Якщо на землі є пекло.

І так без кінця. Дійшло до того, що Антек робив усе так, як сам вважав за потрібне, та ще й вводив в оману гермайстра: «Гер Мульман, ми виконали ваш наказ: оці вантажі ми поставил сюди, а оті — он туди». Старші склеротик у наївному захопленні, як дитина, вигукував: «Чудово! Я ж про це вас і просив». Це була не робота, а лялькова комедія, як висловлювався Аптек. Доводилося тільки дивуватися, як німці могли поставити на таку роботу цього жалюгідного типа. Мабуть, завдяки значку члена націонал-соціалістської партії, пригвинченому до лацкана піджака, Мульман і потрапив у гермайстери. Старий так тепло одягався, що було просто незрозуміло, як він ще може пересуватися. Вовняна білизна, вовняні панчохи, та ще й теплі шкарпетки, светр, жилет, піджак, величезний шарф і довжелезне шкіряне пальто, підбите хутром, важка шапка, та ще й з навушниками, підбитими хутром, рукавиці, валянки... Одного разу він метушився поміж стосів і в нього з-під пальта випала гумова грілка, наповнена гарячою водою. Володя підняв грілку і віддав її старому. Той пошастав по своїх численних кишенях, знайшов потрібний флакончик, дістав з нього одну маленьку горошинку і, як винагороду за послугу, дав її хлопцеві. Піднявши угору палець, таємниче мовив: «Вітаміни. Дуже цінна і корисна річ — зміцнює організм». А потім з грілкою в руках почалапав у свою комірчину, щоб змінити воду і надійніше прив’язати грілку до живота.

Хлопці не боялися гросфатера, позаочі називали його «гером Пульманом» і навіть трішки жаліли його, знаючи, що краще, ніж цей трухлявий склеротик, ніхто не зуміє заплутати облік вантажів і будівельних матеріалів. Комічний гросфатер цілком влаштовував їх, бо не заважав їм у саботажі. Та це тривало недовго. Через тиждень гера Мульмана обікрали. Нагло, серед білого дня. В його комірчині лишилися лише радіоточка і клізма, все інше — як корова язиком злизала.

Викликали поліцію, але вона нічим не змогла допомогти Мульману, оскільки прибула на місце пригоди з великим запізненням і не виявила ні злодіїв, ні їхнього сліду. До того ж інспектор поліції відзначив, що сам гер Мульман допустився серйозного порушення якоїсь інструкції, перетворивши «робоче місце» мало не на квартиру, у якій тримав безліч особистих речей, «непотрібних для виробничого процесу». Детективам так і не вдалося з’ясувати, куди ж поділися речі. Можна було тільки здогадатися, що їх вивезли на машині, оскільки якраз там завжди зупинилися грузовики, а шофери заходили в контору оформляти документи. Маючи спеціальні перепустки, водії безперешкодно залишали територію будови. Есесівських вартових турбувало лише одне: щоб не втік в’язень, а якесь, там барахло в кабіні їх не обходило. Гер Мульман зліг від апоплексичного удару, потрапив у лікарню — і більше його не бачили.

Гросфатера змінив молодий рудий німець — лихий і підлий нацист, який завдяки багатим і впливовим родичам мни броню від мобілізації і уник фронту. Мерзотник підрівнявся від есесівців лише тим, що носив не есесівську форму, а цивільний одяг. Першого ж дня він з’явився ми роботу з києм у руках і побив кілька десятків в’язнів, змушуючи їх працювати не розгинаючи спини.

На другий день рудий побив Антека і відправив його в штрафну команду, а на його місце взяв справжнього капо. Для в’язнів з команди «Гаст» настали важкі часи. Порадившись, вирішили триматися купи, гуртом боротися за життя кожного.

Підпільну групу очолив Жора...

А тим часом табірне життя йшло своїм узвичаєним порядком: люди страждали, пухли від голоду, помирали під хвороб і ран, гинули від звірячих знущань і нелюдських страждань, їх відправляли в освенцімські газові камери і крематорії, а натомість привозили нових бранців. З кожним днем освенцімський конвейєр смерті набирав обертів...

Насувалася зима. Холодний грудневий вітер зривав н мокрих дерев останнє мертве листя, по низькому сірому небі пливли брудні, подерті хмари. Люто періщив дощ у переміні із сніговою крупою. В’язнів охопила паніка, ніби під час найстрашніших селекцій, бо ж гниле концтабірне дрантя не могло захистити від холоду. І, як не дивно, саме в ці холодні грудневі дні сильніше розгулялась дизентерія, яка спалахнула ще в липні, коли стояла шалена спека і над смітниками, вигрібними ямами, нужниками у трупарні і в бараках роїлися хмари мух. Тепер епідемія косила усіх підряд, набула масштабів загальної катастрофи. Есесівці ледве встигали відвозити мертвих і привозити живих, щоб забезпечити робочою силою об’єкти.

П’ятого грудня випала неділя. Німці пунктуально дотримувалися днів відпочинку, тому робота на будові припинялася і в’язнів з табору не гнали. По неділях у таборі проводились «спортивні змагання», мета яких полягала не в тому, щоб виявити сильніших, а навпаки — слабших, і відправити їх у крематорій. В програму «змагань» входило три вправи: стрибки по-жаб’ячому в швидкому темпі, біг рачки наввипередки та біг на колінах наввипередки. Важко було придумати щось підліше й мерзенніше за ці «змагання»... А цієї неділі навіть вони не проводилися через масовість епідемії — в’язні і так мерли сотнями. У таборі запанувала настільки тяжка атмосфера, що пригнічені були навіть катюги — блокові й капо. Як-не-як, а кожен з них перебував серед в’язнів і в будь-яку хвилину міг сам стати жертвою нещадної хвороби. Адже навіть есесівці, яким лікарі робили усі необхідні щеплення, тепер намагалися уникати будь-яких контактів з в’язнями, і блокфюрери, швидко провівши апель, моментально щезали з табору.

А цієї неділі староста табору Бруно наказав усім промінентам перебувати в бараках, а решті в’язнів від підйому до відбою стояти на повітрі для загартування. Отже, бранці мусили промучитися на холоді, під дощем дев’ятнадцять годин — з четвертої години ранку до одинадцятої години ночі. Без їжі, без тепла, без надії, без шансів вижити...

З півночі дув пронизливий вітер, сипав і сипав дощ, у свинцевому небі каламутилися темні хмари. Зіщулені, мокрі в’язні сірими привидами блукали по табору з надією хоч якось утриматися за життя. Чалапали по калюжах з кінця в кінець, аж поки не падали в знемозі на мокру землю, замішану тисячами ніг до густої каші.

В’язні збивалися в гурт, намагаючись зігрівати один одного власними тілами, але скільки того тепла у промерзлих скелетів... Найслабші, у яких опухлі від голоду ноги не витримували, падали, і їх затоптував натовп. Більшість намагалися рухатися, щоб не замерзнути, не бути затоптаними. Скрізь валялися трупи, і територія табору стала моторошним полем смерті.

Володя з Жорою теж блукали по табору й цокотіли від холоду зубами. В свідомості билась тільки одна думка; «Дотягти до вечора, дотягти до нар...»

Несподівано Жора сказав:

А сьогодні ж свято.

Яке свято? — здивувався Володя.

День Радянської Конституції. Невже забув?

І Володі згадалось, як святкували цей день до війни. Червоні прапори па фронтонах будинків, транспаранти, лозунги, збори, доповіді, концерти художньої самодіяльності... На святково вбраних вулицях і майданах радісні люди, дзвінкоголоса дітвора. Скільки було тоді щастя! «Чи ж уміли ми тоді по-справжньому любити наше щастя, берегти його і захищати?..» — з гіркотою і болем думав Володя. Тепер для нього усе те навіки втрачене, лишилися самі болючі спогади...

Зненацька їх зупинив якийсь поляк — виснажений, мокрий, посинілий. Лише в молодих очах ще жеврів слабенький вогник життя. Ці очі пильно дивилися на Жору.

Я впізнав тебе: колись ти співав на полі смерті, де ми корчували пеньки.

То й що? — насторожився Жора.

Я штрафник. Учора поруч зі мною працював Антек Сташевський. Ми розговорилися, і він дуже тепло згадував тебе.

Де він? — стрепенувся Жора.

Учора ввечері його убив Зепп...

Ця звістка приголомшила хлопців. Незнайомий ще щось казав їм, але вони уже нічого не чули. Немає більше Антека... І знову проклятий Зепп! Вони навіть не помітили, як почалапав далі незнайомий поляк. Стояли мовчки, тремтіли задубілими тілами, і не знати було, то сльози чи дощові краплини стікають по їхніх запалих щоках...

Дрібна мжичка сікла просто в лице — та так гостро й різко, немов скалочками потовченого скла. Слизькою мрякою вилискували чорні толеві дахи бараків, неначе кришки гігантських домовин. Крізь морок дощової завіси то там, то тут просвічували великі калюжі з купинами задубілих трупів... А живі продовжували механічно рухатись. Цокотіли зубами, дрижали на холоді, як епілептики, однак продовжували відчайдушну боротьбу за життя. Ніякі жахи на них уже не діяли, ось тільки холод проймав, і захиститися від нього можна було лише роботою м’язів, а це залежало від запасу фізичних сил. Отак і змагалися зі смертю, і цьому безнадійному змаганню не видно було кінця...

Чалапаючи по калюжах, Володя відчував, як дедалі більше охоплювала його глуха туга. Іноді натикався поглядом на якийсь труп, хлопця струшувало всього, неначе від різкого удару струмом, і проймав жах. Тоді він намагався дивитися на живих, немов просив у них мужності й сили. Оці нещасні страдники тільки й зв’язували Володю з життям. Він не просто звик до них, братів по нещастю,— зріднився з ними. Неначе незнищенне коріння, вони тримали його у цьому жахливому житті, допомагали чіплятися за найменшу іскорку надії. Та сили танули і гасла надія. Іноді Володі здавалося, що відчуває, як сивіє голова і як впритул заглядає у вічі смерть...