Із медом полин

Коли ж прибули додому…

«А чи не бачили наших дітей?» – питали сусідів.

«А чи не у вас, бува, Вітько з Іннусею?» – примчали до Чикунових Людки з Любкою, менших сестер Маргаритки, Марійчиної подружки.

Не було там діток Зойчиних.

За дві години, як добряче стемніло…

«Де ж ви, діточки наші рідненькі?! Де ж ви золотка наші дорогенькі?! Вітьку!!! Іннусю!!!» – блудило селом сімейство Гайдукове, кожного господарика просило у хліви та колодязі позаглядати…

Нікого… Нічого…

«Вітьку!!! Іннусю!!!» – тепер уже й зо два десятки односельців заповзялися допомогти розгубленій і переполоханій Зойці, яка скидалася на курку, що її пошарпав шуліка. Обнишпорювали гектари полів та прочісували лісові стежки й хащі, обдаючи світлом ліхтарів підозрілі нетрища.

Ніч минула. А дітей не було. Канули під землю, як вода од учорашньої зливи.

Але згодом…

Баба Олена надумала прихопити зо два рублі та їхати в районну міліцію, щоб звідти хтось прибув та допоміг шукати зниклих кровиночок. Відчинила кухро…

– Ох, Пресвята Богородице! Ох, усі святі! Людки Божі!!! – завила стара, впала коло скрині, за серце вхопилася…

Вітько з Іннусею так і завмерли сидячки, опустивши ниць голівки-квіти й тримаючи одне одного за посинілі й закривавлені рученята… Поруч – книжечки-казочки й розкидані, але вже не потрібні їм рублі. Не знайшлося в непроникному давлючому кухрові й щілиночки, щоб мали чим дихнути сіромахи, не зоставила доленька-яга в чорній западні ані трісочки-соломинки, щоб хоч якось за життя вчепитися…

Зойка-молодюня, забачивши жорстоку картину, вмент укрилася сивиною, завмерла коло кухра-вбивці: стояла, як у землю вкопана, й повікою не кліпнула. Обличчя її мертвецьке в глиняну покривку вгорнулося, а груди зайшлися червоними, як сама кров, плямами. Так і не ворухнулася, допоки батько на руках не виніс надвір, на лавці під яблунею не посадив духу свіжішого вхопити… А чоловік її, Володька, зирнувши всередину скрині, вилетів з хати по-пташиному й заричав од болю по-звіриному, та так, що в усіх кутках села той ревіт було чути.

Марійку до хати не пустили. Сиділа коло хліва, обгорнута прабабусиними руками-щипцями, дихнути боялася.

Що ж таке довкола їхньої хати твориться? Чом не веселяться всі, як завше, після доброї роботи? Нащо той вереск? Нащо ті сльози?!

– Бабусю, а що сталося? – раз по раз промовляла дівчинка до старої. А та лишень охкала-ахкала й щораз дужче здавлювала Марійку, не послаблювала обіймів, коли можна так назвати ті до болю міцні притиски.

А як покажеш дитині картину страхітливу?

Як роз’ясниш смерть безпощадну?

Мовчали рідні. Відіслали Марійку до сусідів і ступити в хату не дали.

Хіба тоді, як повкладали манюні тільця в труни заквітчані, пустили й Марійку на смерть подивитися. З племінниками, що їх за рідних брата й сестричку сприймала, навіки попрощатися…

Схоронили Гайдуки двох дробинок. [14] Не стало щебету, не стало лепету… Умерла хата.

Зойка так і ходила дерев’яна. Ні на похороні, ні опісля, на обіді, ні сльозинки не зронила, ні слівця з себе не видушила. Замовкла. Як і хата, скаменіла. На скостенілу подобизну, в чорне вбрану, скидалася, коли, ледь-ледь ногами перебираючи, прямувала з дому на могилки, [15] з могилок додому… Їсти перестала, хіба силоміць воду пила… А відтак частенько всідалася посередині скупої пісочниці та й ну іграшковою лопаткою насипати пісок у кольорові відерця, затим – висипати. Тими іграшками її діти дорогі гралися…

14

Дробинка – крихітка.

15

Могилки – кладовище, цвинтар.

Рідні, як могли, ходили коло сіромашної. Ніщо не допомагало. Ані ложка юшки, що її примусом ковтала, ані вода живодайна. Згасла Зойка, красовиця [16] тутешня. Обернула її доленька гірка на тонку, ніби трісочка, чорну, мов ніченька, безживну, як примара. Менше ніж за рік спорядили-провели Зойку до діток, що без них вона не примоглася [17] жити…

Відтоді Марійка призвичаїлася до сліз скорботних, запам’ятала стежку до кладовища. Раз по раз із матір’ю та бабусями поспішала туди, до трьох могил, де спочивали найрідніші люди. Згодом уже й не лячно їй було побіч насипів уквітчаних. Так наче коло дому порається, клумбу прополює…

16

Красовиця – красуня.

17

Примогтися – змогти.

А через десять років…

…Того зимового недільного вечора Марійка збиралася сидіти за книжками: готувалася до вступу в технікум. Але несподівано до хати увійшли не лише Тетяна з Риткою, як то зазвичай бувало, а й Валька! І, хоч як дивно, вечорничниці кликали Марійку на весілля в запорожці. [18]

«Ну, якщо вже і Яворівські відпустили свою півдівку на гульки, то і я на своїй петель не зав’язуватиму», – подумала Марійчина мати і відпустила доньку пройтися, але ненадовго.

18

Запорожці – у поліському весіллі: непрохані гості.

Дівчина однаково крутила носом, мовляв, направду не має охоти кудись іти. Але переконливе Вальчине «Та ми лише на годинку – подивимося на плаття молодухи [19] й розійдемося по домівках» вирішило все. Хоч і відчуваючи незрозуміле внутрішнє хвилювання, яке чомусь стримувало й наче примушувало залишитися вдома, Марійка вже вдягала на себе білу шубку зі штучного хутра й напецькувала [20] губенята масним вазеліном.

Невдовзі четвірка подруг-нерозлийвода весело поспішила в той бік села, звідки долинали розкотистий гомін весільників і швидка танцювальна музика місцевої естради.

19

Молодуха – тут: наречена, молода.

20

Напецькувати – намазувати; наквацювати.

Уже за кілька хвилин трійко веселих дівуль витанцьовували в самісінькому центрі весільного стовковиська. Лише Марійка, так і не навчившись зугарно давати лиха закаблукам, причаїлася в тіні гурту байдужих запорожців і нишком спостерігала за тим, що відбувалося довкола.

Суцільна темно-сіра маса весільчан. Хтось од сп’яніння в’яло похитувався в ритмі нехитрих акордів, зображаючи незграбні танцювальні па, інші просто тупцяли на витоптаному до багнистої кальваси [21] дворищі. Але більшість цілими купками підпирала стіни соснового хліва, перехиляючи одну за одною чарку з самогоном. Весільники цокалися із запорожцями, яких у селі мало коли оминали увагою та якнайліпшими пригощаннями. Було, навіть деякі «добрі» хазяї, щоб назавтра втішатися жаданою хвальбою, виносили горілку відрами, яку охочі зачерпували глибокими ополониками.

21

Кальваса – вибоїна з водою, болотом; ковбаня

Але на Марійку те не справило враження. Вона прикипіла поглядом до подруг, бо саме вони здалися їй найяскравішими з-поміж цього всього безколірного юрмиська.

Найкрасивіша, звісно, Валька. Вона мала такий завидний вигляд! Височенька, тонка талія, помітно випнуті стегна й манливі груденята – це все вона акуратно заховала за сімома ґудзиками-замками приталеного, з натуральної шерсті, світло-блакитного пальтечка, прикрашеного лазуровим, зі сріблястим полиском, норковим комірцем. Темно-сливові шкіряні чобіточки на невисоких підборах і смоляні лайкові рукавички додавали чорноволосій красуні ще більшої пишності та виразності. Крім цього, мала навдивовижу сяйливі, аж, здавалося, неприродні яскраво-зелені очі. Повіки вона завжди підводила смарагдовими тінями. Не було таких прегарних зіниць в окрузі. І Валька це добре знала… Того вечора вона скидалася на кришталеву чарочку, яку не кожен насмілиться взяти до рук чи бодай торкнутися, щоб припадком [22] од грубого натиску чи банальної незграбності вона не розсипалася на друзки. Валька танцювала не по-сільському граційно та стримано. Здавалося, вона залучає до цього кожну клітину свого тіла: такі вдатні були її рухи.

22

Припадком – випадково.