Ювелір з вулиці Капуцинів

Герман хотів послатись на головний біль, та роздумав. “Біс із ним, — вирішив. — Посидимо, а там нехай сам їде… І все — кінчаємо з Амреном!”

Дора чекала гостей, і Шпехт, пославшись на справи, залишив у неї Лотту і подався до центру.

Від Дориного кварталу до Бранденбурзьких воріт — пряма магістраль. Герман ішов повільно, з насолодою вдихаючи свіже весняне повітря. Відчував себе піщинкою у величезному затемненому місті, яке розкинулось на багато кілометрів. Нараз пролунав звук сирени. Повітряний наліт? Йти далі не можна — суворо заборонено. Звернув у бічну тиху вуличку, присів на гранітну тумбу під високим парканом. Нічого не поробиш — треба перечекати.

Голубі блискучі леза прожекторів розрізали небо. Дзвінко зацокали зенітки. Десь на обрії спалахнула червона заграва.

“Скинули бомби”, — зрозумів Шпехт. Він вперше бачив наліт на вороже місто і, усвідомивши, що там, у темному небі, свої, а тут уже палає звіряче лігво, відчув радість, захотілось вийти на середину вулиці, закричати, щоб люди в темному небі почули його і скинули частину свого смертоносного вантажу на отой завод, корпуси якого височать за два квартали… Наче у відповідь почув у небі тонкий гул і, побачивши, як забігали вгорі прожектори, зрозумів — літаки вже тут. Підвівся з тумби, стояв, втупивши погляд у небо, й чекав. За кілька кварталів од нього вибухнуло, і хвиля пружного повітря притиснула Германа до штахетів. Вибухнуло знову, засвітилось небо, і Шпехт зрозумів, що бомблять квартали біля Дориного будинку.

Нараз подумав — палає саме там, де він залишив Лотту, — і злякався. Побіг назад. Хотів упевнитись, що люди, які ставились до нього з такою симпатією, уникли небезпеки. Біг довго, аж поки зрозумів, що втратив орієнтацію. Праворуч диміли корпуси заводу, перед ним — догорали якісь будинки. Озирнувся й побачив знайому вивіску пивної, повз яку проходив, щоб потрапити до Дориного будинку. Але ж чому ця пивна тут? Ступив крок уперед — і все зрозумів. Невже? Ще не вірячи, не сміючи в це повірити, глянув навколо і закам’янів. Так, цей пошматований бетон — колишній Дорин будинок… Горить яблуня, під якою він щойно сидів з Мором… Але ж де сама Дора?.. Де Лотта?.. Навколо будинку метушаться якісь люди, під’їхала пожежна машина.

— Не заважайте! — грубо відштовхнув його пожежник, розмотуючи шланг.

А Лотти нема. І вже ніколи не буде. Не вірячи в це, рушив до палаючих руїн, та його не пустили. А може, вона поїхала додому?

Відбій тривоги. Сів у трамвай, який довго петляв затемненими вулицями. Тихо відчинив двері. Замок клацнув ледь чутно, здалось — наче постріл. Навшпиньках зійшов сходами і, не вмикаючи світла, побачив акуратно застелене ліжко. Може, ще не приїхала? Стояв, не роздягаючись, біля вікна — побачить, почує її ще здалеку…

З-за рогу вискочила машина. Лотта? Якісь чорні постаті рушили до будинку. Закалатали у двері: “Відчиніть! Поліція!”

Поліція? Раптом обірвалось серце — це ж за ним…

А коли спробувати через двір? Перебіг до своєї кімнати, на ходу дістаючи пістолет. Обережно відчинив вікно, визирнув і побачив за парканом ще одну машину.

Значить, все…

А внизу вже їм відчиняють. Зараз будуть тут — вже грюкають у двері, які ведуть на другий поверх. Ще раз визирнув у вікно і згадав — за два метри у стіні ніша. Примхливий поворот стіни — два виступи й ніша.

Не думаючи, майже автоматично відчинив вікно і ступив на карниз. Причинив за собою віконницю і, обережно пересуваючись по вузькому виступу, подався до ніші. Тут не зірвався б лише циркач. І він чомусь не зірвався. Доліз до ніші, притиснувся спиною до холодної цегли — один необережний рух, і…

В кімнаті ввімкнули світло. Хтось різко розчинив вікно, кинув у темряву:

— Ніхто тут не з’являвся?

— Все спокійно, — відповіли за парканом.

— Мабуть, він залишився там, — почув Герман знайомий бас Амрена. Мор був правий — Шпехт недооцінював свого противника: оберштурмбанфюрер, очевидно, повідомив про нього органам гестапо. Певно, вони запросили особисту справу Шпехта, справу, якої взагалі ніколи й ніде не існувало. Амрен, мабуть, продовжував грати з ним у хованки — нікуди він не їздив, а просто вичікував, поки з’ясують особу Шпехта. Сьогодні Герман лише випадково уник пастки. Певно, не хотіли брати його в домі групенфюрера — Лауер ніколи. б не простив цього.

Амрен підійшов до вікна, висунувся — Шпехт побачив його лисіючу голову.

— Тут всі шляхи відрізано, — сказав. — Отже, загинув разом з тими…

— Це ще не з’ясовано, — заперечили йому.

— Але ж Шпехт нічого не підозрював. Ми умовились зустрітись о дев’ятій біля ресторану, і коли б не тривога…

— Це лише припущення, оберштурмбанфюрер! — перебив той же голос. — А ми віримо лише фактам.

У кімнаті пересували меблі — мабуть, робили обшук. Минуло чверть години. Грюкнули двері, і хтось голосно почав доповідати:

— Мешканці будинку бачили їх обох вранці, коли Шпехт і фрау Геллерт виходили на вулицю. Ні він, ні вона не поверталися — це всі запевняють категорично.

— Добре, Хенш. Ви разом з шарфюрером Кольбом залишитесь тут. Шпехт може прийти. Зрозуміло?..

Хенш буркнув у відповідь щось невиразне. Знову грюкнули двері, і через кілька хвилин Герман побачив, як машина, не вмикаючи фар, обережно рушила завулком.

У кімнаті погасили світло. Шарфюрер Кольб сказав:

— Слід було заарештувати його вдень. Тоді, може, щось би й витягли з нього. А то пощастило: раз — і нема…

— Я також думаю — йото рознесло цією бомбою. Подумати тільки, майже пряме попадання!

— Як ви гадаєте, штурмфюрер, Амрен виплутається з цієї справи?

— Взагалі він виявився на висоті. Та на цій посаді йому не втриматись — повинен був звернути увагу на Шпехта ще у Бреслау.

Помовчали.

— Зачини вікно, Кольб, — наказав штурмфюрер, — холодно…

Шарфюрер визирнув у вікно, уважно оглядаючи подвір’я. Шпехт знав: варто фашистові повернути голову праворуч — і все…

Кольб обережно зачинив вікно. У Германа відлягло від серця. Ворухнувся, переступивши з ноги на ногу. Що ж робити? Не минуло й години, а він уже ледь стоїть. Довго так не зможе… Хіба спробувати стрибнути? Ризиковано — тут високо, і почують ті…

Простягнув руку правіше — ринва. Спробував похитати — тримається добре, та шуму не уникнути. Якби проїхав хтось на машині, тоді не так чути. Стояв, відчуваючи, як поступово холод огортає тіло, і не смів поворухнутись. Дозволяв собі лише переступати з ноги на ногу.

Нарешті загурчав поблизу мотор — грузовик повільно просувався за будинком. Схопився за держак ринви і повис обважнілим тілом. Аби не обірвалась ринва… Не відчуваючи задубілих пальців, обережно зсунувся на землю. Зігнувшись, прослизнув попід вікнами першого поверху і переліз через паркан. На вулиці нікого. Тримаючись у затінку, перейшов до рогу і, лише завернувши, вільно зітхнув. Не йшов, а біг, відчуваючи, як поступово кров приливає до пальців.

Думав: нема більше Германа Шпехта — загинув од фугасної бомби. Дістав з потайної кишені документи Карла Кремера, папери Шпехта розірвав на дрібні шматочки, пустив за вітром.