Загибель Уранії
Шрифт:
— Боже, який він дурний!.. Невже він не помічає, що я його кохаю справді?.. Ні, не помічає… І ніколи не помітить, бо він — страшна людина, що не вірить нікому. Як це образливо! Як гидко!
«Не може бути! — беззвучно кричав Айт. — Це все — тільки гра, талановита гра!»
Але коли це й була гра, то вона заходила надто далеко.
Повільно, мляво, наче у напівсні, Мей підійшла до столика, взяла аркушик рожевого паперу і золотий олівчик. Сіла. Похнюпилась. Потім пересмикнула плечима, наче їй стало холодно. Почала писати.
Послужливий об'єктив телепередавача поповз униз,
— Прощайте. Гадаю, що тепер ви повірите.
Впав золотий олівчик. Упала золота голова на руки.
— Що вона замислила?! — прошепотів Айт.
Кейз-Ол мовчав. Тільки очі його блищали зацікавлено. Це видовисько, певно, збуджувало його нерви, приємно лоскотало їх.
Мей підвела голову. Тепер її очі були страшними. Вони блукали по кімнаті, немов шукаючи когось незримого, і раптом вп'ялися в крихітний ножичок, що лежав на столі. Мей схопила його й вибігла з кімнати.
— Гм, цікаво… — промимрив Кейз-Ол. — Ну, а далі що?
Одна, друга, третя кімната. Автоматично відчинялися двері і так само автоматично вмикалися телевізійні передавачі, супроводжуючи Царицю краси.
Ванна. Мей замкнулася зсередини, полохливо озирнулась і почала роздягатись.
Плюскотіла вода з кранів. Шурхотів шовк одягу. Щось дзенькнуло тихо. А потім неголосно зойкнула Мей.
Вона вже лежала у ванні і злякано дивилася на ліву руку, з якої пружним струмочком вибивалась і одразу ж розпливалась рожевою плямою у воді гаряча кров.
— Що вона робить?! — закричав у нестямі Айт. — Вона перерізала собі вену!
Він забув, що всього лише кілька годин тому сам проголосив зрадниці смертний вирок.
— Що сталося, Псойс? — пролунав глузливий голос Кейз-Ола. — Я тебе не впізнаю! Операція вплинула на тебе шкідливо. Не турбуйся, Цариця краси, мабуть, догадується, що за нею стежать і прибіжать рятувати. А ми зачекаємо, доки вона схаменеться сама.
Збігала хвилина по хвилині, а Мей і не поворухнулась. Її обличчя зараз було спокійним і сумним. А вода у ванні все червоніла й червоніла…
Ледве-ледве повзе стрілка хронометра на столі кабінету містера Кейз-Ола. Сто секунд — хвилина… Сто секунд — друга.
Скільки лишилося їх, отих секунд? Вже збігають фарби з дівочого обличчя, бліднуть губи. Мабуть, паморочиться в неї голова, бо дівчина здригнулася, повільно закрились повіки. А уста прошепотіли востаннє:
— Як безглуздо… — і після паузи, ледве чутно: — Який він дурний!
— Лікаря! Швидко! — Кейз-Ол схопився, натиснув на одну з численних кнопок. — Негайно до неї, Псойс! Скажи їй, що… Скажи, що я згодний взяти її за дружину.
І Айт побіг. Побіг так, що Свайн, який чекав на нього в коридорі, ошелешено вирячив очі і посторонився.
Зустріч з коханням
— Слухай мене, «Сину», слухай!.. Збігає ніч, настає день. Линуть до тебе птахи, і перший несе тобі в правій лапі хороший подарунок, щоб натомість захопити твій… Поспішай зустрічати крилатих гостей, «Сину».
Линуть і линуть в ефірі слабенькі електромагнітні коливання. Їм сутужно тут, у просторі над Дайлерстоуном:
залізо відштовхує їх, бетон жадібно поглинає. Але окремі промінчики підносяться все вище й вище і аж на сто п'ятдесятому поверсі найвищого в світі хмарочоса чіпляються за феритову антену крихітного приймача.Їх енергія дуже мала. Її не вистачило б, мабуть, щоб зрушити з місця найлегшу піщинку. Проте тридцять каскадів радіостанції, сконструйованої сином професора Лайн-Еу, можуть дати таке посилення, що шелестіння мушиних крилець здаватиметься гуркотом реактивного двигуна. Дуже мала потужність передавача — не недолік, а досягнення конструкції: «слухачі» на пеленгаторних станціях містера Кейз-Ола в кращому разі приймуть незрозуміле белькотіння серед суцільних шумів, зате камердинер трильйонера чує все так, ніби професор Лайн-Еу сидить поруч нього.
— Слухай мене, «Сину», слухай! У світі — неспокійно… З учорашнього дня заборонено відпустки для офіцерів і солдатів. На біржі — пожвавлення. Пильнуй, «Сину»!
«Син», зморшкуватий, скоцюрблений дід, стоїть посеред чудового саду перед довжелезним святковим столом і мовчки кутуляє щелепою. Його тьмяні очі дивляться байдуже й гидливо, незграбні руки обвисли, як у паралітика. На цьому обличчі тільки й живуть сиві кошлаті брови. І кожен їхній рух впливає на цілу отару служників у строкатих комбінезонах, немов знак диригентської палички.
Камердинер містера Кейз-Ола керує приготуванням до банкету.
Товстелезний головний кухар на чолі загону кухарів та кухарчат священнодіє в своїй тимчасовій кухні біля вантажного ліфта, сповненого дратівливими пахощами. Головний електрик з головним художником востаннє перевіряють світлові ефекти, і сад на сто п'ятдесятому поверсі хмарочоса то розквітає міріадами вогнів, то тьмяніє і провалюється в темряву. Головний поет, куйовдячи волосся, щось мимрить собі під ніс. Бігають, аж спотикаються, нижчі служники. І всі боязко поглядають на миршавого старика в золотавому комбінезоні: пан Псойс сьогодні злий, йому все не подобається.
А «пан Псойс» хмурить брови, щоб згасити радісний блиск очей. В ці секунди його свідомість майже не реагує на оточення.
«Я чую, професоре! — хочеться крикнути Айтові. — Чую… Хай прилітає крилатий гість! Він захопить звідси такий подарунок, що містер Кейз-Ол тільки почухається!»
Але відповідати не можна. Не варто вмикати свій радіопередавач без гострої потреби. Досить того, що тиждень тому Айт у відповідь професорові сказав єдине слово — «так».
— Скоро зарожевіє небо, «Сину»… Вітаю тебе з Новим, Шістнадцятим роком Атомної ери!
— Вітаю і я вас, професоре! — беззвучно прошепотів Айт.
Він натиснув кнопку приймача, схованого в потайній кишені під пахвою; немов поправляючи шийну хустку, витяг з-під капронового капелюха крихітний навушник і опустив його за комір. Передача скінчилась.
Закінчувалось і сервірування стола. Немов солдати на параді, уздовж нього виструнчились служники. І, як справжній головнокомандувач, понад шеренгою пройшовся Псойс.
Служники, на яких падав його погляд, блідли й смикалися до стола, аби поправити серветку чи пересунути якусь із виделок.