Юрiй Луценко. Польовий командир

Під час мітингу опозиції перед приміщенням ЦВК 23 жовтня невідомі спровокували бійку. Хлопці «кримінальної зовнішності», озброєні молотками і пляшками з якоюсь запалювальною сумішшю, почали битися з прихильниками Віктора Ющенка. Кілька вікон будівлі ЦВК було вибито. Пізніше в теленовинах це подали як хуліганські вибрики, організовані опозицією з метою дестабілізації суспільства.

Ми вже знаємо, що переможцем першого туру виборів ЦВК оголосила кандидата в президенти Віктора Ющенка. На другому місці з невеликим відривом – єдиний кандидат від влади Віктор Янукович. Пристрасті розпалювалися, навіть політично байдужі громадяни зрозуміли: щось має статися. Голосування другого туру було призначене на 21 листопада 2004 року. Вже в ніч із 21-го на 22-ге стає очевидно: влада організувала тотальні фальсифікації, насамперед у східних областях України, де явка виборців «зростала» навіть після того, як виборчі дільниці вже зачинилися.

Юрій Луценко (з диктофона):

– Для мене Майдан почався з відрядження в другому турі президентських виборів до Кіровоградської області, на 102-й виборчий округ. Поруч був знаменитий на всю Україну 100-й. [4] На 102-му відбулося майже те ж саме. Там начальник міліції в першому турі побачив дівчину, яка прийшла голосувати на дільницю з помаранчевою стрічкою, і брутально її побив. Про це повідомили засоби масової інформації, а я прямо в ефірі телекомпанії «Ера» пообіцяв приїхати спостерігачем. Коли приїхав, побачив класичну картину під назвою «Вибори в Центральній Україні»: джип з бандюками, російськомовні координатори, міліція зачинена, але всередині, за зачиненими дверима, відбуваються засідання оперативного штабу, який, очевидно, організовує виїзди в зашугані села. Люди йшли голосувати під пильним наглядом дільничних та голів сільрад або їх представників. Уявіть собі, як добряче вгодовані пики стоять і стежать за голосуванням людей, перевіряючи їхні бюлетені. Ввечері почалося найстрашніше. Почали штурмувати і підпалювати дільниці, залякувати членів виборчих комітетів. Нашу дільницю спочатку підпалили. Потім приїхала ціла бригада юристів. Вони назвалися людьми, близькими до самого Медведчука, і почали лякати жінку, яка очолювала виборчу дільницю. Одначе, вона зробила справжній вчинок – підписала бюлетені, яких після підрахунку вистачило для переваги Ющенка на окрузі. В якийсь момент приїхав Михайло Поплавський, закріплений за цим округом від провладної сторони. Побачив мене, посміхнувся, каже – поїду далі, тут депутат уже є. Словом, зрозумів, що йому тут ловити нема чого, і поїхав. За ніч я виробив усі необхідні рішення, протоколи, підписав їх і поїхав у Київ.

4

22 листопада за підсумками голосування на 101-му виборчому окрузі в Кіровограді переміг Віктор Ющенко. Підрахунок відбувався на очах у двох десятків журналістів та міжнародних спостерігачів. Так само при свідках бюлетені заховали в спеціальній кімнаті, яку опломбували. Але на ранок 23 листопада мішки з бюлетенями виявилися розкритими, а бюлетені – підробленими, хоча пломба на дверях ніби лишалася цілою.

Київ уже ставив намети. Починався Майдан. Наступні сімнадцять днів стали одними з кращих у житті сорокарічного Юрія Луценка.

«З вікна нашої квартири мені махав молодший син. А я не знав, чи повернусь додому»

22 листопада 2005 року, в день річниці Майдану, міністр внутрішніх справ Юрій Луценко написав офіційну заяву про відпустку на один день за власний рахунок. Роком пізніше відпустки за свій рахунок він не брав, та й настрій міністра був дещо іншим. Ні кращим, ні гіршим – саме іншим. Справа не в невідворотності відставки, до якої лишалися тижні. Все, що відбувалося не лише після Майдану, а й довкола Майдану, не дуже влаштовувало «романтика з кулаками». Заява про те, що ніхто в цей день не посміє завадити їм з друзями випити по 50 грамів горілки, прозвучала наче виклик невідомо кому.

Хоча чому невідомо? Польовий командир Майдану Юрій Луценко в жодному разі не Ленін на суботнику, і не так уже багато бажаючих нести з ним знамениту колоду. В першу чергу тому, що попри сотні тисяч людей на Майдані, в дні «помаранчевої» революції всі і все було як на долоні. Іншого польового командира ніхто собі просто не уявляє, а чиясь спроба постояти поруч не сприйметься навіть противниками Луценка. У своїй якості, на своєму місці він був єдиним і неповторним.

Тому на другу річницю Майдану в словах Луценка відчувалася якась ледь помітна гіркота. Не через те, що він у своїй якості тоді був єдиним. А, як мені здається, через те, що в своїй іпостасі, зі своїми переконаннями він лишився один. Решта тих, кого називали «героями Майдану», тепер у громадській свідомості або не герої, або герої вчорашніх днів, або герої різних майданів.

Можливо, це одна з причин, чому Юрій Луценко дедалі менш охоче розповідає про Майдан і своє місце на ньому.

Справді, чого зайвий раз говорити, коли його місце всі бачили, його слова всі чули, а давати якусь оцінку, дивитися на якісь речі чи моменти по-новому, з точки зору, як кажуть, дня сьогоднішнього – чи є в цьому особливий, глибинний зміст?

Юрій Луценко (з диктофона):

– У перші дні ми так виступали, що аж позахрипали. Томенко тоді сказав спересердя: «Хоч би якась зараза депутатська прийшла, виступила. Не вистачає різноманітності». – «Миколо, – відповідаю. – Ти не думай, де їх сьогодні взяти. Ти думай краще, як би не впала сцена від кількості бажаючих на неї забратися, коли ми переможемо». Так і сталося: після перемоги дуже модно було вішати на стінах кабінетів такі великі панно з зображенням Майдану, де на передньому плані обов’язково було видно господаря кабінету разом із президентом. До речі, всі «вожді» стабільно починали з`являтися біля сцени за півгодини до появи Ющенка. Хоча б на скільки б він запізнювався, все одно по їх появі можна було орієнтуватися, коли його чекати».

Про українську революцію писано-переписано, і головне – писатимуть іще довго. Та все ж таки, розуміючи, що нічого нового тут сказати не можна, варто нагадати хоча б пунктирну хронологію подій, участь у яких зробила Юрія Луценка одним із найпопулярніших українців.

Напередодні в своєму штабі Віктор Ющенко оголошує про впевнену перемогу над Віктором Януковичем, яку в нього намагаються вкрасти. Ющенко разом із кількома «нашоукраїнськими» депутатами приїздить до Центральної виборчої комісії, аби зустрітися з її головою Сергієм Ківаловим. У ЦВК відбуваються дрібні сутички між нардепами від протилежних сил. Після зустрічі з Ківаловим Ющенко оголошує про недовіру Центрвиборчкому й закликає всіх, хто прагне справедливості й протестує проти фальсифікацій, о 9 ранку 22 листопада прийти на майдан Незалежності. До акцій опозиції готується і влада: під Адміністрацію Президента підтягуються підрозділи спецназу.

Зранку SМS-повідомлення із закликом збиратися на центральній площі столиці розповсюджуються сотнями тисяч мобілок. О 9-й людей на мітинг збирається порівняно мало – кiлька тисяч осіб. Але щогодини кількість потенційних революціонерів зростає, надвечір, долаючи створювані перешкоди, починають приїздити люди з регіонів.

Віктора Ющенка визнають не просто фактичним переможцем – його проголошують народним президентом. Він говорить про фальсифікації за відкріпними талонами, яких було видруковано більше в десятки разів, аніж у першому турі. Про десятки поїздів, сформованих міністром транспорту Кирпою, котрі ганяють по всій Україні, щоб кожний із так званих виборців по відкріпних талонах у тій чи іншій області міг проголосувати по 5–6 дільницях. Це наочно показує ставлення Президента України до того Закону, який напередодні прийняв парламент: мінімізувати фальсифікацію за відкріпними талонами. Цей закон був підтриманий більшістю, але президент його не підписав. Лідери опозиції стають лідерами революції та закликають обдурений народ до страйку.

До Адміністрації Президента, відділеної від самого будинку кордоном «омонівців», також підтягуються «помаранчеві» пікетувальники – відтоді облога Банкової триватиме і вдень, і вночі. «Беркутівцям» дарують квіти. Саме в цей час з’являються перші чутки про приїзд в Україну російського спецназу. Їх квітами не проймеш, і це розуміють усі. У центрі Києва з’являються КрАЗи з піском та бетонними блоками.

Натомість у людей, які збиралися на Майдані, так само як і в тих, хто керував ними, зброї не було. Тарас Стецьків, один із лідерів революції, згадує в інтерв’ю «Дзеркалу тижня»: «Майдан структурно складався з трьох частин. По-перше, наметового містечка, котре спочатку створювала тільки «Пора», а потім воно розрослося до неймовірних розмірів. Друга частина – це власне, люди, які стояли на Майдані. І третій елемент – сцена. Визнаємо, ми абсолютно не підозрювали, коли її встановлювали, що ця сцена і цей мікрофон стануть генеральним диспетчерським пунктом, який керуватиме революцією. Мали тільки інтуїтивне розуміння: сцену потрібно ставити. Для мітингу. Але навіть ми не припускали, що це переросте у безперервну акцію. І якби цього мікрофона не було, то революцією ніяк було б керувати. Тож коли ставитимуть пам’ятник українській революції, то символів у неї три: намети, мікрофон і мегафон. Це й була наша зброя».

Блокувати президентську адміністрацію на Банковій «помаранчеві» сили збиралися незалежно від того, як далі складеться ситуація. Бо не пускати Леоніда Кучму на його робоче місце було першочерговим завданням революції. «Помаранчеві» мали намір тримати облогу саме цього приміщення незалежно від того, чи буде президент Ющенко згодом заходити саме до цієї будівлі, чи вибере якусь іншу. «Маємо всі підстави вважати, що Кучма серйозно втратив легітимність. Крім того, знаючи про всі ці додаткові сервери й адмінресурси, якими керували саме з цього будинку, ми намагаємось убезпечити себе й мінімізуємо можливість формування нового такого центру перед переголосуванням. Хоча, звісно, розуміємо, що його можуть створити у будь-якому іншому місці. Але для нас АП – це певний символ, який заслужив таке ставлення до себе. Як і сам Кучма», – так коментував тоді ці дії Володимир Філенко.

Юрій Луценко (з диктофона):

– Це, здається, був день третій, друга година ночі. Я обходив усі пости. Як зараз пам’ятаю, приходжу на Банкову. Сніг падає, два КАМАЗи стоять на Банковій. Це для того, аби розсікти натовп демонстрантів, якщо вони почнуть наступ. На цих КАМАЗах повно «помаранчевих». Намети там наші стоять, людей повно, співають, танцюють, скрипка грає, сопілка. А навпроти – чотирнадцять рядів спецназу. Всі вони без підшоломників, сині – бо було градусів 15 морозу. Їм виспівують: «Наша служба и опасна и трудна», це так знущаються. Звичайно, ми те припинили, хлопці ні при чому. Тоді підходжу до них і кажу: «Дайте сюди свого старшого». Мовчать. Вони ніколи не вступають в розмови з політиками, інструкція у них така. «Я Луценко, – кажу, – я керую демонстрантами, дайте мені старшого». Десь там видлубали офіцера. Потім приходить полковник Міленін, столичний керівник міліції. «Навіщо, – питаю, – ви хлопців морозите? Відведіть їх назад, пустіть їх у тепле приміщення. Тут один наряд поставте, ми не збираємося нічого робити». – «Ми вас боїмося». – «Добре, я відведу своїх на двісті метрів, заховаю. Заведіть хлопців у приміщення адміністрації, хай там гріються». Ну, ніби домовилися. Коли кличе тепер уже він: «У нас тут така ситуація: біотуалети не можуть приїхати». «По малой нуждє – туди, під Кучму ідіть». – «Це ми вже зробили, тепер нам по великій треба». – «Тоді так: ідіть і просіть про це бригадира від демонстрантів, який пропускає машини. Цей їхній старший Ігор Мазур – один із «унсовців», який через вашу провокацію під час «України без Кучми» відсидів на зоні. Підіть у нього тепер попросіть туалет». Нічого, пропустили, вдалося вирішити це делікатне питання».

Оцінюючи події тих днів у більш спокійній обстановці, Луценко погоджується: більшість людей, із яких утворився Майдан, не були справжніми революціонерами. Не лише тому, що не мали ніякого досвіду такої боротьби. Всі розмови про американські технології розбивались об щире бажання людей відстоювати свої права день і ніч під снігом та на морозі. Розробки ситої благополучної Америки не передбачають, що народ може оселитися в наметах, палити вогнища в діжках і цілодобово грюкати в барабани під Кабінетом міністрів.