Яса. Том 1

І в цю мить подумав, що треба покласти край людському розорові через Дорошенка. Ще сам не відав, як це зробити, ще не було жодного замислу, тільки десь там, глибоко в грудях, визріло несхитне й важке переконання: все, що нині робить правобічний гетьман Петро Дорофійович Дорошенко, – на пагубу вітчизні.

– В розмирі ми з ним. Ви це знаєте, – тільки й сказав.

– То не він наслав на Різдво на вас турків і татар? – запитав Черняченко, і в його витрішкуватих очах світилося лукавство.

– Гадка є така, але… Н-не він, – мовив Смолка.

– Наробили хрусту. – На великій вологій губі гетьманського посланця грали відсвіти від грубки, й через те здавалося, що вона сміється. А може, Черняченко сміявся насправді, тільки глибоко ховав сміх.

– Ми їх скурали, а не вони нас, – твердо сказав Сірко. – Хоч потуга була велика.

– А якби стояла на Січі гетьманська залога, обійшлося б без потуги.

Сірко глибоко втягнув у себе повітря:

– Ти ба. Запахло смаленим. Горить щось.

Всі сполошилися, найдужче Верещака і Черняченко, перший як господар, а другий тому, що лежав на кожухах і був не гожий до втечі. Панічно лапав руками довкола себе, намагався підвестися.

– Не тут запахло, в Батурині, – заспокоїв їх Сірко. Кайдан засміявся, за ним запирхав, неначе кіт, Заволока, а Верещака аж похлинався радісним реготом і верещав на всю горницю, наче сиворакша. Через такий сміх до нього прилипло прізвисько Верещака.

– Колись уже ставила на Січі свою залогу шляхта, Богдан її сколупнув.

– То ти нас із ляхами рівняєш! – закричав Черняченко, в такий спосіб виливаючи свій недавній страх, а також злість за провал перетрактацій, за марність далекої подорожі й за майбутню нагінку од гетьмана, його мишачий розум метався в пошуках ще якоїсь щілини, а її не було.

– Ви самі порівнялися з ними панством. Такі самі порядки заводите, як і шляхта. А що татарин нас дотирає, те вам байдуже. Кликали купно в похід на Крим…

– Купно! Під чиєю хоругвою?

– Під двома.

«А ось тобі», – проказав подумки Черняченко й скрутив загогулисту дулю, але з рукава кожуха не висунув.

– Що ж, приневолити вас не можу, – зітхнув Сірко. – Знову підемо з донцями.

– Цар указав…

– Та що ви всі під царя лізете, – сплюнув на долівку кошовий, – цар та цар. Він своєї користі пильнує.

Черняченко Сірка вже не слухав. Бачив, що всі повіддя обірвано, усі сильця розплутано, залишилося одне. Запорожців – троє, а сердюків – десятеро. Він аж затремтів од тієї думки, й дрож почав його бити такий, що того не міг приховати. А що, як привезти вар’ята в мішку – і всій справі кінець? Або й… По дорозі можна той мішок загубити в глибоких снігах. Посольська душа тріпотіла, Черняченко аж упрів, у куточках міцно стулених губів виступила піна. Прикриваючи долонею обличчя, зглянувся з хорунжим. І той зрозумів усе. Підвівся. Ступив до дверей. Одначе кошовий дивився дуже пильно й помітив ті позирки.

– Ану, осавуле, сядь на ослінець, – неголосно мовив і враз гримнув: – Та не так, мурлом до стіни! Кириле, одстебни пістолі і шаблю.

Кайдан перевальця підійшов до осавула, але одстібати зброю полінувався, вийняв ножа й обрізав шабельтас й обидві кобури. Оська Заволока з переляку поліз під лаву – ніж у Кайдана був у долоню завширшки.

– Виглянь у сіни, – тихо наказав Кайданові Сірко.

Повільно, мармулувато Кайдан посунув до дверей і враз рвучко прочинив їх. За мить він затягнув до хати сердюка, тримаючи його, неначе шкодливе кошеня, за комір.

– Принюхувалося.

– Лізь під лаву, – наказав Сірко.

Той шпарко порачкував під лаву.

– Сваволиш, пане кошовий, – сказав Черняченко, але не погрозливо, а неначе вибачався сам. Відав: цими словами порятується в Батурині. Адже сказав їх, є свідки.

– Двічі в одну пастку не лазять, – пояснив Сірко. – А тобі… Шкода, що ти лежачий. А то докінчили б цю балачку на шаблях. – І застеріг тих, що сиділи в кутку та під лавою: – Якщо хтось рипнеться за двері – порубаємо.

Хоч це його й не стосувалося, Черняченко втягнув голову в плечі. Він навіть забув про третій, обов’язковий, пункт своєї місії – подати кошу списки втікачів, аби їх опізнали й повернули в кайданах у маєтки. Кіш, звичайно, на ті реляції не зважав, одначе кожна така відмова свідчила проти нього і особливо проти кошового. Про це Самойлович доповідав у Москву. Списки лишилися в шкіряній скриньці під лавою. Сірко почав неквапно одягатися. Смолка одягнувся швидко, а Кайдан довго монявся: не сходилися гаплики на кожусі, й довго не міг знайти черес. Смолка нервово переступав з ноги на ногу. Сірко чекав спокійно.

Вийшли на ґанок. У дворі було порожньо, хутір облягли сині сніги, на небі горіли кинуті щедрою пригоршнею стиглі зерна зірок.

Виїхали з двору. Тут дорога розділялася: одна вела на Січ, друга аж у гетьманську столицю. Сірко подумав: ці дороги все віддаляються.

Що далі коні відносили вершників від хутора, то дужче палахкотів у Сіркових грудях гнів. Уже шкодував, що не вчинив на хуторі шванки. Гримнув на Смолку, який спробував у нього щось запитати, вилаяв Кайдана, бо той знову відставав.

– У тебе й попередній кінь був такий самий салотряс. Де ти їх береш, рябопузих?

– Таж рябі дешевші, – щиро пояснив Кайдан. – Їх ніхто не хоче купувати, а чим вони гірші?

Перекуняли, сидячи в тісній, нужденній корчмі, й погнали далі. Там зупинилася чумацька валка, й людей було – ніде маковій зернині впасти, а весь двір заповнили понакривані шкурами сани.

Ранком були на Січі, де Сірко вчинив розгром канцеляристам (Яковлєв з підписарями грали в карти), вибанітував кухарів Васюринського куреня за те, що виливали нечистоти одразу за куренем, пужонув дячка-уставщика, який зрання устиг хильнути й трапився йому на очі. Аж під обід одійшов серцем і сходив до дячка та перепросив, похристосувавшись з ним тричі, неначе на Великдень. В дячка минулої осені помер у Києві син-бурсак, дячок лишився в світі яко перст і відтоді частенько топив горе в горілці.

Розділ двадцятий

I

Легко орати панське поле. Не то що власне, де нивка куца, як посполитський вік: натягаєшся на зворотах плуга, насобкаєшся, начіпляєшся за тини, пеньки, та ще, дивись, перекинеш сусідську межу. А тут гони довгі: двічі обійшов загінку – і вже обід, ще тричі – і вже вечір; пустив воли, й вони самі йдуть, помахують хвостами, ледь притримуєш за одну чепігу рукою плуга, повісивши на другу шапку, чалапаєш босими, аби не бити взувачки, ногами по борозні, а нахолонуть підошви – вийдеш на стерню і йдеш собі збоку, знову ж таки притримуючи плуга однією рукою. Він легкий, полиця вияснена скибами до блиску, чересло гостре, крає чорнозем, як воду. Вряди-годи хрусне під лемешем бадилина чорнобилю або хитне плуга клубок торішнього пирію.

«Соб, сірий, соб, шутий».

А небо високе, світло-голубе, а сонечко тепле ще тільки прозирає з-за обрію. По першій загінці воно сяде волам на роги… А ось вже й жайвір обізвався десь збоку: «Ті-ті-ті-ті, ві-і-і-і». Ні, то не жайвір, то витинає вівсянка в кущах при долині, а жайвір грудочкою завис угорі, перемелює крильцями сонячне проміння на порох. Тут їх безліч, єднають срібними струнами небо із землею. Та й не сам ти в полі, за тобою тягнеться ще аж шість плугів, як випряжуть у обід біля могили, балачок усяких, жартів, реготу – на все поле. А то побіжать до болота, надеруть яєць крячиних і напечуть у жару. Всі ж бо хлопці молоді, нежонаті, тільки Яків старший, уже одружений, напускає на себе статечності.