Янтарне скло

Старий відпустив весло та простяг свою скорчену руку до залізного кільця, що висіло на стовбурі на куті причалу. Другою рукою він декілька разів змахнув веслом і підвів човна впритул до дощок пристані.

Потреби у словах не було. Віл сів у човен першим, а коли Ліра вже збиралася ступити за ним, човняр підвів руку.

— Його не можна, — різким шепотом промовив він.

— Кого?

— Його.

Перевізник наставив жовто-сірий палець прямо на Пантелеймона, котрий із рудувато-коричневого горностая миттєво став білосніжним.

— Але він — це я! — вигукнула Ліра.

— Якщо ти їдеш, він мусить залишитися.

— Неможливо! Ми вмремо?

— А хіба не цього ти хочеш?

Тут Ліра вперше по-справжньому зрозуміла, що вона робить, збагнувши, якими можуть бути наслідки її дій. Вона випросталася, тремтячи та стискуючи свого любого деймона так міцно, що той заскиглив від болю.

— Але вони… — безпомічно почала Ліра та зупинилася: було б нечесно звернути увагу на те, що всі інші не повинні відмовлятися від чогось.

Віл збентежено дивився на дівчинку. Вона обвела зором озеро, пристань, ледь помітну стежку, застояні калюжі та вологі кущі. Її Пантелеймон залишиться тут зовсім один! Як він зможе жити тут? Він затремтів у неї під одягом, ще щільніше притискуючись до її теплого тіла. Це неможливо! Вона ніколи не погодиться на таке!

— Якщо ти хочеш поїхати, він має залишитися, — повторив човняр.

Леді Салмакія смикнула повіддя, і її бабка злетіла з Ліриного плеча та всілася на борт човна. За мить до неї приєднався Тіаліс, і вони щось сказали човняру. Ліра спостерігала за цим так, як засуджений в'язень дивиться на двері зали суду, що відчиняються, щоб, можливо, за мить явити його очам посильного з помилуванням.

Перевізник вислухав їх і похитав головою.

— Ні, — промовив він. — Якщо вона іде, він повинен залишитися.

Віл втрутився:

— Але це несправедливо. Ми ж не повинні залишати тут частину себе!

— О, ви помиляєтесь! — сказав човняр. — Їй просто не поталанило, що вона може бачити частину себе, котру вона залишає, та розмовляти з нею. Коли ви опинитесь на воді, буде вже пізно щось змінювати. Але всі ви залишаєте на цьому березі частину себе. Для таких, як він, немає ходу до землі мертвих.

«Тільки не це! — подумали Ліра з Пантелеймоном. — Ми не для того пройшли через Больвангар, аби зараз розлучитися. Як ми знову відшукаємо одне одного?»

Дівчинка знов оглянула відразливий хмурий берег, такий просякнутий розкладенням й отрутою, уявила, як її милий Пантелеймон самотньо чекатиме на неї тут, як він сумно дивитиметься, як вона зникає в тумані, й гірко заплакала. Її голосні ридання не підхоплювала луна — вони безслідно тонули в тумані, — але вздовж усього берега, із незліченних обмілин і заводей, з-за повалених стовбурів дерев почали виглядати-всі ті створіння, що мешкали в цих Богом забутих місцях, і, відчувши всю силу її горя, боязко припадали до землі.

— Якби йому можна було… — почав Віл, відчайдушно прагнучи припинити цей напад горя, але човняр похитав головою.

— Він може зайти на човен, однак у такому разі човен залишиться тут, — промовив він.

— Але як вона знову знайде його?

— Цього я не знаю.

— На шляху назад ми минатимемо ці місця?

— Назад?

— Ми збираємося повернутися, піти до країни мертвих та повернутися назад.

— Із того берега ви сюди не повернетесь.

— Тоді ми знайдемо якийсь інший шлях, але обов'язково знову прийдемо сюди.

— Я перевозив мільйони людей, і жоден із них не повернувся.

— То ми будемо першими. Ми знайдемо вихід. Човняре, ти бачиш, як серйозно ми налаштовані, тож вияви доброту та співчуття, дозволь їй узяти з собою свого деймона!

— Ні, — промовив перевізник і покачав своєю старезною головою. — Це правило не можна порушувати. Це є закон, схожий на… — він схилився над водою та зачерпнув її долонею, аби за мить нахилити її та подивилися, як вода повертається до озера. — Це закон на кшталт того, що змушує воду падати донизу. Я не можу нахилити руку та змусити воду летіти вгору, і так само я не можу взяти деймона до країни мертвих. Незалежно від того, поїде дівчинка чи ні, деймон мусить залишитися тут.

Ліра занурила обличчя у смух Пантелеймона-кота і не помічала нічого довкола, але Віл побачив, як Тіаліс злазить зі своєї бабки та готується вколоти човняра. Хлопець подумав: «Це єдине, що нам залишається», і приготувався побачити, як перевізник упаде, однак старий повернув голову до галівесп'янина і сказав:

— Як ти гадаєш, скільки століть я перевожу людей до країни мертвих? Ти вважаєш, що якби щось могло мені зашкодити, цього досі не сталося б? Ти гадаєш, що люди, котрих я вожу, пливуть туди з радістю? Вони вириваються та плачуть, намагаються підкупити мене, погрожують і нападають на мене, але все це марно. Ти не завдаси мені шкоди, хоч чим мене штрикай. Краще заспокой дівчинку. Адже вона іде зі мною. На мене можеш не звертати уваги.

Вілові хотілося відвести очі: Ліра робила найгірший учинок у своєму житті. Вона ненавиділа сама себе, страждала за Пантелеймона, через нього та разом із ним, проте все одно Намагалася поставити його на холодну землю, відірвати від свого одягу його пазурі… Віл затулив вуха: слухати плач деймона було вже занадто. Час від часу дівчинка намагалася Відштовхнути Пантелеймона, а той несамовито кричав і намагався втриматися біля неї.

«Вона могла б повернути назад!» — спало на думку хлопцеві.

Вона могла б просто сказати: «Ні, це була хибна ідея, нам Не слід робити цього».

Вона могла б захистити свій життєвий зв'язок із Пантелеймоном, поставити його вище від усього іншого, виштовхнути все інше з голови…

Та ні, не могла.

— Пантелеймоне, цього ніхто раніше не робив, — тремтячим голосом прошепотіла дівчинка, — але Віл каже, що ми Повернемось, і я присягаюся, ми зробимо це! Я люблю тебе! Будь обережний, і все буде добре. Ми повернемося, і навіть якщо я буду змушена витратити на пошуки тебе все своє життя без залишку, я все одно знайду тебе. Я не зупинюся, не відпочиватиму, я… Пане, я повинна піти туди…

З цими словами вона відштовхнула його, і він безсило впав у холодну багнюку.

Віл навряд чи відповів би щось, якби його спитали, якою твариною Пантелеймон був наразі. Він здавався якимось крихітним клубочком, чи цуценям, чи то кошеням, безпорадним і безсилим, створінням, котре так глибоко поглинуло у страждання, що цього страждання було більше, ніж самого Пантелеймона. Його очі не залишали Ліриного обличчя, і Віл бачив, що дівчинка змушує себе не відводити очей, не уникати своєї провини. Хлопця вразили її сміливість і чесність, і водночас його роздирав на шматки біль, спричинений їхнім розставанням.