Загнуздані хмари
Шрифт:
Спочатку я нічого не могла зрозуміти — де я, що зі мною? Був вечір. Привітно горіло вогнище, я лежала в кузові машини, на чомусь м'якому, зручно, як у ліжку. Повновидий молодий чоловік в окулярах, усміхаючись, підійшов до машини. Тоді ми заговорили і познайомились. Я дізналася, хто мої рятівники, вони — хто я. Звичайно, я дуже просила відвезти мене додому, бо дуже хвилювалася. Адже Алкадові я не залишила обіцяної записки. Уявляю, що тільки він міг подумати, коли не знайшов мене! А дядя Толя, а Ялинка! Зникла не тільки ВВЕС, тепер зникла і я!..
Виявилось, що до Круглої гори було вже ближче, ніж до нас. І тут через мене навіть посперечалися: оцей самий Кудьяр і другий начальник експедиції (кажуть, помічник головного інженера вітростанції), такий руденький, метушливий чоловік, дуже схожий на таргана.
Це мені розповів потім водій машини, який недолюблює отого рудого. А він таки досить несимпатичний. Всю дорогу він злостився на погані шляхи, на водія, на бурі, певно, і на мене. Коли ж мене поклали в лікарню, він того ж дня з'явився до мене, такий люб'язний. Запропонував послати радіограму, навіть приніс шоколаду. Шоколад був дуже смачний, але «тарган» ним моєї приязні не завоював. Пхе, він таки гидкий!
І як це він вирішив мені подарувати шоколаду? По-моєму, він великий скнара. На одній стоянці вийшла дуже смішна історія. Кудьяр хотів узяти на вечерю коробочку сардин, яких «тарган» віз повнісінький чемодан. А той аж затрусився і не дав жодної. Потім вій загубив під час бурі якусь дрібничку І цілісіньку добу маринував нас на стоянці. Навіть схуд від досади. Тип!
Ой, уже стільки написала, а пишу про всякі дрібниці. А втім, мене дуже цікавлять не тільки нові речі, а й нові люди. От, наприклад, мій рятівник Кудьяр. Що за симпатична людина! Є такі люди, які мов випромінюють навколо себе тепло. От поглянеш, і тобі стає якось тепліше. Такий і Кудьяр. Він і зовні, як сонечко: кругленький, повновидий і ясний. Він заходив і сьогодні і залишив мені записку, щоб я приготувала дяді листа, а завтра сам зайде по нього. Сьогодні сестра його не пустила.
Що це за дурниця: «таргана» пустили, а його ні!.. Ой, ховаю щоденник! Іде сестра, а вона мені не дозволяє довго писати. Дивачка, вона не розуміє, що я тоді забуваю про біль у нозі.
21 квітня.
Тільки що був у мене товариш Кудьяр. Він приходив по мій лист і довго розмовляв зі мною про все. Після цієї розмови я вирішила листа не посилати. Доведеться до нього дещо додати. Мені спало на думку багато всяких, може неймовірних, а може й правильних планів. І в голові ціле заворушення. Я ніяк не можу заспокоїтись. Такий уже сьогодні день!
Вночі я погано спала. Моїй сусідці по палаті, маленькій Каті, вчора міняли на нозі гіпс, і вночі вона стогнала й кликала маму. Мені теж стало сумно і схотілось побачити дядю Толю, Ялинку. Потім згадала, що багато часу вже не вчусь і порушила своє слово. А там згадався Алкад, і так стало сумно-сумно, хоч кричи. Щоб забути про все, все, я почала думати про винаходи. Я згадала про ВВЕС і почала міркувати, чим би можна було відігнати нахабні смерчі. Тут я пригадала одну метеорологічну книжку, де писалося про боротьбу з градом вибухами й ракетами, і ледве не підстрибнула на ліжку. Адже, по-моєму, і смерч можна добре розстріляти ракетами! Тоді я вже ніяк не могла заснути… Сьогодні я про це написала дяді Толі в листі.
Але зараз не це мене хвилює. Ні, я ніяк не можу повірити, невже людина, культурна людина, яка багато вчилася, здатна на крадіжку, та ще й яку! Украсти навіть не річ, не гроші, а чужу думку, чужий винахід!
Коли я сюди приїхала, я ще не знала, хто конструктор потужної вітростанції Круглої гори. Правда, ім'я Гасіна було мені чомусь знайоме, але я не звернула на це особливої уваги.
Не дуже я могла роздивитись вітростанцію, і коли ми під'їздили до Круглої гори… Це було в сутінках. Вітродвигун випливав над громадами круглих розкопаних схилів, будов, машин, як велетенський маяк. Спалахували вогні.
На висоті 200 метрів купалися в них велетенські вітряні колеса. Шлях подерся вгору поміж уламками скель. Вітряк то ховався від наших очей, бо його затуляли брили, то визирав все ближче й ближче. Нарешті, він зник зовсім, бо ми приїхали. Але й тоді мене вразило щось знайоме в конструкції. І я згадала, де бачила я цей трикутник — цю. раму з трьома вітроколесами, насаджену на стрімкий шпиль. Вітродвигун, дуже подібний до цього, я бачила якось на паперах дяді Толі, ще й почала тоді розпитувати про нього. Дядя сказав, що це невдалий проект і про нього не варто навіть і говорити.Я вирішила тепер про все розпитати. Спробую коротенько описати, що це за вітросилова станція. Про це мені докладно розповів Кудьяр. Навіть накреслив схему. Я обов'язково відішлю її дяді.
На високій башті, 200 метрів висотою, у формі порожнистого циліндра, вгорі укріплено трикутну раму з вітроколесами. Колеса мають по три лопаті, такі величезні, що коли б одну з них притулити до стіни шестиповерхового будинку, вона дістала б дах.
Башта впирається в фундамент «шарнірно», тобто низ її обертається у величезному стальному циліндрі, наповненому особливим густим мастилом. Така п'ята, по-моєму, була і в твоєму проекті, Толю… певно, була! Звичайно, башта легко гойдається. Її підтримують розтяжки із стальних тросів, прикріплені до залізного кільця — «комірника», в який одягнута башта посередині.
Унизу в башті — величезний машинний зал. У ньому прокладені рейки з електровозами. Коли вітер міняє напрям, в електровози автоматично вмикається струм, і вони повертають всю башту за вітром.
Угорі кожне вітроколесо має будиночки — обтічні кабіни, де містяться електрогенератори та система регуляції. Адже число обертів вітроколеса треба вирівняти в швидкий і рівномірний біг колеса електрогенератора.
Щоб запасати енергію, тут уже кінчають будувати водосховище на 80 мільйонів відер води, яку мали подавати електричними насосами. Але води й досі нема! Її почали проводити з Каспію, та й загаялись. Та це все одно не забезпечило б Круглу гору водою для пиття. А з нею — ой, як скрутно! Кудьяр, молодий гідролог, уже кілька місяців тому подав проект використання підземного озера, яке, за деякими даними, мусить існувати тут, у пісках, десь під великим висохлим річищем. Тільки озеро те чомусь не знаходиться. Кудьяр у розпачі — вийшло, що проект він зробив на… казці! А втім, він упертий. Збирається домогтися ще нової експедиції…
Цікаво, що скаже про все це Толя, коли приїде? А він приїде, приїде обов'язково, я ж йому написала. Він привезе… лист від Алкада.
Я тобі скажу потихеньку, мій щоденнику, що дуже, дуже скучаю за Алкадом. Я так турбуюся, що з ним. Чи не заблукав він, бува, в пустелі? Сам-один, без води, без їжі? Я не можу ні їсти, ні спати, а сестра — така дивачка! — пропонує брому.
ПІДНІЖЖЯ БАШТИ
— Так ти хотіла втекти від мене, мандрівнице! Ти як колобок: і від діда втекла, і від тітки втекла, і від дяді втекла!..
Ніна розчулено поцілувала дядину щоку:
— Не кажи так!.. Ти знаєш, я від тебе не втекла б нікуди! Я тікала якраз до тебе…
… — І покотилась, як колобок, аж на Круглу гору! Теж мандрівниця! Головне: як лапка? Болить?
Анатолій Сергійович обережно торкнувся Ніниної забинтованої ноги.
— Через три дні, сказав лікар, я вже ходитиму. Не турбуйся.
— «Не турбуйся», легко сказати! А уяви собі, що я передумав, коли ви зникли! А рідні Алкада? Його мама зовсім посивіла. Я певен, що, звичайно, ти була ініціатором цієї справи. До речі, ось тобі від Алкада лист… Він зіпсував принаймні корзину паперу, поки написав цей, найдовший…
Ніна покинула й цукерку, яку збиралася розкусити, і швиденько розірвала конверт. Нетерпляче розгорнула аркуш і здивовано знизала плечима. Тоді, ображена, сердита, відвернулась до стінки, перебираючи руками кінчик ковдри.
— Що таке? — спитав Анатолій Сергійович. — Він тебе чим-небудь образив, Алкад? Не може бути.
— На, поглянь, що він мені прислав! — простягла Ніна Катинському листа.
Той подивився на довгий списаний з одного боку аркуш паперу і розкотисто зареготав: