Янтарне скло

Охоплений цікавістю, він дістав ніж та прорізав на тому місці, на якому сидів, віконце. Крізь нього було видно лише блакитне повітря, але далеко-далеко внизу можна було побачити дерева та поля: безперечно, це був його власний світ.

Отже, гори в цьому світі не завжди відповідали горам у його світі. Віл зачинив вікно, вперше лівою рукою. Як приємно було знову по-справжньому володіти нею!

І тут йому на думку раптом спала ідея, пронизавши його, мов розряд електричного струму.

Якщо існує незліченна кількість світів, чому ж тоді ніж прорізає вікна лише між цим і його власним світами?

Без сумніву, він повинен створювати проходи до будь-якого з них.

Віл знову підняв ніж, дозволивши своєму розуму перетекти до самого його кінчика — так, як його вчив Джакомо Парадізі, — і ось нарешті його свідомість опинилася між самими атомами кінцівки леза, і він зміг відчувати кожну крихітну дірочку й нерівність повітря.

Замість того, щоб, як зазвичай, робити надріз, щойно відчувши першу ж щілину, він дозволив ножеві пересунутися до другої й третьої щілини. Він ніби вів ножем по низці швів, трохи тиснучи на них, що жоден із них не був пошкоджений.

— Що ти робиш? — пролунав із повітря голос, повертаючи хлопця до дійсності.

— Досліджую дещо, — відповів Віл. — Намагайся триматися подалі від ножа — якщо ти потрапиш під нього, то він тебе поріже, а позаяк я тебе не бачу, то не зможу уникнути цього.

Балтамос якимось нечітким звуком виразив незадоволення. Віл знову підвів ніж та почав намацувати крихітні щілинки, їх було набагато більше, ніж він гадав, і коли він почав досліджувати їх, не відчуваючи потреби відразу робити надріз, то побачив, що кожна з них має свої, властиві лише їй ознаки: одна була жорсткою та чіткою, інша — ніби розмитою, третя — слизькою, четверта — крихкою та ламкою…

Але були серед них і такі, котрі він відчував краще, ніж інші, і, наперед знаючи результат своїх дій, він розрізав одну з таких щілин, щоб упевнитися, що це дійсно був його світ.

Побачивши, що він не помилився, хлопець зачинив віконце та намацав кінчиком ножа щілинку з іншими якостями: вона була гнучкою та пружною. І, розрізавши її, він побачив, що світ за віконцем не був його власним: не було видно ні зелених полів, ні живих огорож, лише пустеля та хвилясті бархани.

Віл зачинив прохід і відчинив інший — у задимлене повітря над промисловим містом. Якраз унизу до воріт заводу один за одним повільно заходили похмурі робітники, і хлопець широко розкрив очі, побачивши, що всі вони були прикуті до одного довжелезного ланцюга.

Він зачинив і це вікно та спробував вийти зі стану трансу, в якому він перебував. Голова його трохи паморочилася — лише тепер йому почали відкриватися справжні можливості ножа. Він дуже обережно поклав інструмент на камінь перед собою.

— Ти збираєшся залишатися тут весь день? — спитав Балтамос.

— Я думаю. Переходити з одного світу до іншого можна не завжди — лише тоді, коли земля в обох знаходиться приблизно на одному рівні. Мабуть, якраз у таких місцях і роблять проходи… Якщо бажаєш повернутися до свого світу, ти маєш знати, яким на дотик є прохід до нього — інакше можна назавжди загубитися.

— Отож. Але, може, нам слід…

— І треба знати, в якому світі земля знаходиться на тому самому рівні — інакше робити прохід немає сенсу, — вів далі Віл, звертаючись не так до ангела, як до самого себе. — Отже, це не так легко, як я гадав. Мабуть, в Оксфорді та Ситагазі нам просто таланило. Але я лише…

Він узяв у руку ніж і знову почав досліджувати повітря. Окрім того чіткого та знайомого відчуття, котре, як він вже знав, указувало на те, що в цьому місці можна зробити прохід до його світу, цього разу він відчув щось нове: якийсь резонанс, тремтіння, ніби він бив у великий дерев'яний барабан — але це тремтіння, звичайно, прийшло до нього із крихітної, на вигляд нічим не примітної точки, розташованої в порожньому повітрі.

Ось воно. Хлопець повів руку далі, й невдовзі в нього знову з'явилося те саме відчуття.

Він зробив надріз і побачив, що його здогадка виявилася правдивою: резонанс означав, що земля у світі, до якого він робить прохід, розташована на тому самому місці, як у світі, в котрому він наразі перебував. Крізь віконце було видно порослий рясною травою гірський луг під похмурим небом, і на лугу паслися незнайомі йому дивні звірі — створіння розміром із бізона, із широкими рогами та кошлатим синім смухом. Уздовж спини в них стирчала грива з жорсткого волосся.

Віл зробив крок уперед та опинився в цьому світі. Найближча тварина підвела голову та байдуже подивилася на нього, щоб за мить повернутися до своєї трави. Залишивши вікно відчиненим, Віл почав шукати в повітрі нового світу знайомі щілини. На це знадобилося небагато часу, і він з'ясував, що може зробити прохід із цього світу до свого власного — за мить під ним знов опинилися ферми й огорожі. Потім він пошукав прохід до світу Ситагаза та доволі легко знайшов потрібну точку за характерним відчуттям резонансу.

Хлопцеві здалося, ніби з його плечей упала гора — відтепер пересування між світами було для нього безпечним. Він повернувся до табору біля озера та зачинив усі вікна. Отже, тепер він завжди зможе повернутися додому, ніколи не загубиться в лабіринті світів, а в разі потреби зможе сховатися там, де його ніхто не відшукає.

Знання його зростали, і разом із ними зростала його сила. Віл поклав ніж у піхви на поясі та закинув рюкзак за плечі.

— То ти вже готовий? — почув він знайомий саркастичний голос.

— Так. Якщо бажаєш, можу пояснити, про що я дізнався, але тобі, здається, не дуже й цікаво.

— О, всі твої дії видаються мені джерелом довічної втіхи. Але це все дрібниці. Що ти скажеш отим людям?

Віл озирнувся та відразу пригнувся: внизу, ще доволі далеко від озера, він побачив низку подорожан із в'ючними кіньми. Люди повільно рухалися стежкою вгору, в напрямку озера, і хоча вони ще не помітили хлопця, який залишався на місці, це неминуче сталося б за кілька хвилин.

Віл підняв батьківський плащ, що весь цей час лежав на камені під пекучими променями сонця. Сухий, той важив набагато менше. Хлопець озирнувся довкола, але не побачив більш нічого такого, що могло б знадобитися йому й що він міг би забрати.

— Ходімо, — сказав він.

Мабуть, варто було перев'язати рану, але це могло й почекати. Віл вирушив уздовж берега озерця, вбік від шляху подорожан, і слідом за ним, невидимий у прозорому повітрі, летів ангел.

Того ж дня, набагато пізніше, вони досягли місцевості, де голі скелі змінилися лугами, де-не-де зарослими карликовими рододендронами. Віл уже відчував утому, тому він вирішив, що за чверть години зробить привал.