З погляду вічності

Бо він нарешті вирішив зникнути. Деякі прикмети вказали йому, що він перестарався з відтягуванням свого оплакування містером Томазо, Шляхтича офіційно було підвищено до рангу інструктора, його вже не готували до відльоту на Батьківщину, якщо його гру не розгадано було, то однаково його знешкоджено ще до розкриття, таким чином, він не міг ждати, поки буде рокритий, не міг тішитися й неможливістю відкриття, бо ж перед ним поставала загроза безплідності всього його дотеперішнього життя, його зусиль і тривання. Як велися закинуті в тил зрадники, він не знав, але знав, що вони там, знав їхні завдання. То чи ж міг далі терпіти й ждати тепер уже невідомо якої нагоди?

В той день, коли він прийняв таке рішення, світило сонце. Мабуть, це єдина прикмета того дня. Сонце світить завжди, воно світить і тоді, коли треба, найчастіше ж тоді, коли й не треба; Шляхтич вже не міг ждати далі, він не міг навіть вибрати ночі, бо ніч для втечі так само підозріла, як озирання на вулиці в його мимоволі набутій професії, тільки сонце виключає більш-менш підозру, тому він вирішив утікати посеред білого дня, в самому центрі міста, куди заблукав разом з іржавошиїм Юхимом і де в ресторації «Під ялинами» напоїв Юхима до здичавіння, довів до стану матерії неживої, як то робив уже не раз, дотранспортовуючи свого колегу до замку всіма можливими засобами.

Вмостивши іржаву Юхимову шию між двома бокалами з коньяком, Шляхтич пішов до дверей ресторації, пішов недбало, мовби тільки щоб визирнути на хвильку на вулицю, вхопити ковток свіжого повітря, йшов спокійно, не озирався назад, як чоловік, що остерігається переслідування (за випите й з'їдене було заплачено наперед, отож з боку хазяїна «Під ялинами» небезпеки не було), деяке недотримання рівноваги теж свідчило на користь намірів Шляхтича, бо трохи підпилий чоловік — це трохи підпилий чоловік, і нічого більше, так Шляхтич вийшов з ресторації, опинився на тротуарі посеред пішоходів, не вирізнявся нічим з-поміж цього баварського люду, повільним перехильцем наблизився до першої машини, яка стояла коло тротуару, ще встиг запримітити, що в машині не тільки водій, але ще й жінка на передньому сидінні, але це його не збентежило, він спокійно відчинив задні дверцята; ті двоє, що спереду, спершу здивувалися, потім усміхнулися його сп'янінню, яке він виказав, дихнувши на них алкоголем; Шляхтич скористався з цього, щоб умоститися досить зручно й зачинити за собою дверцята, але вже коли зачиняв дверцята, то знав напевне: за ним стежить пара холодних, безжально-жорстоких очей. Чиї очі, він не знав. Чи то блукав коло ресторації виставлений містером Томазо для нагляду найманець, чи то іржавошиїй Юхим тільки вдавав свинячість сп'яніння, а насправді придурювався, а тепер вискочив на вулицю, щоб гнатися за втікачем,— це вже не грало ролі. Шляхтич без жодних ознак сп'яніння дістав із кишені пістолет, приставив його до потилиці водієві, з тихою погрозливістю мовив:

— Давай! Уб'ю!

Жінка хотіла зойкнути, але їй перехопило горло. Водій гаркнув мотором, і тоді та пара очей позаду побігла; Шляхтич не озирався, він не бачив, але знав, що очі біжать, потім почувся й голос, можна було б зазирнути в водієве дзеркальце, але й без того Шляхтич знав той голос, бо він належав іржавошийому Юхимові.

— Стій! — гукнув позаду Юхим і біг до машини так твердо, немов пив саму воду перед цим.— Стій!

Але водій не знав суперечливості вагань. Пістолет коло потилиці підказував йому, що має робити, тому машина не стала ждати Юхима, вона ривком відскочила від тротуару й покотилася вулицею.

— За місто! Виривайся! — сказав Шляхтич спокійно.

Юхим десь біг тепер уже за крутим поворотом вулиці, бо вулиці були тут покручені, як то завжди буває в містах, що розташовані в передгір'ях. Вищість Юхимових повноважень виявилася не тільки в його умінні вдавати сп'яніння, а й тепер у мистецтві переслідування. Бо по-перше, хоч втративши з ока машину з Шляхтичем, він точно знав, куди вона поверне і куди вириватиметься. По-друге, він відразу вирахував усі невигоди великої, важкої й неповороткої для таких вузьких і позмієних вулиць машини, тому біг по тротуару рівно стільки, щоб добігти до першого мотоцикла, який стояв, так би мовити, тимчасово, бо його власник, молодий хлопець, вирішив позалицятися до білявої дівчини, навіть і не білявої, а майже так само рудої, як і Юхим, навіть покритої ластовинням, однак привабливої для хлопця тим, чим може бути приваблива дівчина, але Юхимові про те не йшлося, він стрибнув на задню сидушку, майже по-шляхтичівському тицьнув під бік мотоциклістові пістолетом і гаркнув:

— Давай! За машиною!

Про пістолети сказати щось певне важко. Навряд чи містер Томазо став би озброювати обох гуляльників, давати тільки одному (тобто Юхимові) будь-яку зброю, якої позбавлений був Шляхтич, він теж не став би з багатьох міркувань, відомих тільки містеру Томазо, хоч і не таких глибоко таємничих, щоб не можна було здогадатися при певних зусиллях. Та хоч як там було, але в рішучу хвилину в обох виявилася зброя. Одному вона потрібна була для втечі, отже, він міг її й дістати якимось прихованим способом; другому знадобилася для погоні, до якої мав бути завжди готовий, отже, й забезпечений хоч і самотужки в потрібне знаряддя, в даному випадку — дев'ятизарядний автоматний пістоль не дуже великого калібру, але цілком достатнього, щоб зробити в чоловікові дірку, крізь яку б вилетіло з нього життя.

В підгір'ях враження завжди таке, ніби міські вулиці набагато глибші, ніж деінде, це вже й не вулиці, а ущелини, від стиску яких задихаєшся, з яких годі вирватися, не дано визволитися. «Мерседес» зітхав у тих вулицях важко, натужливо довго, місто розтягувалося в безнадійну нескінченність.

Світило сонце. Ось усе, що можна сказати про той день. Сонце присвічувало іржавошийому Юхимові, попелястий «мерседес», у якому втікав Шляхтич, досить швидко опинився в полі видимості червоного мотоцикла з рудим Юхимом, покрученість міських вулиць і позаміського шосе сприяла не попелястій машині, а червоному мотоциклові, і сонце присвічувало теж не Шляхтичеві, а Юхимові, який уже майже наздоганяв утікача, його рот був розкритий у нечутному крикові; Шляхтич бачив той рот у водієвому дзеркальці, він би мав догадатися й, не озираючись навіть, а тільки скориставшись з того дзеркальця через плече, як учив їх сльозливий містер Томазо, пальнути по іржавошийому, але чомусь не догадався, в його плани не входило обтяжувати свою втечу ще й перестрілкою або вбитими, хай навіть і такими покидьками, як той Юхим, але чого не зумів зробити Шляхтич, те зробив Юхим, якому широкий «мерседес» затикав усе шосе, не давав обігнати себе, випередити, зупинити (та чи й зупинився б і тоді), Юхим, чи то цілячись, чи й не цілячись, став палити в машину, машина була така широка, що годі було промахнутися, всі кулі мали б поцілити в кілька сотень гуркотливих механічних коней, які мчали поперед мотоцикла; мабуть, так воно й було насправді, мабуть, жодна куля Юхимова не пропала марно, але й шкоди ті кулі не завдали, жоден із механічних коней не отримав навіть подряпини, коні хропли, гарчали, вигикували залізними селезінками й знавісніло вглиблювалися в гори далі й далі. Але дві кулі, мовби вибираючи, мовби націлені злими очима, вдарили Шляхтичеві в ногу, вдарили одна за одною, вдарили мовби й нечутно, злегка, навіть жартуючи, та Шляхтич раптом відчув, що втрачає притомність. Тільки тоді він вистрелив через плече раз і вдруге, може, й у третє стрелив, але вже не чув, бо провалився у чорну пекучість і не бачив, як мотоцикліст чи то поцілений, чи то злякавшись пострілів із машини, вихнув рулем і вдарився разом зі своїм пасажиром об перший виріжок скелі, навколо якої саме закручувалося шосе. За секунду Шляхтич повернувся до свідомості, погоні вже не було, але тепер з'явився новий ворог — тепер були дві рани в його нозі, і про ці рани не повинні були знати чоловік і жінка, він мав приховати від них і свій біль, і напливи безсилля, і дедалі частіші й довші занурення в непам'ять, у несвідомість.

Світило сонце — ось усе, що можна сказати про той день.

...Він повернувся до рідного міста нескоро, вже після госпіталю, з важкою сучкуватою палицею в руці, невміло накульгуючи. Спершу побачили його на Глиняній гірці. Нічого не впізнавав там він, ніхто не впізнавав і його, хоч і присвічувало гаразд сонце, рідне, знайоме сонце, під яким він ріс, але ріс несправжнім. Оте сонце висвітило на його грудях Золоту Зірку Героя Радянського Союзу — свідчення справжності. З минулим було покінчено.

Шляхтич знайшов Тетяну й сина. В тому самому темному й вологому підвалі, бо ще не наспів час для прояснення всіх справ війни, через що й був той підвал і було двозначне становище маленького Льонька в школі, де хоч і не називано його, але завжди малося на увазі, що він — син зрадника, тому й неабиякі успіхи в навчанні ставилися хлопчикові скорше не в заслугу, а мовби за зле. Але сонце тепер світило яскраво й радісно. Шляхтич повернувся Героєм. Ще перешіптувалися подекуди: «Несправжній герой»,— ще не вірили, але сонце світило й світило.

Шляхтичів переселили в «Діловий клуб», де мешкали такі відомі люди, як головний інженер заводу, начальник четвертого, тобто найбільшого на заводі цеху, заслужений майстер Череда, нагороджений за війну аж двома орденами Леніна. Виявилося, що й Тетяна має заслуги з війни, їй теж вручено було тепер орден за війну, який не міг бути вручений досі з міркувань важливості місії Шляхтича в далеких ворожих лігвах. На маленького Льоню така несподівана зміна в житті теж мала б якось вплинути, але вплинула вона лиш у тій мірі, що він з більшою жадібністю віддався навчанню, доходячи іноді мало не до несамовитості в цій справі.

Сам Шляхтич не став насолоджуватися своїм геройством, йому хотілося повернути собі справжність із самого початку, так, як її розуміли тут, у місті, всі його однолітки, йому кортіло піти до людей, щось із ними робити; в ньому збереглося так багато сили, ще більше було бажань, він довго вибирав, де б докласти своїх зусиль, щоб не бути безнадійно почесним, нарешті, йому запропонували, може, трохи й смішне, як для Героя, але він одразу згодився, просто вчепився в нагоду, його поставлено в збиту з сяких-таких дощок халабуду, де він мав продавати всілякий дріб'язок: сірники, мило, крупу, макарони. Його будочка стояла під Глиняною гіркою якраз із другого боку; зовсім близько був завод, на зміну люди проходили повз Шляхтича, додому йшли також повз нього, з ним віталися всі, в нього купували се й те; вгорі була рідна Глиняна гірка, тут були рідні люди, все минуле забулося, про минуле свідчила тільки його Золота Зірка. Але хіба того було не досить?