Ярославна

Подивуймося: яких жінок має Україна!

У цій когорті знаменитих жінок Руси-України Ярославна стоїть якось ніби осібно. Вона – одна-єдина. Ніби є і ніби її й немає (власне, не було) у реальному житті. Красива легенда, і в той же час якась ніби аж неприкаяна. Справді-бо: не була при верховній владі (хоч і княгиня).

Не була вона й святою. З усіх українок за всю історію Руси-України такої честі удостоїлась лише «прамати всіх царів руських» княгиня київська Ольга. Вона одна-єдина в Русі-Україні була прирівняна церквою до лику святих і канонізована як рівноапостольна (себто рівна першим дванадцяти апостолам Христа). Хоча за життя була далеко не безгрішною, а такі риси її, як мстивість, жорстокість та підступність, не були властиві святим людям. Але саме вона, будучи при верховній владі, збудувала державне і культурне життя Київської Русі. Серед дрімучого язичництва саме Ольга проголосила віру в Єдиного Бога, Господа пануючих і Царя царюючих і за це й була проголошена святою. Нестор називав її зорею, яка передує сходу сонця над Руською землею.

М.М. Карамзін зазначав, що Ольга «оволоділа кормилом держави і мудрим управлінням довела, що слабка жінка може іноді рівнятися з великими мужами».

Не була Ярославна і видатною поетесою, прем’єром, актрисою, співачкою, художницею. Не займалася громадською чи політичною діяльністю (за винятком одного випадку, коли вона організувала оборону Путивля, як місто взяли в облогу половці), а тому не стала видатним діячем. Чи не тому автори видання типу «100 видатних українців» не уводять її до свого почесного списку наших славетних співвітчизниць. Чи не тому вона й осібна. І в той же час вона відоміша в історії за деяких відомих і найвідоміших діячок нашої Батьківщини. Вона нічого не створювала. (Ще раз: не керувала державою, не співала вражаюче, тим більше, соловейком, не малювала, не виступала на кону, то за віщо ж її, мовляв, уводити до ста видатних українців?)

Не була вона й великою коханкою (даруйте, але є, виявляється, і такий почесний титул), а тому не потрапила й до видання «100 великих коханок» – єй така книга. Багато, виявляється, жінок прославилися і в Історію потрапили лише тому (інших досягнень у багатьох з них і на позір не було), що свого часу стали великими коханками. Простіше, розгульними жінками.

«Міфічна Олена Прекрасна і божественна Нефертіті, розпусна Марго і мудра Астазія, неповторна Діана де Пуатьє і велична Клеопатра, Семіраміда Півночі і секс-символ XX ст. Мерилін Монро… Ці жінки так не схожі одна на одну, але разом з тим їх об’єднує велике почуття – любов. Вони кохали до безуму, до самозабуття, щедро і великодушно, не роздумуючи, здійснювали відчайдушні вчинки, кидали виклик суспільству з його святенницькою мораллю. Дякуючи мистецтву любові їх пізнав світ, вони здіймалися на вершини влади» – «100 великих коханок».

Вона, Ярославна, просто жінка князя, мати його дітей, вірна дружина… Хоч і була героїнею.

Ні, ні, не всенародною, а всього лише поетичного твору. Але якого! Як на чий скептицизм, всього лише невеликого поетичного твору, поеми, у якій їй до всього ж присвячено лише 20 рядків! І ті двадцять рядків прославили її на віки вічні, і стала вона символом не лише поетичної Русі, а й ширше – України. (Та й Росія на неї претендує, як на свою героїню). То хіба цього мало, аби зайняти своє законне місце в когорті ста видатних наших співвітчизників? Ні, не мало! На відміну від інших відомих співвітчизників наших, вона не просто реальна – хоч і не потрапила чомусь навіть до енциклопедій (хоча б до УРЕ), – а наче створена уявою автора «Слова». Хоча насправді вона була в реальності – земна і в той же час і неземна. Тут вона ближче стоїть, наприклад, до Бондарівни, героїні української народної історичної пісні «У містечку Богуславку…», що стала ще й героїнею драми І. Карпенка-Карого «Бондарівна» та балету М. Вериківського «Пан Каньовський». Чи до легендарної героїні українських народних дум Марусі Богуславки – теж героїня художніх творів, наприклад, роману у віршах Миколи Тютюнника.

Чи – ще ближче – до Марії Гордіївни Чурай (Марина, Чураївна), легендарної української народної співачки і піснярки XVII ст. За певних обставин Ярославна могла б нею стати. Хоча… Як на мене, вона й стала. Своїм співом-плачем стала попередницею Чураївни. А втім, автор розуміє, яке це невдячне заняття – гадати, хто ким міг би стати, якби… Добре, що ми їх маємо: Ярославну, Бондарівну, Богуславку, Чураївну… Та й коли б вона стала такою, то сьогодні не мали б ми її, Ярославни. А вона стала нею лише тому, що народилася у свій час, у своїй епосі, саме на Русі, адже її без Русі не уявити. Як Русь не уявити без неї. Ось чому вона така ж видатна, як і інші видатні, які входять до когорти ста найвидатніших наших співвітчизників.

Як і сотні й тисячі жінок-козачок вже пізніших часів, що, на жаль, у пані Історії лишилися безіменними. (Козацтво виникло в XV–XVI ст., Запорозька Січ – у першій половині XVI століття).

Це ж бо про них – і про їхніх посестер з інших віків, – співається у відомій пісні:

Не одні хани,У полон мене брали,Били-вбивали,На чужину гнали,Били-вбивали,На чужину гнали.А я не скорилася,Із сльози відродилася.Українкою я народилася…

Віками вони були берегинями козацьких сімей і родів, ростили синів на заміну батькам, аби козацькому роду та й не було ніколи переводу. І в цьому заслуга козацьких жінок і матерів неоціненна. Вони виховували в характері синів гуманізм і милосердя, готовність завжди допомагати слабосильним, безпомічним і беззахисним. Дітей виховували на козацькому фольклорі, співали їм пісні про козаків-лицарів, виховуючи їх безстрашними воїнами, захисниками рідного краю – на радість собі й на користь громаді, в дусі вищого обов’язку перед Батьківщиною та її свободою.

Вони й самі складали пісні, а коли приходили сумні вісті про загибель у січі лютій їхніх коханих, рідних і близьких, голосили-тужили в селах і містах, і плачі-співи їхні були вершиною народної обрядової творчості.

А живих вони вірно чекали-виглядали з походів – і на фортечних валах, і на сільських околицях, звідки простилалися дороги до Дикого Поля. Вони, жінки-козачки, матері і сестри козаків, були Ярославнами. Тільки вже новітніх часів. А тому Ярославнами, що вона була предтечею в них. Попередницею в народних плачах-голосіннях, у вірності й любові була вона – Ярославна на путивльських валах…

Особливо масово «феномен Ярославни» – скажемо так – проявляється в години тяжких випробувань. Під час останньої – дай Боже, щоб вона була останньою! – війни 1941–1945 років майже всі наші жінки вірними Ярославнами у селах і містах чекали-виглядали з фронтів своїх коханих, молили-благали сили небесні повернути їх додому живими. (Замінивши при цьому в тилу чоловіків). І багатьох із них уберегли плачі-тужіння їхніх Ярославн.

Вклонімося ж доземно перед їхньою пам’яттю (більшості з них вже немає в цьому світі), завдяки їхній любові, вірності й молитвам, їхнім щоденним плачам-тужінням, чоловіки поверталися додому.

Народившись, поема пролежала незатребуваною цілих п’ять століть, коли про неї ніхто нічого не знав і не чув. І лише в кінці XVIII ст. єдиний список «Слова» – хіба не чудо! – був випадково знайдений в монастирській бібліотеці. Виданий у 1800 році – з дня першої публікації минає 120 років, – оригінал загинув в огні московської пожежі під час нашестя Наполеона. Але й тут доля врятувала поему, і вона вдруге відродилась, як Фенікс із попелу.

Не багато, не мало, а вже дев’яте століття пішло звідтоді, як було створене «Слово о полку Ігоревім». По-різному сприймали і нині сприймають його знамениту героїню Ярославну. Одні – як просто вдалий жіночий образ поеми, інші – як реальну історичну особу. Але для більшості Ярославна все ж – літературний персонаж. Буцімто вона й не жила ніколи у світі людей, не любила, не народжувала дітей, а всього лише була створена уявою і талантом творця «Слова».

А все тому, що «майже нічого ми не знаємо про реальну Ярославну. Жона сердешного новгород-сіверського князя Ігоря Святославича, який потерпів вражаючу поразку від половців у 1185 році і потрапив до них у полон, дочка могутнього галицького [4] князя Ярослава Володимировича (літописець називає його князем мудрим, шанованим в різних землях і славним своїми полками). Віку її ми не знаємо…»

4

Галицьке князівство – давньоруське феодальне князівство, яке в Х – ХІІ ст. існувало на території Галицької землі (північно-східні схили Карпатських гір, верхів’я Дністра, Прута й Сирету). Наприкінці X ст. за Володимира Святославича Галицька земля увійшла до Київської Русі. Головними містами були Галич, Перемишль, Звенигород і Теребовля. В кінці XI – на початку ХП ст. Галицьке князівство відокремилось від Києва. Спочатку воно було роздроблене на кілька князівств, але князь Володимирко 1144 року об’єднав їх в одне князівство зі столицею у Галичі. Найбільшої могутності воно досягло за правління Ярослава Осмомисла.

У 1199 році володимиро-волинський князь Роман Мстиславич об’єднав його з Володимиро-Волинським князівством в єдине Галицько-Волинське князівство.