З погляду вічності

На щастя, ми з Євгеном вже добралися до балкона. В часи віддалені, десь у середньовіччі, нас би, мабуть, скинули разом із драбиною, як то робили тоді з усіма, хто пробував забратися на мури чужого міста, але, по-перше, ми добиралися до фортеці власної; по-друге, часи давно змінилися, людство цивілізувалося, і цивілізація нас врятувала. Нас не скинуто з верхніх щаблів драбини, нам навіть не дали попідбіччю і не вилаяли, бо лаяти молодь, яка, всім це відомо, є майбутнім людства, не годиться.

Все обійшлося пречудово. Євген не запізнився на побачення з Алею, новий, синій, в курячу лапку витканий костюм сидів на ньому бездоганно; настрій у мене був від усього такий піднесений, що його не зіпсував навіть невеличкий штраф, який довелося заплатити пожежникам. Але що таке штраф! І який би я штраф згодився заплатити сьогодні, аби лиш зарадити своєму другові!

Тим часом доводилося думати, як вискочити з дому. Бо замок-засув загиркотів, мама вибігла до передпокою, злякано глянула на мене.

— Куди, Митю? Пізно вже.

— Зайду ще до Євгена. Я скоро й назад. Тільки віднесу чарку.

Брехав чи казав правду? Не знав і сам. Бо справді — куди? Тільки до Євгена. Такий був перший порух. Та коли спинився на сходах, коли перестрибував через два-три східці, незбагненна сила порвала мене зовсім не туди, потягло мене до інших дверей, закортіло мені побачити ту, під знаком якої сьогодні минув день, знову, як колись у дитинстві після справжньо-вигаданого поцілунку Євгенового в Скрипайці, відкрилися мені очі на те, чого не помічав досі, захотілося поглянути ближче, подивуватися, чи що.

Я майже підбіг до дверей помешкання Шляхтичів і дзенькнув точнісінько так, як дзвонив завжди Льоня: два довгих і один короткий дзвінки, своєрідний код, який усталився між сином і батьком і який могла вже знати й Аля, хоч жила за цими дверима лиш день чи два. Я дзенькнув тричі, підроблюючись під Леоніда, не знаючи навіть, удома він чи ще й ні, я вривався в цю квартиру самозвано й нахабно, ще нахабнішим мало вважатися моє самозванство в тому випадку, якщо Аля сама, якщо вона чекає Леоніда з заводу, і так воно насправді й було. Я ввірвався в очікування, в стривожену причаєність, мені відчинили вмить, ще не віддзвенів мій (вірніше, привласнений мною) сигнал, здавалося, що Аля стояла за дверима, стояла й ждала дзвінка, ждала Леоніда, а прийшов...

— А, це ти, Митю...— сказала вона без здивування, без обурення, сказала не осудливо, як мені чомусь спершу чекалося, була навіть радість у її голосі, радість світилася крізь усміх, в очах у Алі, в голосі в неї, у всьому. Та чи й Аля стояла переді мною? Я не знав цієї дівчини, зовсім не знав. Коли вона відчиняла і коли я зрозумів, що Шляхтича ще немає вдома і що я таким чином бодай трохи своїм вторгненням зіпсую настрій молодій господині і тим самим незначною, але дошкульною і відчутно дошкульною мірою помщуся за свого зневаженого друга, так от у ту мить мені в голову прийшов давній вірш, вичитаний з старих книжок, вірш, щоправда, поважний і сумний, але я хотів вихопити з нього два рядки і насмішкувато кинути їх у обличчя Алі. Вийшло б так: «Чекає жінка чоловіка, малих діток до серця тулить...» А вірш завмер у мене на устах, а точніше, то й до уст він не дійшов, завмер десь у мозкових звивинах, якщо вони в мене справді є, куди там було до вірша, коли переді мною стояло таке негадане диво! Стояла зовсім інша Аля! Ніяких захмарних стюардес, ніяких льодовиків Гренландії, ніяких насмішкуватих гримас, ніяких спроб заткнути своєму ближньому рота знущальним поглядом. Навіть волосся в неї, виявляється, мало інший колір, ніж колись. Зникла з нього мертва білість, тьмава барва поступилася місцем барві живій, золотистій, волосся легкою хвилею йшло навкіс, спадаючи крилом на чоло, зачіпаючи ліву брову довгим пасмом, і через ліве плече вихоплювалося на груди вільно й гарно.

Та що волосся! Хіба тепер волоссям когось здивуєш?

Очі — ось! Неначе розсунуті в боки, але не занадто, як малюються тепер дівчата, фальшиво видовжуючи кутики очей аж на скроні, щоб було схоже на староєгипетське, хоч насправді в намаганні дивитися не вперед, а в боки є щось собаче, а може, пташине. Ні, в Алі очі розсунуті помірно, вони ледь примружені, в них вичитується затаєна вабливість і водночас зневажлива чарівність, вони мовби промовляють німо: «Ми прекрасні, але не для всіх, не для всіх!»

Але самі очі неспроможні створити приголомшливу неповторність цього обличчя. Їм на поміч приходить розбіг нешироких брів, уперто-жадібний ніс з лагідно розширеними ніздрями і, нарешті, уста в усміху, сповненому несамовитого достоїнства, з вологим поблиском разка білих-пребілих зубів. А ще довга ніжна шия, тонкі руки, одна з яких доторкується до волосся на грудях, а другу недбало відкинуто ледь назад в жесті припрошення, чи що. Я помічаю все: і білу блузку, зав'язану спереду бантом так, як у спеку зав'язують собі сорочки наші піжони на пляжах, і картату спідничку — червону з чорним, і чорні панчохи, і лаковані черевики на підборах не сказати б, що надто низьких, так що Аля, здається, дорівнюється зростом мені. Невже Шляхтич аж такий високий?

— Заходь, чого ж став? — засміялась Аля.— Льоня недавно дзвонив, скоро прийде.

Для неї не існувало проблем, весь світ мав слугувати їй і Льоні, вона була втіленням самодостатнього щастя, щастя в собі, о, як хотів би я, внутрішньо загарчавши, кинути їй у обличчя: «А Євген! Як же з ним буде?» Сказав зовсім інше, несподівано для самого себе бовкнув: «Мы будем петь и смеяться, как дети...» Я втішав себе думкою, що Аля вичитає в безглуздій моїй приспівці осуд вчинків нечесних і нечистих. Але вона не вловила аж так глибоко захованого натяку, знову повторила:

— Та заходь, нарешті, чого ж став на порозі?

І сміялася всією своєю постаттю, променилася радістю й красою, аж мене взяли заздрощі, по-хлоп'ячому закортіло похвастатися й мені перед Алею, я вже розтулив рота, щоб розповісти їй про радісно-сірі очі, але вчасно схаменувся, перехопив готові вилетіти слова й послав на їхнє місце інші, ті, що звуться «тик-мик»:

— Пробач, я думав, Льоня вдома... Хотів йому...

— Та він зараз буде, заходь...

Я ще хотів вигукнути, що ноги моєї тут не буде, раз моєму другові Євгену завдано такого удару, але натомість знову бовкнув, піддаючись незбагненним чарам цієї дівчини з несамовитим достоїнством в усміхові:

— На жаль... Я не знав... Льоні не міг... Передай йому теж... Вітаю вас обох...

Вона сприйняла як належне, а може, й не сприйняла, може, насмішкуватість так і вдарила з її славної постаті,— нічого я вже не бачив і не чув, бо крутнувся чимшвидше на одній нозі, для дотримання взятої на себе грайливості духу ще махнув рукою до Алі собі поза спиною і втік негайно й ганебно.

Куди? До Євгена.

Знову витримав мовчазну позиційну війну з Євгеновою тіткою, але переміг у протистоянні, просочився до квартири, добувся до дверей Євгенової кімнати, зазирнув туди і... позадкував. Бо в Євгена вже сиділо двоє гостей. До дяді Васі прилучився мій батько — Матвій Череда. Тепер батько мій сидів на тому стільчику, що сьогодні вже сиділи на ньому ми: Гриша Фрусін, я, Шляхтич-старший, Євген. А дядя Вася, обіймаючи Євгена, сидів коло нього на дивані й плакав. Здається, Євген його втішав, а мій батько втішав обох, а може, він теж плакав, я не встиг розгледіти, я мерщій дав драла, бо не відчував у собі здатності переносити надмірну чужу радість, як це щойно виявилося в Алі, а також і людське горе, для якого моя душа не набула ще потрібної великодушності. Бо великодушними бувають тільки батьки та вчителі. Багато людей вартих називатися вчителями, але ще більше — безвартісних.

20

Вранці від Зіни прийшла телеграма: «Забула рожеву блузку. Передайте Фрусіним. Вітаю. Зізі». Документ значення майже історичного. В людини — крах усіх надій: чоловік, якого вона багато років кохала, виявилося, так само таємно кохав іншу, і тепер кохання відкрилося і відкрилося, так би мовити, сміливо й плідно в радощах для одних і трагічно для інших. Питається, що повинна робити дівчина, тобто Зізі? Страшно подумати! А вона згадала про забуту блузку, про блузку, яку я називав: «Шию закриваємо, руки відкриваємо», блузку модну, з коміром гольф. Але хіба ж у такому стані до моди? Та мало того: Зізі ще на додачу вважала, що в нас тут через Алю все розладнається і Гриша Фрусін змушений буде негайно повертатися до інституту, утікати без перемог, якщо й не з ганьбою.