Чтение онлайн

ЖАНРЫ

"З вершин і низин" (1887)
Шрифт:

Коли вже відтам близько!.. Крикнем: У!

Та й просто враз побіжимо до тих

Стовпів залізних, що підперли небо.

А там сховаємось за стовп і тихо -

Тихенько аж до вечора пробудем.

А ти щоби не смів мені і писнуть,

Не то що плакать! Чуєш? А то я

Тобі задам! А як настане вечір

І сонечко прийде додому на ніч,

Застукає до брами - то ми тихо -

Тихесенько прокрадемось за ним.

А знаєш, що бабуся говорила?

У нього є донька така хороша,

Що

просто страх. Вона-то відчиняє

Щовечір браму батькові й щорана.

А вже дітей вона так дуже любить,

Що просто страх. А сонце не пускає

Дітей до неї, щоб із ними разом

У світ не втікла. Але ми тихенько

Прокрадемось, та й шусть! і вхопимось

Її за руки, то вже сонце нам

Ніщо не зробить. Тільки ти не бійсь

І плакати не смій! Таж то так близько,

І на дорогу маємо досить,

А та нам панна надає багато

Всього, о що лиш будемо просити.

Ану, о що би ти просив?

Поглянув

На неї хлопець, палець впхав до уст

Та й каже: - Мозе б, ліпсого коня?

– Ха-ха-ха-ха!
– дівча зареготалось.

– Ну, сцо з, то, мозе, капелюх новий?

– Проси, що хочеш,а я знаю, знаю,

Що я просити буду!

– Сцо таке?

– Ага не скажу!

– Ну, скази, а то

Заплацу!

– Овва, плач, то я сама

Піду і не візьму тебе з собою.

– Ну, а цому з не сказес?

– Знаєш, ти

Дурний! Мені бабуся говорили,

Що в неї яблучка є золоті.

Кому вона те яблучко дарує,

То той весь вік щасливий, і здоров,

І гарний - гарний буде всім на диво.

Але ті яблучка лиш для дівчат.

– Я хоцу яблуцка!
– Заплакав хлопець.

– Не плач, дурний, лиш не забудь просити, -

Я вставлюсь вже, щоб і тобі дала.

А як по яблучку такім дістанем,

То вернемо додому і нікому

Не скажемо. Не скажеш?

– Ні не сказу,

– Ну, пам'ятай! А скажеш - відберуть.

Чи так?

– А так, - рік хлопець. І пішли.

Пройшло чимало літ від того дня.

Далеко над сподівання дітей

Тяжкою вийшла й довгою дорога

До сонячних палат. І трави й ниви,

І небо, й сонце - все, усе змінилось

У хлопчика в очах. Лиш не змінилась

Подруга та, провідниця його.

Щебетання її, веселе, любе,

І усміх, і надія невгасима -

Се та жива струя, що в'яже в серці

День нинішній з вчорашнім і грядущим.

І ціль їх не змінилась за той час,

Лиш виросла, розвилась, роз'яснилась.

І ось великим шляхом многолюдним

Посеред тиску, свару й товкітні

Ідуть вони, ховаючи у грудях

Дитячі серця, як найкращий скарб.

Минає їх гордий, надутий дурень -

І розсмієсь; мина пишний вельможа -

То і не гляне; зустріне мужик -

То в спрагу дасть погожої води

Напитися, і стежечку покаже,

І підночує,

в сльоту захистить.

Вони ж, побравшися за руки, тихо

І радісно, без огляду й тривоги,

Ідуть навстрічу сонцю золотому.

1886

ПРОФІЛІ І МАСКИ

ПОЕЗІЯ

В житті, мов на шляху, лиць сотні стрічаєш,

Та в поспіху їх безучасно лишаєш.

Часом лиш попадесь лице характерне,

Що взір поневолі до себе приверне.

Зирнеш, заговориш і стиснеш за руку -

Найближча хвилина приносить розлуку.

Та довго ще в тямці відтіль і відсіль

Не раз визирає приязний профіль.

Та де з ким тісніше злучив тя шлях долі

Чи в бою, чи в праці на рідному полі.

Живеш поруч нього, смієшся і плачеш,

Здається, всі думи в душі його бачиш.

Здається, все ясне, і гнів його й ласка, -

Аж глянеш пильніше: все маска і маска.

Лиш маску ти знаєш, її ти любив,

Що криєсь за нею - і хто ж се зглубив?

Часом лиш припадок ту маску відхилить -

Зирнеш і жахнешся: "Чи взір мене милить?

Чи знав я сю постать, чи бачив уже?

Лице мов знайоме, та зовсім чуже!"

Профілі і маски - ось поле розлоге!

Ось все, що дає нам життя наше вбоге.

І вбогі жили б ми, понурі, як мари,

Якби не поезії дивнії чари.

Вона ті профілі хапа на льоту,

Дає їм безсмертне життя, теплоту;

Всі маски свобідно вона відхиляє

І в душах, мов в книзі, вигідно читає.

Укритеє щастя, мов мати дитину,

Вона обгортає у теплу ряднину.

Незримії сльози, що плаче душа,

Вона поцілуєм своїм осуша.

30 марта - 1 апр[еля] 1893

Поет

ПІСНЯ І ПРАЦЯ

Пісне, моя ти сердечна дружино,

Серця відрадо в дні горя і сліз,

З хати вітця, як єдинеє віно,

К тобі любов у життя я приніс.

Тямлю як нині: малим ще хлопчиною

В мамині пісні заслухувавсь я;

Пісні ті стали красою єдиною

Бідного мого, тяжкого життя.

"Мамо, голубко!
– було, налягаю.

"Ще про Ганнусю, шумильця, вінки!"

"Ні, синку, годі! Покіль я співаю,

Праця чекає моєї руки".

Мамо, голубко! Зарана в могилі

Праця й недуга зложили тебе,

Пісня ж твоя в невмираючій силі

В мойому серці ясніє, живе.

Ох, і не раз тая пісня сумненька

В хвилях великих невгодин життя

Тихий привіт мені слала, мов ненька,

Сил додала до важкого пуття.

Поделиться с друзьями: