Юрiй Луценко. Польовий командир

«Попивши зі мою чайку, Ахметов пішов у сусідню кімнату і дав показання»

Наприкінці липня 2005 року російський композитор Ігор Крутой відмовився святкувати свій день народження. За його словами, причина цього – неможливість бачити на святі двох своїх близьких друзів, Бориса Колесникова і Ріната Ахметова. На той час екс-губернатор Донеччини сидів у в’язниці під слідством, а власник компанії «Систем Капітал Менеджмент» був за кордоном і не особливо прагнув повертатися в Україну.

Якби Ахметов перетнув український кордон, то мусив би негайно з’явитися на допит у Генеральну прокуратуру. Тому, хоча про це офіційно не заявлялося, всім було ясно: Ахметов не поспішає повертатися на батьківщину, бо переховується від правосуддя. Це напряму пов’язували з діяльністю на своїй посаді міністра внутрішніх справ Юрія Луценка. Прихильники нової влади вітали його, противники – черговий раз звинувачували в політичному переслідуванні. Хоча більшість населення України до осені 2004 року навіть не чула прізвища Ахметова. Тим більше ніхто з пересічних громадян до пуття не міг сказати, хто він такий і чому цього бізнесмена треба боятися та викликати на допит.

Саме тому Рінат Ахметов із реальної людини перетворився на майже міфічний персонаж. Інформації про цього бізнесмена у пресі обмаль навіть сьогодні: найбагатша людина Центральної та Східної Європи, власник і президент футбольного клубу «Шахтар», ще – некоронований король Донбасу, напівофіційний спонсор Партії регіонів, і вже зовсім обережно – один із «хрещених батьків» так званої «донецької мафії», особисто знайомий із відомими кримінальними авторитетами, фактичний організатор експорту «братків» на виборчі дільниці Сходу та Півдня України під час президентської кампанії 2004 року.

Зрозуміло, що останні версії ніде офіційно не підтверджувалися. Хоча як після перемоги «помаранчевих» наприкінці 2004-го, так і після реваншу «біло-блакитних» улітку 2006 року не було зафіксовано жодного судового позову від імені Ахметова за поширення проти нього явно брехливих свідчень. Ними, зокрема, завалений Інтернет, проте саме це джерело поки що ніхто не використовує як найбільш авторитетне.

Таким чином, Рінат Ахметов, людина максимально закрита, в силу різних обставин постала в людській уяві таким собі втіленням вселенського зла. А Янукович та інші «регіонали» виглядали лише слухняними маріонетками в руках підступного Ріната Леонідовича. Юрій Луценко виявився чи не першим, хто спробував почати з ним відкритий публічний діалог. Тому публічне запрошення Ахметова «прийти попити чайку, а заодно і поговорити» сприйнялося постреволюційним українським суспільством на ура.

Офіційно найбагатша людина України була оголошена свідком відразу по кількох справах, які стосувалися чистого криміналу. Ахметов не затримався з відповіддю: мовляв, у міліцію він прийде виключно з метою подивитись, яка в них там заварка. На що Луценко парирував: «Я б на його місці не цікавивсь, яка в мене заварка для чаю, а приніс би свою – це якщо він бажає працювати в цій державі, мати державну підтримку чи, як мінімум, отримати нейтралітет. Саме пан Ахметов у першу чергу зацікавлений у тому, аби дати відповідь на всі запитання й очиститися, показавши себе серйозною людиною, котра контролює серйозний бізнес».

Особливості, коли хочете – пікантності цьому обміну репліками додавав той факт, що Луценко говорив із Києва, а Ахметов – з Мілана, куди поїхав на футбольний матч Ліги чемпіонів. На закиди стосовно того, що він нібито ховається від правосуддя, бізнесмен сказав: ні від кого він не ховається, готовий повернутися в Україну в будь-який момент, його взагалі ніхто і ніщо не обмежує в пересуванні.

Юрій Луценко (з диктофона):

– Сьогодні на віддалі і в зовсім новій політичній атмосфері сміються з того, що я викликав на чай олігархів. Насправді ніколи міліція не сміла не те що викликати, – називати прізвища. А тут Ахметову є повістка. І те, що я надав цьому якогось такого іронічного смислу, лише посилило ефект: він обов’язково мусить приїхати і дати показання, інакше в Україну він просто не зможе заїхати. Перед допитом Ахметов погортав альбомчик вилученої зброї. Послухав мої вимоги: ніяких бойовиків на службі бізнесу, ніяких зазіхань на бюджетні кошти, ніякого впливу на МВС. Потім Ахметов попив чайку і підтвердив: він розуміє, що настало нове життя. Тепер ані зброї, ані розборок не буде. Тепер питання треба вирішувати в кімнатах переговорів, а не на «стрілках». Я думаю, що всі бізнесмени були зацікавлені в цьому. Після цієї розмови він пішов до іншої кімнати і дав показання слідчому. Він вичерпно дав показання, питань до нього не залишилося. Для мене було принципово; кожна людина в країні буде приходити і давати показання, якщо це буде потрібно міліції.

Після цього чаювання був ще один епізод з Ахметовим, коли його охорона не пускала міліцію на обшук в офісний центр олігарха. Довелося застосувати силу Закону – бронетранспортер вибив ворота, а спецназ нейтралізував опір. Закон однаковий для всіх. А чай з бронетранспортером – гарантія від манії величі.

Все ж таки Рінат Ахметов поспішив убезпечити себе. На парламентські вибори 2006 року він пішов у першій п’ятірці списку Партії регіонів, і, хоча далі лишався в тіні, все ж таки його усміхнене обличчя почало регулярно з’являтися в рекламних роликах як одне з облич партії. Пізніше, коли вибори завершились і Ахметову хоч-не-хоч довелося брати участь у різних прес-конференціях та робити заяви для преси, ми почули про його намір ввійти в парламентську комісію по боротьбі з організованою злочинністю, а також його думку стосовно власної участі в політичному житті: «Любов з розрахунком».

Вже менш ніж через рік після початку «біло-блакитного» реваншу, в квітні 2007 року, коли в Києві знову почалися різнокольорові мітинги «за» і «проти» президентського указу про розпуск парламенту, до столиці потягнулися поїзди з Донбасу, напаковані молодими «прихильниками» Партії регіонів. Луценко прокоментував це так: «В Україні з’явилося перспективне туристичне агентство «Ахметов і Янукович», прозоро натякаючи: бізнесмен Ахметов знову напряму взявся фінансово впливати на політичне життя в країні. Причому вплив цей мав відчутний кримінальний душок. Відразу після появи на вулицях Києва молодих гостей із Донбасу явно кримінальної зовнішності та поведінки столична міліція офіційно почала фіксувати зростання рівня вуличної злочинності, особливо – в центрі міста.

Інший, не менш відомий приклад публічної боротьби з криміналом у політиці міністр внутрішніх справ показав під час виборів 2006 року, публічно оголосивши про проблеми з законом кандидатів у депутати від різних політичних сил. Так званий «Блок СІЗО» налічував 89 кандидатів до ВР, 116 – до кримського парламенту, 521 – в місцеві ради. Проблема загострювалася тим, що саме в той час президент повернув недоторканність усьому депутатському корпусу і тисячі справ різко загальмували. Напередодні старту кампанії президент відправив у відставку уряд Юлії Тимошенко, проте більшість міністрів, у тому числі – Луценко, свої посади зберегли. І хоча лідерка БЮТ постійно наголошувала: в тому, що сталося, провина виключно президентського оточення, її політична сила не протиставляла себе пропрезидентському партійному блоку.

Саме тому говорити про політичне переслідування з боку МВС Тимошенко не могла. Тому їй лишалося тільки голосно дивуватися, коли Луценко почав оголошувати в пресі прізвища тих кандидатів у депутати від різних партій, які мають судимості. І хоча найбільше таких виявилося в блоці Наталі Вітренко і списку Партії регіонів, Блок Юлії Тимошенко теж «відзначився». Вона відмовилася коментувати членство в БЮТ одного громадянина з явно кримінальним минулим і сьогоденням, про що декілька разів писала «Українська правда». Зате Тимошенко заступалася за соратників.

«У цьому списку є Шкіль, є Шаго, якого репресували в той час, коли нищили мою команду і родину, – пояснює вона журналістам. – Луценко просто забув, що з Шаго знято звинувачення. Я думаю, що панові Луценку не треба зупинятись і включити в свій список Левка Лук’яненка, котрий двадцять шість років сидів у таборах. Так само Турчинова включити як найбільшого злочинця, проти якого відкривалися карні справи, в тому числі – за захоплення Адміністрації Президента і УТ-1. [26] Мене так само тут не треба забувати – я проходила по одній справі з Турчиновим і Шаго».

26

У вересні 2002 року учасники акції протесту «Повстань, Україно!» були звинувачені в захопленні Адміністрації Президента Кучми і студії новин каналу УТ-1. На телебачення опозиціонери прорвалися з метою зробити політичну заяву в прямому ефірі. Серед них був і Юрій Луценко.