Загнуздані хмари

— Ой! — закричала вона. — Дивіться!.. Скоро вони робитимуть дощ, дощ!..

— Дощ!.. Дощ!.. — закричала радісно дітвора. Вона підхопила сигнал станції і, підстрибуючи, понесла його по всіх алеях колгоспного парку.

Галинку оточив ще більший гурт зацікавлених юних колгоспників. Її перебування на чудесній станції, близьке приятелювання з людиною із хмар — Маком, ракетка, якою хлопчик учора салютував своєму новому другові, — все це зробило Галинку дуже популярною особою серед дітей.

— Знаєте що, ходімо на блакитну веранду! Згори нам буде ще цікавіше все спостерігати, — запропонувала Галинка. — А по дорозі забіжимо до діда, він пізніше мене був на станції. Отож він напевно скаже, чи то справді починається дощ!..

Правду кажучи, Галинка й досі сердилась на діда, що він її не взяв з собою на станцію. Але зараз вона була не від того, щоб з ним помиритись.

Діти побігли парком до тваринницької ферми колгоспу. Це було ціле маленьке містечко, де в найкращих умовах виростала колгоспна худоба. Діти підбігли до павільйону свиней, тут викохували новонароджених поросят.

Дід Омелько саме оглядав молоденьку свинку. Це був найкращий екземпляр виведеної дідом незвичайної породи.

Біла Сніжка з атласною шкірою блаженно рохкала і торсала діда своїм рожевим широким писком. Дід чухав їй черевце, і вона, зовсім розніжена, солодко заплющувала очі.

— Уявіть собі, — забурмотів дід, побачивши дітей, — коли Сніжка народилась, так наша тьотя Килина сказала, що це не порося, а якесь жабеня. Вона була дуже слабенька. А я сказав, що це не жабеня, а красуня. Воно й вийшло на моє!

— Дощ! Дідусю, дощ! Ходімо дивитись з блакитної веранди на дощ! — закричали діти, а найменший з них, Ілько, плигнув просто дідові на плечі.

— Ой, — згадав дід, покірно підіймаючи вгору маленького нахабу, — а й справді вони казали, що опівдні, певно, почнуть роботу! — Заклопотаний своїми справами, дід і не чув сигналу. Він змінив свій бриль і робочий халат на кепі і білий літній костюм і вийшов з дітьми.

По селу вже скрізь рознеслась чутка про дощ.

Вона полетіла на рівні квадрати ланів, на склади машин МТС, до алей парку, у вікна веселих будиночків. І сотні очей задивились вгору, чекаючи дощових хмар.

Цілі тисячоліття нерозгадані закони стихій обмежували грандіозні плани людства. Страшна посуха обертала квітучі лани на пустелі. Люди хитрували; вони висували проти посухи барикади ліпших смуг, будували канали, щоб перенести воду з далеких річок. Посуха ніби відступала, а потім робила напади з новою люттю.

Прадіди дивились на небо з жахом і покорою. А тепер народилось покоління сміливих, що навчилось керувати законами неба.

Діти бігли попереду діда і приспівували:

— Дощику, дощику, линь до землі! Ми тебе не просимо, а перемогли.

Це вони склали такий вірш на честь перемоги над дощем.

Навіть малеча знала, що тепер МТС може замовити собі дощ, коли його треба.

Дід з дітворою прийшов до Палацу дитини і зійшов на його рівний дах, посередині якого й містилась так звана блакитна веранда — надзвичайний архітектурний витвір, підпертий колонами з блакитного мармуру. Барвисті квіти в ящиках-вазонах, теж блакитних, росли навколо, а навкруги веранди стояли малесенькі гойдалки. Це був дитячий солярій.

Діда Омелька радо зустріла завідувачка Палацу і вожаті. Тут його добре знали. Діти обліпили старенького з усіх боків, він був їм великим другом. Гостя посадили в затишне крісло під красивою кольоровою парасолькою.

Дув вітер, веселий вітер, він уже, певно, сам входив у смак того, що несе дощ.

НАПЕРЕДОДНІ ДОЩУ

З даху Палацу дитини було видно як на долоні увесь колгосп «Південь» — його господарські будівлі, Палац культури, квітники біля хаток житловисілка, зелене коло щетини парку. Далі рівні квадрати ланів і новий масивний, як величезний трактор, будинок МТС. А над ними на блакитній тканині неба, немов вимальований, блискучий силует повітряного корабля, що ніби застиг у прозорому повітрі.

Дід Омелько втупив у нього очі, і, здавалось, блиск величезної кулі зробив їх зовсім молодими.

— Діждався-таки! — мрійно говорив він, — Взяли комуністи і небесну фортецю!

— Діду! — запитала старого гостроноса цікава Майя. — Галинка мені казала, ніби ти пам'ятаєш той час, коли люди були такі некультурні, що пробували викликати дощ молитвами?

— А правда, — сказав дід. — Ще й не такі дурниці траплялися в старому світі!

— Розкажи нам про це, дідусю, розкажи, — почали прохати діти.

— Добре, — погодився старий.

Всі затихли і колом розсілися біля нього. Всі знали, що дід часто розповідає дуже цікаві речі. І навіть вожата Надія та завідувачка Палацу тьотя Клава підсунулись ближче.

— От я вам розповім, — почав дід Омелько, — дещо з історії штучного дощу. Розповім, як люди наважились, нарешті, загнуздати хмари. Це мені вчора розповідав помічник начальника станції — отой веселий хлопець Грицько, що завідує на станції хімією. Первісні люди, не розуміючи тих стихійних явищ, які ми бачимо в атмосфері, жахалися грому і блискавки, тремтіли перед зливою і уявляли собі, що ті грізні боги керують всією цією механікою.

— О, — несподівано пискнув Толя. — Наша Галинка боїться блискавок, чисто як дикун!

Всі засміялись і зашикали на Толю: — Мовчи!.. Мовчи!.. Не заважай дідові!

— Ви, певно, чули, — продовжував дід, — що слов'яни, наприклад, поклонялися богові Перуну. Вони думали, що є такий дід, який керує громом та блискавками. І вони, тремтячи перед цим грізним богом, приносили йому в дрімучих лісах криваві жертви. А були й такі люди, що вважали за бога, знаєте, яку тваринку? Оту саму стрибунку-жабку. Коли бувало посуха випалювала степи так, що їхнім отарам загрожував голод, вони ловили у річці жабу, прив'язували її за лапу до кілочка і вивішували на сонце. Сонце немилосердно пекло жабу, а люди з надією дивились на небо. Вони міркували так: жаба любить воду і не може без неї жити. Отже, коли вона опиниться на сонці, так почне себе рятувати і обов'язково викличе з неба дощ!..

Дід на хвилинку замовк, а дітвора почала сміятись. Як же було не сміятись, коли люди були колись такі наївні?.. Навіть найменший з них, кругленький Іванько, якому було тільки шість років, і той би не повірив, що жаба може послати дощ!

— Ну, а то я вже пам'ятаю, — знову почав дід, — коли в нас попи викликали дощ. Спека страшенна, курява в полі, а шляхом іде «хресний хід». Дикою країною була царська Росія! І затурканий селянин вірив, що пророк Ілля катається на небі у вогняній колісниці (це коли гримить грім), а посуха посилається за гріхи людям, і тільки там, у небесній божеській канцелярії, пишеться розклад погоди!.. Закликали жерці-попи дощу на колінах, по-рабському випрохували порятунку. А небо слухало ці благання і було, як і раніше, спокійне.