Ювелір з вулиці Капуцинів

Петро нетерпеливо міряв кімнату широкими кроками. Залишалося півгодини — о дванадцятій прийде Катруся. Дівчина перекаже Зарембі, що вони з Галкіним невідкладно виїхали до Дорошенка. Там Федько викличе центр, щоб за дорогоцінною плівкою прислали літак. Можна було б передати касету через зв’язкового, але ж тоді вона затримається на кілька днів, а тут кожна година дорога…

Коли не треба, то час минає швидко, а зараз навіть секундна стрілка ледь повзе. Петро визирнув у вікно. Галкін підняв капот “мерседеса”, щось підтягує. Чудовий характер у Федька: хоч грім над головою, йому бай дуже…

Постукав пальцями по склу, згадав, як уважно рахував Рехан гроші, посміхнувся. Добре, що він вирвав у Руді розписку, — тепер секретар кревно зацікавлений у тому, аби з Кремером нічого не сталося. А як не хотілось Рехану писати цю розписку…

Кирилюк згадував події минулої ночі і знову переживав їх, як наяву. Цей Руді виявився небезпечнішим, ніж здавалось.

Коли Петро почав одчиняти сейф, щоб дістати гроші, почув за спиною грюкіт, озирнувся: на підлозі качались Рехан і Федько. Петро вибив з руки секретаря пістолет, навалився на нього, і Руді відразу заскиглив тонким голосом, вимолюючи пощаду.

— Наволоч! — гнівно сказав Федько. Він сидів на підлозі в самих трусах і витирав кров з розбитого носа. — Хотів стріляти у тебе!..

Рехан важко сопів. Нараз почав схлипувати. Петро обшукав його, забрав свого браунінга. Руді став перед ним навколішки:

— Не вбивайте мене! — заскиглив.

Лише тепер Кирилюк усвідомив, що могло статись. Руді грав з ним до кінця, і гроші були у цій грі головним козирем: Рехан дотримувався умов гри, поки Петро не відчинив сейф. Побачивши гроші, секретар вирішив іти ва-банк. Тепер марки все одно належали б йому, а плівка із знімками найсекретніших документів виправдовувала постріл. Чому він опинився тут, на квартирі у Кремера? Дурниця, завжди можна вигадати карколомну історію…

Галкін прокинувся, коли Кирилюк привів секретаря. Визирнув з дверей і встиг кішкою кинутись на Рехана, побачивши, як той витяг пістолет…

Руді й далі стояв навколішках. Петро розмірковував, що ж робити? Раптом сяйнула щаслива думка.

— Сідайте, — підштовхнув Рехана до столу. — Пишіть…

Той слухняно взявся за ручку.

— Розписка. Я, Рудольф Рехан, одержав од радянського розвідника Карла Кремера сто тисяч марок за те, що допоміг йому…

Рехан кинув ручку.

— Я не писатиму цього!

Кирилюк підняв пістолет.

— Ми помінялися ролями, Руді, — мовив. — Я рахуватиму до трьох…

Рехан зиркнув спідлоба, до крові закусив губу, великі вуха його почервоніли.

— Не треба, — сказав покірно. — Диктуйте…

— На чому ми зупинились? Ага… Допоміг йому викрасти з сейфа губернатора і сфотографувати секретні карти, схеми та інші важливі документи укріпленого району…

Закінчивши диктувати, Петро наказав:

— Тепер перепишіть цю розписку.

Рехан знизав плечима, та слухняно виконав наказ. Кирилюк перевірив тотожність копій, пояснив:

— Один примірник буде в мене, другий у моїх друзів. Якщо ви викажете мене, цей документ того ж дня одержить СД.

— А гроші? — обережно запитав Рехан.

— Не думайте, що ми зліплені з одного тіста… — Петро дістав із сейфа кілька пачок марок. — Тут — все…

Рехан швидким рухом підсунув до себе гроші. Рахував, беззвучно ворушачи губами. Швидко позасував гроші, жалібно глянув на Петра. Видно, хотів запитати про щось, та не наважувався.

Кирилюк зрозумів його.

— Надбавки не буде, Руді, — сказав глузливо. — Ви не заслужили її.

Секретар скривився, збираючись канючити, та, побачивши гнівний блиск у Федькових очах, позадкував до дверей…

Цікаво, де зараз Рехан? Подумавши про це, Кирилюк гидливо скривився.

Підійшовши до вікна, перегнувся через підвіконня і ще здалеку впізнав Катрусю. Так нетерпеливився, що вирішив зустріти її на вулиці. У передпокої затримав його телефонний дзвінок. Буркнув сердито, схопивши трубку:

— Слухаю…

Дзвонив Фостяк. Він не назвав себе, та Кирилюк відразу пізнав знайомий голос:

— Щойно заходив до нас вуйко, — говорив він повільно, переборюючи хвилювання. — У супроводі кількох незнайомих…

— Яких незнайомих? — не зрозумів Кирилюк.

— Ви ж знаєте, вуйко не любить знайомств, — сказав Фостяк, — невже ви не розумієте? Вони причепились до нього на вулиці біля парку…

— А-а… — жахнувся Петро.

— Ви слухайте мене! — обірвав Фостяк. — Вуйко передав вам привіт і сказав, що навряд чи зможе зустрітися з вами. Зрозуміло?

— Так… — ледь видихнув Петро. — Але ж як це все сталось?

— Вуйко, мабуть, і сам не знає. До речі, він радив вам відпочити… У товаристві приємної дівчини… Я на вашому місці відразу покінчив би зі справами і поїхав кудись на село… Коли ще трапиться така можливість, ви чуєте мене?

— Я все зрозумів… Вуйко не помилився?

— Ви ж знаєте, він ніколи не помиляється.

— Знаю…

— А коли знаєте, то не підводьте його. Відпочивайте щасливо. Я дзвоню з готелю напроти. До побачення…

Кирилюк кинув трубку. Що робити?

Швидко збіг по східцях і побачив Катрусю біля машини. Галкін усміхається їй, — чорт, яка у нього самовдоволена усмішка! Усміхається, коли за Зарембою йдуть…

Видно, Катруся щось прочитала на Петровім обличчі, бо стривожено пішла назустріч. Кирилюк озирнувся навколо — вулиця порожня, лише внизу біля поштамту перехожі.

— Швидше! — тільки й сказав, та Федько відразу зрозумів його: кинувся на сидіння і завів мотор.

“Мерседес” проминув кілька крутих завулків, перетнув широку вулицю, об’їхав парк. Позаду — нікого. Петро попросив Галкіна зупинитись в тупичку, де росло чимало дерев.

Лише тепер Катруся порушила мовчанку

— Щось сталося?

— Гестапо щойно натрапило на слід Євгена Степановича!

— Не може бути! — вигукнула дівчина. — Звідки ти знаєш?

— Щойно дзвонив Фостяк. Євген Степанович заходив до магазину вже з гестапівським хвостом. Вони пішли за ним з вулиці Ратушної.

— Від схованки? — ойкнула Катруся. — Я була там лише позавчора…

— Можливо, хтось стежив за тобою, — висловив припущення Галкін.