Ювелір з вулиці Капуцинів

— Генерал Паулюс, — сказав майор, відрізаючи великий шмат ковбаси, — пообіцяв фюреру через місяць влаштувати у Сталінграді парад. А генерал слів на вітер не кидає.

“Ваш Паулюс — звичайнісінький базіка”, — подумав Петро, та серце стислося…

— У вас такий вигляд, обер-лейтенанте, ніби ви ковтнули отрути, — сказав підполковник.

— Кепсько пішло, — цокнув Петро по склянці. — Дозвольте ковток пива, майоре…

Пиво було кисле — звичайнісінький ерзац, та Петро пив з задоволенням, відчуваючи, як кожний ковток остуджує його гаряче тіло. “Менше емоцій, — думав. — З вовками жити — по-вовчому вити…”

— Сподіваюсь, панове, — сказав весело, — що ваші бойові машини братимуть участь у сталінградському параді!

— Коли не запізнимось, — буркнув підполковник.

— Річ у тім, що нас тільки-но перекидають на Схід, — пояснив майор.,

— По-моєму, наш поїзд іде на Берлін, а це, здається, на заході, — заперечив Петро.

Майор засміявся:

— Шлях на Схід не такий уже прямий, обер-лейтенанте. Іноді потребує відповідної підготовки.

Петро зрозумів — квартир’єри. Готували переїзд якоїсь танкової частини. Цікаво!..

Відповів недбало:

— Мене не обходять ваші справи, панове. Та все ж давайте вип’ємо за те, аби ви не запізнились. Кожний справжній німець повинен зробити свій внесок у нашу велику боротьбу! Для такого випадку у мене знайдеться… — поліз до валізи, — справжній французький.

— Невже? — простягнув руку майор. — Ви чародій, обер-лейтенанте!

— Кожний творить чудеса в міру своїх можливостей…

— Фінансових… — додав майор. — За ваші успіхи, обер-лейтенанте!

— Ви мені подобаєтесь, юначе, — сказав раптом підполковник, який мовчав, зайнятий своєю склянкою. — Я відчуваю — ви справжній арієць!

Петро нахилив голову.

— Для мене це велика честь, гер підполковник, — мовив урочисто. — Почути з уст такої заслуженої людини…

— Ви куди їдете, пане обер-лейтенант? — втрутився майор.

— У Бреслау.

— Шкода… У нас в Берліні кілька вільних годин. Можна було б…

— Дурниці, Кірстен, — махнув рукою підполковник, — невже ви думаєте, що всім цікаво знайомитись з вашою дружиною і, — підкреслив, — дочкою?

— То ви не до Берліна? — запитав Петро якомога байдужіше.

— Нам ще ніч валандатись у поїзді, — поскаржився майор. — До Гавра…

— Клята країна, — буркнув підполковник. — Хтось вигадав, що французи — галантний народ. Звичайнісінькі свині… Брудні свині і, крім цього, — підняв пляшку, — нема в них нічого…

— Але ж ви забуваєте про француженок, Хауайс, — втрутився майор. — Пікантні, скажу вам, є жіночки…

— Все одно свині, — з п’яною впертістю повторив підполковник. — І це не лише моя думка, Кірстен. Я повторюю слова самого фон Ауерштедта. Ви можете збагнути це?

— Коли де сказав наш корпусний генерал, то мені залишається лише підняти руки. Тим більше, що тут нема жодної суперечності. Адже ж, — звернувся до Петра, — краща француженка разом з тим — свиня. Чи не так?

Петро підлив коньяку.

— Я ніколи не був у Франції, панове, — сказав. — Та чув про неї багато хорошого…

— Не вірте, — обірвав підполковник похмуро. — Брехня! Що Гавр, що Ростов…

— Не можу погодитись, гер підполковник. Росіяни значно сильніше кусаються.

— Це у вас суб’єктивне, — засміявся майор, поклавши руку Петрові на ногу.

— Тим більше, що росіян чекає такий же кінець, як і французів! Ми їх, — підполковник стиснув кулак, — ось так!.. Перейдемо Волгу — і капут Росії. Для наших танків більше нема перешкод. Я вірю, наш корпус перший опиниться у заволзьких просторах!

— Я хотів би служити під вашим командуванням, гер підполковник, — мовив Кирилюк патетично. Він розумів, що його співбесідники п’яні, і порція лестощів зовсім не завадить.

— Дай боже, щоб усі офіцери вермахта були такі, як ви, обер-лейтенанте, — відповів той. — За ваше здоров’я!

Майор вже хропів у кутку. Кирилюк закурив й вийшов з купе.

Буває ж так — шкодуєш, що витратив гроші на лотерейний квиток, а він виграє. Певно, Кирилюк народився в сорочці. Е-е, сорочка — пусте… Згадав, як батько, розповідаючи про пригоди одного спритного ділка, котрий щасливо уникав всіх неприємностей, розводив руками й казав: “Ні, він не в сорочці народився, а у драповому пальті!” — і всміхнувся. Справді, так поталанити може лише раз у житті. І звела ж його доля з цими базіками у купе!..

“Чорт забирай, — подумав, — ще один такий випадок — і я стану фаталістом”.

Шуміло в голові. Петро зайшов до туалету, вмився. Зачісуючи мокре волосся, підсумував: танковий корпус, яким командує генерал фон Ауерштедт, найближчим часом перекидають з Нормандії на Сталінградський фронт. Виходить, у гітлерівців уже. Й не такі гарні справи, коли змушені зняти з Атлантичного валу великий танковий корпус. А може, не лише корпус фон Ауерштедта?..

Тривожила думка: злочин — тримати при собі такі відомості. Та, зрештою, він не гаятиметься у Бреслау…

Підполковник і майор спали. Кирилюк глянув на червоно-синє обличчя майора і згадав плакат перших днів війни, який попереджав: “Базіка — знахідка для шпигунів!” Як міняються обставини! Благав долю, щоб такі йолопи, як ці квартир’єри, траплялися частіше…

Ввечері поїзд прибув до Бреслау. Попутники ще спали, і Петро обережно, щоб не розбудити їх, зібрав речі і вийшов на перон.

Ювелірний магазин Ганса Кремера був одним з найбільших і найфешенебельніших у Бреслау. Займав він половину першого поверху нового будинку на Фрідріхштрасе — респектабельному бульварі у центрі міста. На цьому бульварі та ще кількох сусідніх вулицях зосереджувалось ділове життя Бреслау — тут концентрувались банки, філіали крупних берлінських та рурських фірм, різні контори й агентства, великі магазини.

Зранку вулиця здається сліпою — вікна нижніх поверхів закриті важкими залізними шторами. Сіре залізо штор, сірі великі плити тротуару, сірий асфальт проїжджої частини і посередині хирляві липи з жовтим прив’ялим листям — все це створює атмосферу бездушності, і цю атмосферу не можуть змінити ані поодинокі перехожі, ні двірники, що підмітають холодний мертвий камінь. Та минає кілька годин, і Фрідріхштрасе не впізнати: немовби й ті ж самі будинки, і тротуари, й липи, та вже не похмурі — все навколо переливається яскравими барвами, вітрини запрошують завітати до величезних магазинів, за дзеркальним склом стандартно-щасливо усміхаються манекени, золотом виблискують вивіски…