Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура

— Підпалюй!

— Підпалювати забороняю!

Перший вигук був Мерлінів, другий — короля. Мерлін схопився зі свого місця — певно, хотів сам підпалити хмиз.

Тоді я гримнув:

— Ні з місця! Я уражу громом і спопелю блискавкою того, хто поворухнеться без мого дозволу, нехай то буде хоч би й сам король!

Усе товпище, як я і сподівався, слухняно опустилося на лави. Тільки Мерлін на хвильку завагався — ох, і тяжко ж далася мені та хвилька! — але врешті також сів, і я зітхнув з полегкістю, знаючи, що тепер я господар становища.

Король гукнув:

— Зглянься, прекрасний сер, угамуй свій гнів, не дай статися лихові. Нам доповіли, що могутність твоя набере повну силу тільки взавтра, але…

— Ваша величність, ви хочете, певно, сказати, що вам збрехали? Так, ви маєте рацію.

Що тут зчинилося! Всі попростягали руки до короля, ревно благаючи його відкупитися будь-якою ціною, аби тільки я припинив жахливе лихо. Король охоче погодився.

— Назови свої умови, шановний сер! — гукнув він. — Коли хочеш, я віддам тобі півкоролівства, — тільки зніми прокляття, пощади сонце!

Отже, я домігся свого! І я тут-таки впіймав би його-на слові, якби міг зупинити затемнення, та про це, звісно, не було й мови. Тому я попросив, щоб мені дали час на роздуми.

— Скільки ж часу потрібно тобі, любий сер? — спитав король. — Зласкався, подивись: темрява щомиті згущується. Як довго триватимуть твої роздуми?

— Недовго. Півгодини, може, годину.

Знялася буря палких протестів, але погодитися на коротший час я не міг, бо не пам’ятав, скільки триває повне сонячне затемнення. А крім того, мені й справді треба було поміркувати, бо з цим затемненням вийшла заковика, яка геть спантеличила мене. Коли це не те затемнення, на яке я чекав, то як мені довідатися, чи я справді потрапив у шосте століття, чи все це тільки бачу вві сні? Ох, як би я хотів переконатися, що це таки соні Надія спалахнула в мені з новою силою. Якщо хлопець не наплутав у числах і сьогодні справді двадцяте, то, виходить, я не в шостому столітті! Страшенно хвилюючись, я смикнув ченця за рукав і спитав, яке сьогодні число.

Хай йому біс! Він відповів, що сьогодні двадцять перше! Коли я почув це, в мене похололо серце. Я попросив ченця подумати, чи він не помилився, але він запевнив мене, що знає точно: сьогодні двадцять перше. Отже, цей юний пустомеля знову все переплутав! Затемнення почалося саме тоді, коли мало початись — це засвідчив мені і сонячний годинник, що стояв неподалік. Виходить, я справді перебуваю при дворі короля Артура, і мені лишається тільки одне: видобути з цього для себе якнайбільшу вигоду.

Морок дедалі чорнішав, і людей охопив розпач. Тоді я сказав:

— Я все обміркував, ваша величність. Вам на науку темрява збиратиметься далі — я дозволю їй поглинути весь світ. Але доля сонця — те, чи дозволю я йому світити знову, чи ж загашу його навік, — залежатиме від вас самих. Умови мої такі: ви, ваша величність, залишаєтеся королем над усіма своїми володіннями, й за вами зберігаються всі права на королівські почесті й шану. Але ви призначаєте мене своїм довічним першим міністром і головним адміністратором і за мою службу платите мені один відсоток від усіх додаткових прибутків, які держава матиме завдяки моїй діяльності Якщо цієї платні мені не вистачатиме, надвишки я не проситиму. Чи згодні ви на такі умови?

У відповідь вибухнули оглушливі оплески, їх перекрив голос короля:

— Зніміть з нього кайдани, звільніть його! Віддайте йому честь і хвалу, люди знатні й незнатні, заможні й бідні, бо віднині він — правиця короля, і влада його всеосяжна, слово його всесильне, а місце його — найближче до трону! А тепер зупини цей наступ ночі, розжени темряву, поверни нам світло й радість, і все людство тебе благословить!

Але я відповів:

— Коли привселюдна ганьба падає на простолюдина — це пусте; але безчестя спіткає самого короля, якщо ті, хто бачив його міністра голим, не побачать, як його винагороджено за приниження. Принесіть мені мій одяг…

— Ні, тепер він не гідний тебе! — перебив мене король. — принесіть йому інші шати! Вдягніть його, як принца!

Отож я виграв іще трохи часу. Мені треба було забивати їм баки, бо інакше вони знову заходилися б умовляти мене, щоб я прогнав морок, а я, звісно, зробити цього не міг. Поки бігали по одяг, минуло ще кілька хвилин, але ця затримка була недостатня. Довелося вигадати ще одну відмовку. Я сказав, що король, можливо, розщедрився на всі ті обіцянки зопалу, а тепер шкодує й хоче дечого зректися; тому я дозволю темряві ще трохи згуститись, і якщо король тим часом не змінить свого рішення, я розжену темряву. Умова ця не припала до смаку ні королю, ні публіці, але я стояв на своєму.

Поки я морочився з недоладним одягом шостого століття, темрява густішала й чорнішала. Врешті стало темно, як у домовиш, і величезна юрба завила з жаху, відчувши холодний та страшний подув північного вітру й побачивши в небі мерехтливі зірки. Це було вже повне затемнення, і я радів йому, але всі довкола шаленіли з розпачу, що, зрештою, було цілком природно. Я промовив:

— Своїм мовчанням король підтверджує все те, що обіцяв!

— А тоді підніс руку, постояв так хвильку й вигукнув якомога урочистіше: — Нехай же розвіються чари, нехай минуться без шкоди і без сліду!

Глибока пітьма огортала мене, і мертва тиша була мені відповіддю. Та за секунду чи дві, коли з темряви з’явився сріблястий окраєць сонця, радісне ревище вихопилося з тисяч горлянок, і я мало не оглух від того вияву захвату і вдячності, в якому Кларенсів голос, ясна річ, був далеко не найтихіший.

Розділ VII МЕРЛІНОВА ВЕЖА

Я став другою особою в королівстві, владою й могутністю поступався тільки королю, і всі зі мною панькались. Я ходив у шовках, оксамиті й парчі і виглядав вельми пишно, але почувався вкрай незручно. А втім, я знав, що врешті призвичаюся до такого убрання. Після королівських, мої покої в замку були найкращі. їхні стіни аж палали яскравими барвами шовкової оббивки, але кам’яні підлоги були вкриті очеретяними матами замість килимів, причому сплетеними абияк. Що ж до зручностей у прямому розумінні цього слова, то їх узагалі не було. Я маю на увазі найпростіші вигоди, ті дрібні зручності, що, власне, скрашують нам життя. Великі дубові крісла, оздоблені грубою різьбою, були, щоправда, непогані, але ж самими тільки кріслами не обійдешся. Не було ні мила, ні сірників, ні дзеркал, окрім одного металевого, в якому розглянути себе не легше, ніж у відрі з водою. І жодної хромолітографії на стінах. За багато років я так звик до цих кольорових картинок, що любов до мистецтва ввійшла в мою плоть і кров і стала часткою мене самого, хоч я про те й не здогадувався. Туга за домом поймала мене щоразу, коли я дивився на ці крикливо розкішні, але бездушні стіни і згадував свою квартиру в Східному Гартфорді: хоч яка непоказна вона була, в кожній кімнаті там висіла кольорова реклама страхової компанії або принаймні надрукований трьома фарбами плакатик: “Благослови, боже, це скромне ложе!”; а у вітальні в мене висіло аж дев’ять картин. Тут же навіть на стінах моєї великої офіційної приймальні не висіло жодного мистецького твору, коли не зважати на якусь подобизну ковдри, чи то ткану, чи то вишивану й подекуди поштопану, на якій усе зображене було як бог на душу покладе та ще й несусвітними барвами; що ж до пропорцій, то навіть сам Рафаель з тією своєю химерною мазаниною, яку називають його “славетними гемптонкортськими картонами” [20] , не міг би напартачити гірше. Той Рафаель, між іншим, був мастак на всілякі химери. У мене вдома висіло кілька його літографій; так-от, на одній, під назвою “Чудесна риболовля”, він до святого чуда додав ще й своє — посадив трьох чоловік у човник, який і під однією собакою перекинувся б. Мені його твори страшенно подобаються — вони такі свіжі й на жодні інші не схожі.

20

Гемптонкортські картони Рафаеля— серія малюнків на біблійну тематику великого італійського художника Рафаеля Санті (1483–1520), призначених для перенесення на килими. Виконані на картоні малюнки придбав англійський король Карл І і розмістив їх у своєму палаці Гемптон-корт (поблизу Лондона).

В замку не було ні сигнальних дзвоників, ні переговорної труби. До мене приставили силу-силенну слуг, і вони ниділи в передпокої, та коли в котромусь із них виникала потреба, мені доводилося самому йти кликати його. Ні газу, ні свічок теж не було; бронзова чаша, наполовину наповнена олією, яку подають до столу в дешевих харчевнях, і запалена ганчірка, що плаває в тій олії, — ось і все джерело світла. Безліч таких чаш висіло по стінах, не стільки розганяючи темряву, скільки надаючи їй зловісності. Якщо ви виходили кудись поночі, слуги несли перед вами смолоскипи.

Не було ні книжок, ні пер, ні паперу, ні чорнила, ні шибок у тих отворах, які тут називали вікнами. Здавалося б, невелика пггука — шибка, та коли її нема, починаєш розуміти, як без неї погано. Та найгірше за все була, мабуть, відсутність цукру, кави, чаю й тютюну. Що ж, казав я собі, вважай, що ти Робінзон Крузо; як і він, ти, опинився на безлюдному острові, де все твоє товариство складають більш-менш приручені тварини і де, щоб жити пристойно, тобі доведеться наслідувати його: винаходити, вигадувати, творити й перетворювати; весь час давати роботу голові й рукам. Тобто робити те, що тобі до душі.