Янтарне скло

— Тож це буде не справжня подорож, а лише удавання… — промовила Ліра.

— Ні, —відповіла Ксафанія, — зовсім ні. Удавати легко, натомість переміщатися так набагато складніше, проте це дуже близько до справжньої подорожі.

— Мабуть, це як читати алетіометр? — поцікавився Віл. — Щоб навчитися цього, треба буде вчитися все життя?

— Для цього справді доведеться багато працювати. Ви що, вважали, що досить буде клацнути пальцями, й ви опинитесь де завгодно? Все те, що корисне, варте зусиль. Але у вас є друг, що вже навчився дечого, і він міг би вам допомогти.

Віл і гадки не мав, хто це може бути, і в нього не було настрою питати.

— Зрозуміло, — зітхнувши, промовив він. — А ми ще коли-небудь вас побачимо? Чи зустрічатимемо ми ангелів після того, як повернемося до своїх світів?

— Навіть не знаю, — відповіла Ксафанія. — Проте не варто витрачати все життя на очікування.

— А ще, я гадаю, треба буде зламати ніж, — сказав Віл.

— Так.

Розмовляючи, вони час від часу кидали погляд на вікно, що висіло перед ними. На заводі палали вогні, і було зрозуміло, що він працює на повну потужність: гуділи машини, змішувалися хімікати, люди виробляли продукцію та заробляли собі на життя. Таким уже був рідний світ Віла.

— Що ж, дивіться, як я це робитиму, — промовив хлопець.

Він показав ангелові — як це колись показав йому самому Джакомо Парадізі, — як намацувати крайки вікна кінчиками пальців та защипувати їх. Потрохи вікно та завод за ним зникли.

— А чи обов'язково зачиняти проходи, що були створені не магічним ножем? — спитав Віл. — Я впевнений, Пил витікає лише крізь вікна, прорізані ножем. Усі інші, мабуть, існують уже тисячі років, однак Пил і досі існує.

— Ми все одно зачинимо їх, — відповів ангел, — тому що коли ви знатимете, що вони існують, ви витратите все своє життя на їх пошуки, інакше кажучи, змарнуєте відведений вам час. У ваших світах на вас чекають інші справи, набагато важливіші й корисніші. Відтепер подорожей між світами не буде.

— А які справи ви маєте на увазі? — спитав Віл, але сам же відразу продовжив: — Ні, я тут подумав, не треба мені цього казати. Я сам вирішу, що робити. Якщо ви скажете мені, що я маю бути воїном, цілителем, дослідником чи кимсь іще, я завжди пам'ятатиму про це, і коли я займатимуся справою, котра мені не подобається, то робитиму це лише тому, що в мене буцімто не буде вибору, а якщо я цього не робитиму, то відчуватиму провину. Хай там чим я займатимуся, я оберу це сам, без сторонньої допомоги.

— Тоді ти вже зробив перший крок до справжньої мудрості, — зауважила Ксафанія.

— Там, у морі, якесь світло, — помітила Ліра.

— Це корабель, що везе твоїх друзів, він відвезе вас додому. Вони прибудуть завтра.

Слово «завтра» чомусь ударило Ліру, наче батіг. Вона й не знала, що їй не схочеться бачити Фардера Корама, Джона Фаа та Серафіну Пеккала.

— Мені час летіти далі, — сказав ангел. — Я дізналася все, що хотіла.

Ксафанія одного за одним обійняла дітей майже невагомими прохолодними руками та поцілувала їх у чоло. Потім вона, нагнувшись, поцілувала деймонів, і ті перетворилися на птахів і разом із нею злетіли в повітря. За декілька секунд ангел зник у вишині.

Відразу після цього Ліра розчаровано зітхнула.

— Що таке? — поцікавився Віл.

— Я так і не спитала її про батька й матір, і тепер я не можу запитати алетіометр… Цікаво, чи я колись дізнаюся, що з ними?

Дівчина повільно опустилася на пісок, і Віл сів поруч із нею.

— О Віле, — вигукнула вона, — що ми можемо зробити? Я хочу завжди жити поруч із тобою, хочу цілувати тебе, засинати біля тебе та прокидатися пліч-о-пліч із тобою кожен день свого життя, до самої смерті! Мені не потрібні спогади, самі спогади…

— Так, спогади — це не те, що нам треба, — відповів хлопець. — Мені потрібні твоє реальне волосся та губи, твої руки й очі… Я не знав, що можу так кохати когось. О Ліро, я хотів би, щоб ця ніч ніколи не скінчилася! Якби тільки ми могли залишитися тут, світ припинив би обертатися, а все на світі поринуло б у сон…

— Усе, крім нас двох! Ми з тобою могли б завжди жити тут та кохати одне одного!

— Я й так завжди кохатиму тебе, хай там що з нами станеться. Я кохатиму тебе до смерті й після неї, а після того, як пройду крізь країну мертвих, я всіма своїми атомами шукатиму тебе, й коли відшукаю…

— Я теж шукатиму тебе, Віле, кожну мить вічності. А коли ми зустрінемося, то зіллємося так щільно, що ніхто й ніщо вже не відірве нас одне від одного. Ми сполучимося кожним атомом тебе й кожним атомом мене… Ми житимемо у птахах і бабках, соснах і хмарах, у тих крихітних порошинах, що плавають у сонячних променях… І коли наші атоми використовуватимуть, аби створити нове життя, вони не зможуть узяти одного з нас і змушені будуть брати обох — по одному атому тебе та мене, мене та тебе… Ми завжди будемо разом!

Вони лежали на спинах пліч-о-пліч і дивилися в небо.

— Ти пам'ятаєш, — прошепотіла Ліра, — як ти зайшов у те кафе в Ситагазі та як здивувався, вперше побачивши деймона?

— Я не міг зрозуміти, що він собою являє. Але коли я тебе побачив, ти мені відразу сподобалася, тому що ти була хороброю.

— Та ні, першим мені сподобався ти.

— Це не так! Ти напала на мене!

— Першим напав ти!

— Ні! Ти вискочила з-за дверей та накинулася на мене!

— Так, але я швидко зупинилася.

— «Так, але…», — м'яко передражнив її хлопець.

Він відчув, як дівчина затремтіла, а потім тонкі кістки її спини під його долонею почали підійматися й опускатися — вона тихо заплакала. Віл погладив її по теплому волоссю, по ніжних плечах, почав цілувати її обличчя, і врешті-решт вона зітхнула та застигла.

Згори злетіли деймони, і діти побачили, що вони змінили форму та пішли до них по м'якому піску. Ліра сіла, щоб привітати їх, а Віл із подивом подумав, що хоч якого вигляду набувають деймони, він завжди знає, де чий є. Пантелеймон став твариною, ім'я котрої хлопець не міг згадати: якимось величезним та могутнім тхором рудо-золотавого кольору, гнучким та граціозним. Кіржава знову була кішкою, але кішкою надзвичайного розміру, із блискучим та рясним смухом, що переливався тисячами відтінків чорнильно-чорного, димчастого та синього кольорів… Віл подумав, що аби зрозуміти значення слова «невловимий», досить було глянути на шерсть його деймона.

— Куниця, — нарешті згадав він, як називають звіра, яким став Пантелеймон.

— Пантелеймоне, — промовила Ліра, коли звір перетік їй на коліна, — ти ж більше не змінюватимешся суттєво, так?

— Так, — відповів деймон.

— Дивно, — сказала дівчина, — колись, коли ми були меншими, я не хотіла, щоб ти припиняв змінюватися… Але тепер я не заперечувала б проти того, щоб ти залишався таким, яким ти є.

Віл відчув, що його настрій змінився — тепер він почував рішучість і спокій. Достеменно знаючи, що він робить і що це означає, хлопець забрав руку із зап'ястя Ліри та погладив рудий смух її деймона.