Янголи і демони

— Так. Суперечність, по-твоєму, виявляється в тому, що у світі (тгато страждання. Голод, війни, хвороби…

— Саме так! — Шартран знав, що камерарій його зрозуміє. — У світі відбуваються жахливі речі. Людські трагедії є доказом того, що Бог аж ніяк не може бути водночас і всемогутнім, і милостивим. Якщо Він нас любитьі має змогузмінити наше життя, то чому не робить цього? Чому не звільнить нас від страждань?

Камерарій наморщив чоло.

— Думаєш, Він мав би це зробити?

Шартран зніяковів. Може, він переступив межу? Може, це одне і тих запитань, які не заведено ставити?

— Ну… якщо Бог нас любить, то Він може нас захистити. Він мав би це зробити. Виглядає так, що Він або всемогутній, але байдужий, або милостивий, але безсилий.

— Ти маєш дітей, лейтенанте?

— Ні, сеньйоре, — почервонів Шартран.

— Уяви, що ти маєш восьмирічного сина… Ти б любив його?

— Звичайно.

— Чи робив б ти все, що у твоїх силах, аби вберегти його від і траждань?

— Звичайно.

— Ти б дозволив йому кататися на скейтборді?

Шартран задумався. Як на священнослужителя, камерарій іавжди здавався дивовижно земним.

— Мабуть, що так, — відповів Шартран. — Ну звичайнії, я б дозволив йому кататися на скейтборді, але наказав би буч м обережним.

— Отже, як добрий батько, ти дав би своєму синові найкрн щі настанови, а тоді відпустив би його вчитися на власнил помилках?

— Я не ходив би за ним по п’ятах і не пестив би його, якщо ші це маєте на увазі.

— А якби він упав і розбив коліно?

— Це навчило б його в майбутньому бути обережнішим.

— Отже, — усміхнувся камерарій, — навіть маючи змогувтру титися і вберегти свого сина від страждань, ти любивби його настільки, що дозволив би йому вчитися на власних помилках?

— Звичайно. Біль — це невіддільний компонент дорослішання Саме так ми вчимося.

— Отож-бо, — кивнув камерарій.

90

Ленґдон і Вітторія спостерігали за п’яца Барберіні з темного про вулка із західного боку майдану. Церква була від них навпро ти — її маківка, що височіла над довколишніми будівлями, непн разно вирізнялася на тлі темного неба. Вечір подарував жадану прохолоду, і Ленґдонові було дивно, що на майдані нікого нем;н Із відчинених вікон угорі долинав голосний звук телевізорів, І це нагадало йому, куди всі поділися.

«…Ватикан досі нічого не коментує… ілюмінати вбили двох кардиналів… у Римі з’явились сатаністи… ходять чутки при глибше проникнення…»

Новина ширилась містом, як свого часу вогонь. Рим, як і все і. світ, затамувавши подих, стежив за розгортанням подій. Цікаво, думав Ленґдон, чи вдасться зупинити це божевілля? Оглядаючи майдан, він зауважив, що, попри наступ на його територію сучасних будівель, п’яца Барберіні зберегла первинну овальну форму. Високо вгорі на даху розкішного готелю, немов сучасний пам’ятник давньому героєві, блимав величезний неоновий напис. Вітторія перша його побачила. Напис здавався дивовижно доречним.

ГОТЕЛЬ БЕРНІНІ

— За п’ять десята, — сказала Вітторія, уважно оглядаючи майдан. Раптом вона схопила Ленґдона за руку й потягла в тінь. Тоді показала очима на центр майдану.

Ленґдон простежив за її поглядом і заціпенів.

У світлі вуличного ліхтаря рухалися дві темні постаті. Обидві пули загорнуті в довгі плащі, на головах мали темні каптури — традиційний убір католицьких вдів. Ленґдон сказав би, що це жінки, але в темряві не можна було знати напевно. Одна здавалася доволі старою — вона згорбилась і йшла ніби через силу.

,Пруга — вища й сильніша — її підтримувала.

— Дайте пістолет, — попросила Вітторія.

— Не можете ж ви…

Спритно, як кішка, Вітторія вдруге за цей день запхала руку до його кишені й видобула пістолет. Тоді, цілком безшумно, гак начебто її ноги й не торкалися бруківки, вийшла зі сховку, іробила кілька кроків ліворуч і перебігла через майдан, набли-ішішись до дивної пари ззаду. Якусь мить Ленґдон стояв на місці, приголомшений. Тоді подумки вилаявся і поспішив за Вітторією.

Пара рухалась доволі повільно, і вже за півхвилини Ленґдон і І’>ітторія доганяли їх. Вітторія невимушено схрестила руки на і рудях, таким чином приховавши пістолет так, щоб його можна і іуло вихопити кожної миті. Чим більше скорочувалась відстань між ними, тим швидше йшла Вітторія, і Ленґдон мусив доклада-і и зусиль, щоб не відставати. Він ненароком спіткнувся об камінь, від чого той відлетів убік, і Вітторія сердито зиркнула на нього. Але двоє попереду, схоже, нічого не почули. Вони розмовляли.

Коли до них залишилося футів зо тридцять, Ленґдон став чути голоси. Слів він не розрізняв — чув лише тихе бурмотіння. Віт торія йшла щораз швидше. Вона послабила хватку так, що стало видно пістолет. Двадцять футів. Голоси лунали чіткіше — один був значно голосніший від іншого. Сердитий. Повчальний. Ленґдон збагнув, що цей голос належить старшій жінці. Різкий. Грубий. Ленґдон намагався розібрати, що вона говорить, аж раптом нічну тишу розітнув інший голос.

— Мі scusi! — Привітний тон Вітторії осяяв майдан, наче яскравий ліхтар.

Ленґдон напружився. Двоє у плащах різко зупинились і почали повертатися. Вітторія швидко йшла їм назустріч, так щоб вони не встигли опам’ятатись. Ноги в Ленґдона немов приросли до землі. Він помітив, як Вітторія звільнила руки. В одній блиснув пістолет. Тоді через її плече він побачив обличчя, на яке впало світло вуличного ліхтаря. Страх передався йому в ноги, і він кинувся вперед.

— Вітторіє, зупинися!

Однак Вітторія реагувала просто блискавично. Швидко й невимушено вона знову піднесла руки й обхопила себе так, як цс роблять жінки, коли мерзнуть. Пістолет зник з очей. Ленґдон підбіг до неї, мало не зіткнувшись із закутаними в плащі незнайомками.