Язиката Хвеська

Таки треба витягати звідти Бойка, вирішив Шалига.

Заслужив цей придурок кари. Тільки не такої страшної.

— Поїхали, — мовив до Ірини, яка весь цей час мовчки стежила за ним і слухала уривчасті телефонні розмови. — Зараз, тільки жінку свою попереджу — і поїдемо.

— Куди?

— Туди! Ну, ви себе в порядок якось приведіть… Так, як тоді за чоловіком і міліцію примчали. Ви в мене, Ірино, будете як артилерія…

— Тобто?

— Красива жінка, тим більше — натуральна білявка, завжди секретна зброя.

— Хіба…

— А то! Проти неї навіть чоловік з гранатометом не встоїть, бо чоловік, розумієте? Ох і повезло ж вашому чоловікові з жоною! — розуміючи, що відходить від теми і дає волю особистим відчуттям, Шалига діловито розпорядився: — Десять хвилин на збори вам вистачить?

— Вистачить вам десять хвилин на прийняття рішення? — суворо запитав майор Шалига у Товкача.

Двом розумний та бувалим у бувальцях людям, котрим на початку другої ночі показали серйозне міліцейське посвідчення, а потім коротко виклали стуть справи, десяти хвилин на роздуми цілком вистачало. Ось тільки рішення, яке вони мусили прийняти, жодного з них не влаштовувало.

— Чого ти визвірився на мене? — роздратовано кинув Рикалову начальник міліції. — Я ж не знав, що у київських колег до нашого хлопчика оперативний інтерес! То-то він так борзо тримався! Добре хоч, що ти його відразу із собою не забрав, хоч не попсували його твої ці…

— Ми можемо якось розрулити ситуацію? — глухо запитав Рикалов, розуміючи — бодатися з київським міліцейським майором, який примчав серед ночі та ще з такою розкішною бабою в якості групи підтримки, він не в силах.

— Вважай, це тобі київський карний розшук у писок наплював, — похмуро відповів Товкач.

— А тобі — нє?

— А мені, до твого відома, постійно хтось плює. Чи в писок, чи в борщ, різниці нема. Я все одно своє місце займаю.

— Займаєш, — погодився Рикалов. — Поки я цього хочу.

У глибині душі Гліб Товкач усвідомлював: правий Рикалов. При його та Чортіва бажанні він зі свого місця швиденько полетить кудись у область, ніби-то на підвищення, а насправді — на посаду, яка нікому не потрібна і нічого в міліцейському табелі про ранги не важить. Та в нього теж був свій козир.

— Слухай, Рикалов, мене: я так добре тебе знаю, що тобі вигідно, аби мене на моєму місці ніхто не займав! А Чортіву — тим більше! Так що, дядьку, давай по-хорошому! Я теж хочу цього Бойка придушити. Але йому, по-моєму, вже без того все зрозуміло.

— Ти хочеш сказати, що хлопчик більше не буде?

— А ти хочеш сказати: розхитав оцю гойдалку, аби хлопчиків поганих виховувати? Скажи краще, що тебе жаба задавила — не вийшло з Чортіва чогось на свою кишеню отримати.

Повітря в кабінеті Товкача розкочегарилося до критичної риски, і начальник міліції першим вирішив спустити пару.

— Все, Антоне. Давай закриємо тему, добре? В мене тут інша ідея, компенсація, так би мовити…

— Кому? Нам?

— Чортіву. Значить, Гриша Боженко ніби як нормальний мужик. Іванович навіть не знає, що мільйонер — липовий. Він далі журиться — не вберегли, донька без зятя в котрий раз… Коротше, для чого нам із тобою заважати Гриші Боженку його бізнес робити? Мені навіть сподобалося, як оті пацани Чортіва нашого розвели…

— Вони нас із тобою розвели, — буркнув Рикалов.

— Погодься: матеріально ніхто не постраждав, — примирливо сказав Товкач. — Те, що ми з тобою тут закрутили з цим Бойком — компенсація моральної шкоди. І якби мер наш дорогий хай не підняв, мовляв, зятя в дитини забрали, та ще й американського, ти б пальцем не поворухнув і своїм дружбанам у Київ не дзвонив би. Та чи не так?

Рикалов мовчки кивнув. Він визнавав правоту начальника міліції, хоча ця правота в даному випадку була не його правдою.

— Значить, лишається нам забезпечити Чортіва зятем, — переможно мовив Товкач, і Рикалов щиро здивувався, як це мент усе так несподівано викрутив. — До того ж хтось таки справді мусить бути покараним за всі клопоти, завдані нам із тобою. Хто ж витягнув сюди цього Бойка разом із його негром?

Скупий на емоції Рикалов, миттю прорахувавши, до чого веде Товкач, не стримався, що бувало з ним украй рідко.

— Геніально! Гадом буду — геніально!

— Значить, — переможно завершив Товкач, — редактор нашої популярної міської газети Коля Зубок, чоловік молодий і не одружений, запропонує руку і серце Оксані Чортів, доньці мера, першій дівці нашого міста. Якщо він цього не зробить, тоді мер нашого міста дізнається, як насправді виглядає ситуація з американським негром. Ти, Антоне, порадиш переглянути рішення по тендеру і поміняти його. Інвестор газети «Наше життя» опиниться в прольоті. Йому дадуть зрозуміти, хто в цьому винен. Як думаєш, це Колі Зубку треба?

— Геніально! — повторив Рикалов. — Думаю, Колі Зубку простіше породичатися з мером. Тим більше, мер знає його з хорошої сторони. А Оксана буде втішена. То як, гуляємо на весіллі?

Так, у кабінеті начальника міліції липневої ночі були закладені основи для існування нової міцної української сім'ї.

А того ж таки липневого ранку інша українська сім'я проходила серйозне випробування на міцність.

Коли Максима вивели з міліції, зняли наручники і передали Шализі, він не сказав ані слова. Зате майор коротко і ясно пояснив йом деякі речі. Зрозмівши їх глибинну суть, Бойко вмостився на задньому сидінні його машини поруч із Ірою і подружжя мовчало весь час, поки їхали до Києва.

Та коли, подякувавши рятівникові, піднялися в квартиру і зачинили двері, Максим дав волю почуттям та праведному гніву.

— Отак, значить, у нас все відбувається! — кричав він, міряючи кроками велику кімнату. — А я тут думаю, хто ж це в нас така хвеська язиката! Тобі, виходить, і слова сказати не можна! Відраз язиком своїм дурним ля-ля-ля!

— Ти чого…, — спробувала боронитися Ірина.

— Того! Мені майор сказав: запитав у тебе, звідки ці козли могли про все дізнатися, ну ти йому і ляпнула — поджружкам похвалился! Ті Києвом рознесли, а в Києва, блін, вуха здоровенні! На Борщагівці чхнеш, а на Троєщині тобі «на здоров'я» скажуть! Це вже не перший раз таке, тільки я чогось не міг подумати на рідну жінку! Язика собі відкуси!

— А ти з задницю себе вкуси, гадина! — перейшла в наступ Ірина. — Це ти замість «дякую», морда твоя погана! Якби не я, ти б зараз гнив знаєш де!

— Та якби не твій язик поганий, як б туди, де мало не зогнив, не потрапив би ніколи! І взагалі — бач, вирядилася! — тільки тепер Максим звернув спеціальну увагу на зовнішній вигляд дружини. — Лягавий цей, Шалига, що — за «спасибі» весь цей час мене відпускає і витягає?

Зрозумівши, до чого веде чоловік, Ірина аж почервоніла від праведного гніву. Чого-чого, а такого від Максима вона не чекала.