Як Хапко солоду відрікся

Хапко дременув далі.

Надибав на ріжок, от і другий, п’ятий – катма грека. Мало не все місто вибігав та вишукав. Хоч ніжки бісячі, а гудуть.

– А може, він все покупив та й до куми подався і там вже орудує?

Потер-потер ніжки і мерщій до куминої хати.

– Нема?

– Ще нема, – одказує кума, – сідайте, відпочиньте, поки надійде. Втомились, аж задихались. От свіжа водичка...

Напивсь Хапко свіжої водички та й пита:

– А де ж той Грек, що його не знайти?

Спахнула, як іскра:

– Який Грек?

– Що недалечко, казав дядько, на ріжку пахощі продає?

– Не знаю... я, бачте, пахощів не купую, то де ж мені і знати...

А сама наче провинила.

– Кудою ж той кум подався? Де його шукати? – аж викіпає Хапко.

– Може, й хутенько надійде...

– Оце щоб я його дожидав та виглядав.

– Не звикли? – всміхнулась.

Та так-то вже смутненько... От як той, що вже добре навчився і дожидати, і виглядати – добре зна, що то переплакані ночі та перемучені дні, і вже відколи їх не вилічує.

– Та й звикати не хочу! Піду знов шукати! Казав зараз варити, а коли ще то буде! От лихо! От напасть! От безголов’я!

І так бісеняті того пива варити, та зараз, та притьмом... аж казиться...

Нащо воно йому? До чого?

Та що бісеня, – нехай собі дідькове насіння і казиться – лихо, як хрещеному таке заподіється. Хіба ж не лучається, що ніби й розумний і розважний зразу наче збожеволіє – пропада за якою-небудь дурницею, що вона йому ні до чого – і гонить за нею, наче його з мосту пхнуто...

Та вже признаюсь за себе.

Торік повертався я з Деркачівського ярмарку, і так мені тим разом пощастилося, що я і своє добро спродав, і покупив, що мені треба, поцінно. Правда, посварився був з Іваном Лемішкою, та сварка та не зашкодила, бо не дурно кажуть: не бити кума, не пити пива... Так от, повертаюсь з того ярмарку, поганяю по рівному і, наче в колисці, розкошую... Дрімаючи, доколисався до Лучок, а в Лучках собаки кляті – мухи не пропустять і умерляка піднімуть – мусив прокинутись. А тут якраз на дорозі два півня деруться, аж пір’я летить, і рябий посіда червоного. І чогось мені той рябий в око впав: куплю його! Нехай у нас у дворі рябі півні кукурікають. А тут вибіга молодиця, хапа того рябого. Я до молодиці: «Продай мені того півня, молодице!» Не хоче – звісно, жінка, то й норівниця... Я, не вам хвалячись, як почув, що не продасть, то трохи не взридав... Продай, хрінова дочко! «Не продам – не продам – не продам!» Як зацокотіла, як засвіготала, заверещала, світе мій! Таку збила бучу, що сусіди позбігалися... у гук, у крик... А тут собаки ті кляті, як не розірвуться, гавкають... Я ніби трохи схаменувсь: будь ти неладна, дармосварко! Погнав воли... Приїхав додому, а вдома гості, та ще милі гості – давній мій приятель Корній Чубатенький. Розказую йому, як за рябого півня з лучанською молодицею посварився. Сміється Корній, сміється й жінка. Було, мабуть, у головці, каже...

Сміюсь і я, а проте не йде мені з думки той півень! Треба мені того півня... Так треба, як дихати... Випроваджуючи Корнія, хвалюся йому: а я таки того півня, хвалюсь, добуду. «А навіщо тобі той півень здався? – пита Корній (той Корній такий, що хоч чуприна трохи й куриться, а річ розсудлива). – Якби земля, або віл, або кінь – нехай кабанець, а то півень! Начхай на того півня, друже!» Я за таку раду дибки – наче хто мене в серце списом пройняв. Як то? – гримаю. І посварився б добре, та той Корній такий догадливий в Бога чоловік, що скажіть йому: «А я тобі, Корнію, голову одітну!», то він повідмагається й погодиться: «Одітни, друже!» Зараз він мене втихомирив: «Коли вже так тобі приступило, друже, то добувай того півня. Після нас не буде нас… Уживаймо, що мога»...

– Добуду півня! – хвалюсь жінці.

А жінка свариться: оце розносився з тим півнем, як з писаною торбою.

– Таки добуду! – наполягаю.

– І добувай, а поки що лягай спати!

Тим словом трохи мене не вмертвила... Спати? – кажу, – спати?

Проте ліг спати.

Що ж ви думаєте? Аби заплющив очі – вражий півень, як живий – тільки не дзюбне! Прокинусь – в уха кукурікає.

Чи спав, чи не спав, удосвіта скочив на коняку та посмиком у Лучки...

Ранок свіженький та росистий, вітрець повівний.

Ніби трохи мене відпустило... Чи не повернуть додому? Тим часом таки простую до лучковської корчми.

А в корчмі бондар Назар Попелуха п’є горілочку і перекоряється з Гершком за якісь обручі на діжку. Побачив мене: «Га! слихом слихати, видом видати! Здорові були, дядьку! А будемо воювати?» – сміється, і той ластатий дурисвіт Гершко сміється. «А чого мені з тобою воювати?» – питаю. – «Та не зо мною, а з Варкою Бандурихою – рябого півня забули?» А тут Гершко дзиґ-дзиґ-дзиґує: «Ну, ну, послухайте ви моєї ради, постановіть йому (Назарку-то) кварту, то він вам того півня добуде». – «Як то?» – питаю. – «Бо він таке слово має», – сміється ластатий. – «Добудеш?» – питаю Назарка. – «А добуду, – впевняє, – станови кварту». – «Матиму в руці півня, – кажу, – то й постановлю».

Бере шапку: то ходім до Варки.

Пішли до Варки... Іду, і так вже мені в серці, згадуючи, як образила мене та катова дочка, так вже, що аж руки чешуться... А до того не дуже-то і вповаю, чи згодиться вона, чи знов зіб’є бучу...

Уступаємо в хату...

То я аж вжахнувсь: не та баба, не та Варка.

Вона, кат її не взяв, препишна молодиця, гладка така, що й миш не одержиться, смуглява, рум’яна, як промінь вечірній, очі огневі, та тільки гордувата, чванькувата – носочка й коцюбою не дістати – дивиться, наче зараз тебе з’їсть, не соливши, словами і січе, і руба, ані приступити... а тут бачу таке лелечко – носок долі, очиці якось пригаслі, всміхається любесенько, голосок приязненький – хоч до якої пекучої рани її прикладати...

– Як вас Господь милує, Назаре? Чи здоровенькі? – вітає бондаря.

А бондар, хрінів син, до неї, як голуб до голубки.

Тоді вже згадав я, що той Назарко на цілу округу жіночий воркіт і такий на це діло здатний, що, не вам кажучи, вранці вдовуленька слізоньками вмивається, згадуючи свого покійничка, а покивав та поморгав Назарко, та сплакана бідолашка того ж таки вечора вже у червоний очіпок причепурилась.

– Ми з товаришем до вас, рибонько, за великим ділом притупали, – почина до неї прикочуватись Назарко. – Пізнали мого товариша?

– Аякже, пізнала.

І до мене приязненька!

Що ж ви думаєте? Умент оборудував діло Назарко. І півня продала, і навіть торбинку на його позичила.

Іду додому, везу півня... І не так-то вже дуже радію... Чогось ніяково мені...

А що далі, то гірш та гірш надозолює мені те придбане добро, бо вража птиця безперестанку так стрепехається у торбинці, що конячка наструнчує вуха. Ану, думаю, зв’яжу я його краще, бо та Варка, прислухаючи та приглядаючи свого залицяйку, кат зна як зв’язала.

Спинив конячку, витяг того невірного півня з торби, прибравсь міцніше притягнути мотузок, коли бісів півень фурх! та у степ... будь воно тричі німцеве! Я за ним... і крила, і ноги в його спутані, а нічого не вдію: підстрибує та підлетує, мов скажений. Спинюсь я, спиниться й він – роззявить дзюба і визирається, наче очі йому зараз вискочать, аби я поворушивсь – він стриб далі у степ. Добре нагрів чуба, поки його злапав...

Привіз додому, пустив у дворі. Жінка тільки в долоні сплеснула.