Ювелір з вулиці Капуцинів

— Ти з нею не втрачаєш часу? Штучка нічого собі, та не по мені. У тебе тут нема знайомих?

— Знайомих нема, та є все для знайомства, — Герман показав набитий грішми гаманець — аванс, одержаний від Кремера. — Можемо щось організувати.

— Ти мені одразу сподобався, — з повагою мовив Амрен, — і починаєш подобатись ще більше. Післязавтра ми їдемо, завтра маємо вільний вечір, придумай що-небудь.

Шпехт пообіцяв — і вони підняли келихи. — “Але ж для чого вони приїхали і звідки? — думав Герман. — Лише на два дні, і цілий вечір — тут. Що їм потрібно від Кремерів?”

Шпехт почав прислухатися до бесіди Лотти з Мором. Роберт розповідав, що лише кілька днів тому зустрів у Трептов-парку подругу Лотти, котра просила передати, що чекає її в гості.

“Виходить, вони прибули, з Берліна, — зрозумів Герман. — Та для чого?”

Можливо, дізнавшись про це, можна буде ухопитися за якусь ниточку. Але ж навряд — вони вміють берегти свої таємниці. Та може все статися: адже Шпехт уже знає, що Мор працює над якоюсь секретною зброєю — і дізнався про це без будь-яких зусиль. Подумавши про це, посміхнувся. Ну, і що з того? Яка зброя, який інститут? У Берліні не один десяток засекречених установ, спробуй підступитися до них! Певно, не одна голова полетіла на цьому шляху, а голови ж були!

А все-таки для чого вони приїхали?

Лотта подзвонила по телефону і запросила двох подруг. Амрен пожвавішав — висока й повна блондинка, видно, сподобалась йому — уже не так відверто наставляв вухо, прислухаючись до розмови, яку вів Мор.

Герман спробував випитати щось у Мора. Та розмова, не клеїлася. Чомусь зникла невимушеність, яка робила приємним початок їхнього знайомства. Мор коротко відповідав на запитання і тримався насторожено. Згодом Германові вдалося трохи розвіяти цю відчуженість, та справжньої щирості між ними вже не було.

Шпехт кілька разів починав бесіду, так би мовити, на лезі: зовні невинну — за його слова не міг би вчепитися найдосвідченіший агент, — та з підводними рифами, але побачив, Мор дивиться на нього з підозрою. “А може, він думає, що я провокатор?” — майнула думка. Справді, усі підстави для цього були — слизькі запитання, цікавість. Герман поставив себе на місце Мора і засміявся — звичайно, той остерігається його, як дрібного гестапівського шпига. Отже, десь прорахувався, і Мор сприйняв його відвертість як добре замасковану гру.

Мабуть, варто було дати задній хід. Тим більше, що тилові позиції вже були підготовлені: Лотта недвозначно вимагала уваги. Вона примхливо закопилювала верхню губу, і від цього обличчя її зовсім мінялося — Лотта здавалася дівчиною-підлітком; ілюзія була така сильна, що Шпехт, який трохи сп’янів, піймав себе на тому, що називає її дитинкою.

Лотта примусила його кинути палицю и танцювати з нею. Збоку це, певно, мало кумедний вигляд — Герман тупцював на місці, шкутильгаючи, та всім було весело, кожний думав про себе та свою партнершу і майже не звертав уваги на інших. На хвилину заглянув до них старий Кремер, та захмелілий Амрен, називаючи його “татусем”, почав примушувати пити коньяк, і ювелір швидко зник.

Шпехт непомітно для інших переговорив з Амреном і запросив усе товариство на завтра до ресторану. Побачив, як здивовано блиснув очима Мор, — видно, хотів запитати про щось, та стримався. Жінки зустріли пропозицію Шпехта захоплено, а Лотта навіть поплескала “милого Германа” по щоці і пообіцяла розцілувати.

Розходились пізно — веселі й збуджені. Амрен Затис Шпехта в кутку холу і неодмінно хотів дізнатися, що той думає з приводу останньої промови фюрера.

— У тебе розумна голова, і я хочу почути, що скажеш ти, — не вгамовувався штурмбанфюрер. — Я тобі вірю, і ти повинен це цінувати!

Герман бачив, як Мор покликав Лотту вбік і про щось шепочеться з нею. Неввічливо відштовхнувши Амрена, він почав шукати капелюшок однієї з жінок і наблизився до Роберта. Але той уже прощався з Лоттою. Шпехт почув лише слова: “Буду вдячний тобі…”, — слова, за якими могло критися все, що завгодно.

Гості пішли. Лотта сиділа на диванчику в холі і з викликом дивилася на Германа. Він посварився на неї пальцем. Жінка стенула плечима і кивнула Шпехтові на місце поруч із собою. Та Герман продовжував стояти, всім своїм виглядом показуючи невдоволення і навіть образу. Лотта підійшла до нього, поклала руки на. плечі, зазирнула в очі.

— Що з вами, Германе? — запитала. Шпехт пішов напролом.

— Ви, фрау Геллерт, кокетка і, певно, звикли грати чоловічими серцями. Та я не хочу задовольнятися другорядною роллю і взагалі залишатися в дурнях.

Лотта закліпала очима.

— Але ж які у вас підстави говорити так?

— Не робіть з мене божевільного, дитинко. Ви фліртували зі мною, щоб замаскувати свої стосунки з Робертом Мором…

— З Робертом Мором? — засміялася Лотта. — Це виключено.

— Але ж ви шепотіли йому на прощання ніжні слова — я сам чув…

— Не треба ревнощів, Германе, — прошепотіла Лотта. — А то я вас не поцілую…

— Бо вже поцілували Роберта?

— Роберт надто серйозний для поцілунків, — засміялася Лотта. — Він просив мене розшукати старі зошити мого покійного чоловіка. Вони колись разом працювали, і йому потрібні якісь формули. Тепер вам ясно, що ви справді нічого не розумієте? Будете за це покарані. Не поцілую вас…

— Це жорстоко! — мовив Герман. Він спробував пригорнути Лотту, та вона спритно вивільнилась і зупинилась лише на сходах.

— Одержуйте! — послала Германові поцілунок рукою. Той вдав, що розгнівався. Лотта показала йому язик і побігла до себе. Шпехт почув, як нагорі клацнув замок.

Вранці за кавою Ганс Кремер заявив, що на нього чекають важливі фінансові справи, він весь день буде зайнятий і тому сподівається — дочка розважатиме гостя.

— Гер Шпехт така серйозна й ділова людина, — обізвалась Лотта, — що я не знаю, чи зможу потрафити його уподобанням. — Говорила серйозно, а очі сміялись, Германові здалося — зараз знову покаже йому язика. — Я старатимусь, та за наслідки не ручаюсь…

— Постарайся, дочко, постарайся, — нічого не тямив старий. — Я б хотів, щоб гер Шпехт не почувався чужим у нашому місті.

— Люди швидко акліматизуються. Чи не так, гер Шпехт? — ніби наївно запитала Лотта.

— Все залежить від умов зовнішнього оточення, — багатозначно глянув на неї Герман.

— Боротьба за існування? — спробувала вколоти жінка.

— А якщо це приємно?

Вони подивилися одне одному в очі і засміялись. Обом подобалась ця гра. Між ними весь час щось стояло — якась перешкода, і обоє знали: варто їм захотіти, і ця перешкода зникне, та страшилися рішучого кроку…