Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура

В очах Даулі — та й усіх присутніх — я побачив лише сумнів; оце і все, чого я домігся. Я почекав трохи, даючи їм поміркувати. Нарешті Даулі заговорив — і виявилося, що він і досі не позбувся своїх давніх звичних помилок. Він нерішуче пробелькотів:

— Але ж… але ж… ти не станеш заперечувати, що два мільси на день краще, ніж один.

Ось тобі й маєш! Та я не хотів здаватися й тому вирішив зайти з іншого боку.

— Візьмемо такий випадок. Припустімо, один з твоїх підмайстрів купує собі такі товари:

1 фунт солі;

1 дюжину яєць;

1 дюжину пінт пива;

1 бушель пшениці;

1 сорочку із сірячини;

5 фунтів яловичини;

5 фунтів баранини.

Все це коштуватиме йому тридцять два центи, які він заробить за тридцять два робочих дні — п’ять тижнів і два дні. Нехай він тепер перейде до нас. За тридцять два дні роботи він одержить у нас половину тієї платні. Зате всі ці товари зможе купити за чотирнадцять з половиною центів, тобто за двадцять дев’ять днів роботи, заощадивши таким чином платню майже за половину тижня. Тепер порахуй, скільки це вийде за рік? Що два місяці він заощаджуватиме майже тижневий заробіток, а у вас він не заощадить нічого; за рік наш робітник може зберегти заробіток п’яти-шести тижнів, а ваш — ані цента. Тепер, сподіваюся, ти зрозумів, що “високі заробітки” й “низькі заробітки” — це пустопорожні слова, поки не ясно, що на ті гроші можна купити!

Здавалося б, сказано було переконливо.

Та тільки я їх не переконав. Здатись довелося таки мені. Ці люди цінували тільки “високі заробітки”: їх не обходило, чи за ті високі заробітки можна що-небудь купити. Вони обстоювали протекціонізм, вони ні про що інше й слухати не хотіли, бо ті, кому це вигідно, дурили їх, запевняючи, ніби протекціонізм забезпечує високі заробітки. Я довів їм, що протягом чверті століття їхня платня зросла тільки на тридцять відсотків, тоді як ціни підскочили на сто; у нас же заробляти стали на сорок відсотків більше, а ціни впали. Але на них це не вплинуло. Для цих диваків логіки просто не існувало.

Хоч як це прикро визнавати, я зазнав поразки. Незаслуженої поразки, та хіба від цього легше? І подумати, за яких обставин! Найперший державний діяч тієї доби, найздібніша, найосвіченіша людина в цілому світі, наймудріша з усіх некоронованих голів, що сягали в ті століття” захмарних висот політичної влади, — зазнає поразки в суперечці з темним сільським ковалем! До того ж я помітив, що решті присутніх жаль мене, і спаленів так, що від вусів моїх запахло смаленим. Поставте себе на моє місце, спробуйте відчути прикрість і сором, що їх відчував я, і скажіть, чи втрималися б ви від забороненого прийому, чи не вдарили б ви супротивника нижче пояса? Ну, звісно, вдарили б — така вже людська природа! Вдарив і я. Ні, я не намагаюся виправдатись, я хочу тільки сказати, що я розлютився і що кожен на моєму місці вчинив би так само.

Коли я вирішую вдарити кого-небудь, то не вдовольняюсь легеньким стусаном; коли я б’ю, то вже б’ю наповал. І не Наскакую наосліп, ризикуючи схибити, — ні, я відходжу вбік і готуюся нехапливо, так що супротивникові й на думку не спаде чекати якоїсь каверзи, а потім — бац! — і він уже лежить догоричерева й ніяк не може збагнути, як усе це сталося. Так учинив я і з братом Даулі. Повів мову про се, про те, тихенько, спокійненько, наче знічев’я, — навіть найбільший мудрець у світі не здогадався б, що я замислив і куди хилю:

— Знаєте, хлопці, як подумати й пильніше придивитися, скільки цікавого таять у собі закони, звичаї, обряди! А вони ж залежать від зміни людських поглядів, від розвитку нашої думки! Є закони писані — рано чи пізно їх скасовують. А є закони неписані — вони вічні. Візьміть неписаний закон заробітної плати. Він говорить, що мало-помалу, із століття в століття, заробітна плата неухильно зростає. Як це довести? Ми знаємо, скільки заробляють люди у нас, у вас, десь-інде і з цього виводимо середній заробіток на нинішній рік. Ми знаємо, скільки платили за працю сто років тому і скільки платили двісті років тому; далі в минуле ми зазирнути не можемо, та й цього досить, щоб установити закон поступового зростання заробітної платні. На основі цього закону, навіть не маючи напохваті документів, ми можемо досить точно визначити, скільки платили за працю триста, чотириста і п’ятсот років тому. Чудово. Та чи обмежуємося ми цим? Ні. Ми перестаємо дивитися назад і застосовуємо цей закон до майбутніх часів. Друзі мої, я можу сказати вам, скільки люди зароблятимуть у майбутньому, через сотні й сотні століть.

— Та невже? То скажи, добрий чоловіче!

— Протягом найближчих семисот років платня у ваших краях зросте в шість, разів, і наймит на фермі одержуватиме три центи на день, а ремісник — шість центів.

— Ех, померти б зараз і воскреснути тоді! — вигукнув стельмах Смаг, жадібно поблискуючи очима.

— До того ж не на своїх харчах, а на хазяйських. На хазяйських харчах, щоправда, не розжирієш, але то вже інша річ. А ще через два з половиною століття — слухайте уважно! — ремісник зароблятиме — пам’ятайте, це закон, а не вигадка, — ремісник зароблятиме двадцять центів на день!

Всі так і охнули, а муляр Діккон, звівши догори руки й очі, пробурмотів:

— Більш як тритижневий заробіток за один робочий день!

— Це ж величезні гроші! Величезні! — задихано мовив Марко.

— Заробітна плата помалу, поволі, але невпинно зростатиме, як зростає дерево, і ще через триста сорок років, принаймні в одній країні, середній заробіток ремісника становитиме двісті центів на день!

Усі так і заніміли! Протягом цілих двох хвилин ніхто не міг дихнути! Нарешті вугляр побожним тоном проказав:

— Ото б дожити до того часу!

— Це ж графський прибуток, — зауважив Смаг.

— Графський, кажеш? — озвався Даулі. — Бери вище й не схибиш. Жоден граф у королівстві Багдемагуса не має такого прибутку. Графський — пхе! Та це прибуток… це прибуток янгола!

— От як зросте заробітна платня. В ті віддалені часи людина зможе купувати на свій тижневий заробіток стільки, скільки вам не купити й за рік роботи! Скажете, чудо? Таких чудес буде багато! От, приміром, у вас щовесни визначають, яку платню покласти на цілий рік уперед ремісникові, наймитові чи челядникові. Хто це робить, брате Даулі?

— Іноді судді, іноді старійшини міста, а найчастіше — магістрат. Взагалі кажучи, платню встановлює магістрат.

— І він ніколи не радиться з бідняками, визначаючи їхню платню?

— Ти що, з неба впав? Невже не розумієш, що радитися треба з хазяїном, а не з ними? Гроші ж хазяйські? Хазяйські! Тож і останнє слово має бути за хазяїном.

— А по-моєму, той, хто має ті гроші отримувати, теж особа зацікавлена, і не тільки він, а і його бідолашна дружина та діти. Хто ходить у хазяїнах? Дворяни, багатії, заможні люди. їх жменька нероб, але саме вони визначають, скільки треба платити величезній більшості трударів. Тому що багатії згуртувались, утворили, сказати б, “професійну спілку”, щоб змусити твоїх менш щасливих ближніх брати стільки, скільки дають. А через тринадцять століть — згідно з неписаним законом — буде вже навпаки: згуртуються трударі. І як тоді нащадки нинішніх багатіїв скреготітимуть зубами, проклинаючи силу й могутність ненависних їм профспілок! Так, це правда: аж до дев’ятнадцятого століття магістрат спокійнісінько вирішуватиме, скільки й кому платити за працю; та потім трудяща людина встане й скаже, що з неї досить: дві тисячі років вона терпіла сваволю багатіїв, а тепер бере цю справу в свої руки, — і почне сама встановлювати розміри свого заробітку. Робітник пред’явить нарешті рахунок за всі кривди й приниження, заподіяні йому багатіями, і то буде довгий і кривавий рахунок!

— Ти гадаєш…

— Що робітник братиме участь у визначенні розмірів свого заробітку? Авжеж! На той час він матиме вже досить сили й розуму.

— Веселі то будуть часи, що й казати! — глузливо мовив багатій коваль.

— І це ще не все. В ті часи хазяїн зможе наймати робітника всього лише на один день, на тиждень або ж на місяць, — як йому краще.

— Що ти кажеш?

— Те, що чуєш. Більше того, магістрат вже не матиме права змушувати робітника працювати на хазяїна цілий рік, не питаючи на те його згоди.