів, які пролунають на адресу іменинниці за найближчу добу. Бо до того треба було дожити. Виїзд на Берлін ми запланували на третю годину ночі. Чому саме на третю? А чому б ні? Я переживав період запізнілого переходу з дитячого віку у фазу дураковаляння, і мої рішення часто-густо були висмоктані з пальця, як герої Конан Дойля. Сам придумав і потім сам мучився, як з того вийти, і мучив ще й оточуючих мене персон. Тому вся сім'я Барбари, бо від неї ми збиралися стартонути, не спала разом з нами. Звечора ми вальнули фляшку Кірша — тоді продавалася така тягуча солодка зараза, яка мала ЗО градусів алкоголю і її можна було пити без закусі, і з дурними головами провалялися до півтретьої ночі. Невиспані, з синіми мішками під очима, ми підняли свої тіла і по черзі сходили в дабл попісяти. Перший раз в житті я заснув, стоячи і пісяючи. Надворі було зимнувато як на початок літа. Наші діти сиділи в машині, зяючи своїми скляними перестрашеними очками, і мерзли. Поколупавшись для виду ключем у замку (замок не закривався на ключ з часів громадянської війни), я відкрив двері, і ми з Бардом позакидували сумки. Я дістав сигаретку «Жітан», Бард також дістав сигаретку «Жітан», і ми закурили. Я збрешу, якщо скажу, що ми закурили для приємності. Просто прийнято було курити після того, як устав з ліжка. В роті було так, ніби туди сходили коти зі всього Новоєврейська. В легенях було відчуття, ніби туди забили великий дюбель, якмм прибивають шифер. На балконі третього поверху Барбариного під'їзду стояли два брати — Вовка і Лесик, мої давні другани. Вони також курили. Коли б я не виходив з під'їзду — вони стояли там і курили. Брати були, як Смокери з фільму «Водний світ» із Костнером. їх не можна було уявити з пустим ротом. Там постійно щось диміло.