Загублена земля. Темна вежа III

Джейк повернувся до початку. Глянув на малюнок, де був зображений усміхнений блондинистий парубійко у кабіні машиніста паротяга, поміркував трохи, чому в машиніста така гордовита посмішка, і тільки тоді почав читати.

Боб Брукс служив машиністом у Залізничній Компанії Серединного світу. Працював він на перегоні «Сент–Луїс — Топіка». Машиніст Боб був найкращим з–поміж усіх машиністів Залізничної Компанії, а Чарлі був найліпшим поїздом!

Так звали паротяг 402 «Великий хлопчик» — Чарлі, і ніхто, крім Машиніста Боба, не мав права сидіти в його кабіні й дудіти в гудок. Всі знали, як гуде Чарлі — УУУУ–УУ–УУУУУУУ! І коли відлуння розходилося величезною канзаською рівниною, всі говорили: «Це їде Чарлі, а з ним Машиніст Боб. Від Сент–Луїса до самої Топіки їм нема рівних у швидкості!»

Хлопчики й дівчатка збігалися з усіх усюд на подвір'я своїх будинків, щоб побачити, як їдуть Чарлі та Машиніст Боб. Машиніст Боб завжди усміхався і привітно махав рукою. А діти теж усміхалися й махали у відповідь.

У Машиніста Боба була одна таємниця. Її він не розкривав нікому. Чарлі Чух–Чух був живий. Справді живий. Як Боб про це дізнався? А ось як. Одного дня, коли вони котили собі рейками від Топіки до Сент–Луїса, Машиніст Боб почув спів, дуже ніжний і тихий.

— І хто тут зі мною в кабіні? — строго спитав Машиніст Боб.

— Та тобі треба до психіатра, Машиністе Боб, — пробурмотів Джейк собі під носа, перегортаючи сторінку. На звороті був малюнок: Боб нахиляється до автоматичної паливні Чарлі Чух–Чуха й зазирає під неї. «А хто ж керує поїздом і виглядає корів (не кажучи вже про хлопчиків і дівчаток), які можуть необережно забрести на колію, поки Боб шукає «зайців»?» — подумав Джейк. І вирішив, що Беріл Еванс геть нічого не тямить у поїздах.

— Не бійся, — сказав тихий хрипкий голос. — Це я.

— Хто — я? — здивувався Машиніст Боб. Він спитав це строго й голосно, бо досі думав, що це його хтось розігрує.

— Чарлі, — відгукнувся тихий хрипкий голос.

— Дуже смішно! — сказав Машиніст Боб. — Поїзди не вміють розмовляти! Може, я й не дуже освічений, але це я знаю точно! Якщо ти Чарлі, то спробуй подудіти в свій гудок. Я побачу, як тобі це вдасться!

— Авжеж, — сказав тихий хрипкий голос, і понад рівнинами Міссурі пролунав потужний гудок паротяга: УУ–УУУУ–УУУУ!

— Нічого собі! — вражено сказав Машиніст Боб. — Це справді ти!

— Я ж тобі казав, — відповів Чарлі Чух–Чух.

— А чому я раніше не знав, що ти живий? — поцікавився Машиніст Боб. — Чому ти тільки зараз до мене заговорив?

Але замість відповіді Чарлі заспівав Машиністові Бобу пісеньку своїм тихим і хрипким голосом.

Безглуздих запитань не треба,

З тобою я не граюсь.

Я просто гарний паротяг

І зовсім не міняюсь.

Кочу я рейками вперед

Під синім–синім небом,

І паровозик не помре,

Поки не буде треба.

— Ти поговориш зі мною в дорозі? — спитав Машиніст Боб. — Я б дуже цього хотів.

— Я теж, — сказав Чарлі. — Ти мені подобаєшся, Машиністе Боб.

— І ти мені подобаєшся, Чарлі, — сказав Машиніст Боб і, щоб показати, який він щасливий, подудів у гудок.

УУУУУ–УУУ! Так гарно і гучно Чарлі ще не гудів ніколи, і всі, хто почув, вийшли подивитися на нього.

Ілюстрація до цього речення була дуже подібна до малюнка на обкладинці. На попередніх картинках (ті грубі малюнки нагадали Джейкові його улюблену з дитсадка книжку — «Майк Маліген і його паровий екскаватор») локомотив був лише локомотивом, хай навіть веселим і життєрадісним. Ніхто б не засумнівався, що він припав до душі хлопчакам 40–х років, для яких ця книжка і була написана, але все одно залишався машиною. Але на цьому малюнку в нього з'явилися людські риси обличчя, і Джейк мимоволі здригнувся, попри те, що Чарлі посміхався, а розповідь мала свій, хоч і важкуватий, шарм. Ця посмішка не викликала у нього довіри. Джейк іще раз пробіг очима свій Іспитовий Твір. Я впевнений на всі сто, що Блейн небезпечний, ось у чому правда.

Він закрив течку, задумливо постукав по ній пальцями і знову заходився читати «Чарлі Чух–Чуха».

Машиніст Боб і Чарлі багато подорожували разом і розмовляли про різні речі. У Машиніста Боба не було родини; відколи його дружина померла в Нью–Йорку (а сталося це дуже давно), він не мав жодного справжнього друга. Тепер його другом став Чарлі.

Одного дня Чарлі й Машиніст Боб, як завжди, повернулися у депо в Сент–Луїсі, але на Чарлиному місці стояв новенький дизельний локомотив. І який же красень був той дизельний локомотив! 5 тисяч кінських сил! Зчеплення з іржостійкої сталі! Тягові двигуни, виготовлені на заводі в Ютиці, штат Нью–Йорк! А вгорі, за генератором, — два жовтогарячих вентилятори для охолодження радіатора.

— Що це? — стривожено спитав Машиніст Боб, а Чарлі нічого не сказав, тільки надзвичайно тихим і хрипким голосом заспівав свою пісеньку:

Безглуздих запитань не треба,

З тобою я не граюсь.

Я просто гарний паротяг

І зовсім не міняюсь.

Кочу я рейками вперед

Під синім–синім небом,

І паровозик не помре,

Поки не буде треба.

До них підійшов начальник депо, пан Брігс.

— Цей локомотив напрочуд гарний, — сказав Машиніст Боб, — але заберіть його, будь ласка, звідси, пане Брігс, бо Чарлі треба сьогодні негайно змастити.

— Вам більше ніколи не доведеться змащувати Чарлі, Машиністе Боб, — сумовито відповів пан Брігс. — Цей новісінький «Берлінггон–Зефір» його замінить. Дійсно, Чарлі був найкращим локомотивом у світі, але він уже старий, і котел у нього підтікає. Боюся, що Чарлі час на пенсію.

— Дурниці! — Машиніст Боб дуже розлютився! — Чарлі ще ого–го! Я надішлю телеграму в головний офіс Залізничної Компанії Серединного світу! Я надішлю телеграму самому Президенту, панові Реймонду Мартіну! Я з ним знайомий, бо колись він мене нагородив медаллю за добру службу, а після цього ми з Чарлі покатали його дочку. Я дозволив їй подудіти, і Чарлі гудів для неї гучно–гучно!

— Мені шкода, Бобе, — вибачився пан Брігс, — та це сам пан Мартін наказав купити новий дизельний локомотив.

І то була правда. Тож Чарлі Чух–Чуха відправили на запасну колію в найдальшому куточку сент–луїського депо, і там він іржавів по колеса в бур'янах. Тепер на шляху від Сент–Луїса до Топіки й назад лунало У–УУУ! У–УУУ! «Берлінггон–Зефіра». А Чарлі більше не гудів. На сидінні, в якому колись так гордо сидів Машиніст Боб, тепер кублилася мишача сім'я. У димовій трубі Чарлі звили гніздо ластівки. Чарлі був самотній і дуже сумний. Він тужив за сталевими коліями, синім–синім небом і широкими просторами. Часом пізно вночі він думав про все це і плакав горючими сльозами з машинної олії. Від цього гарний ліхтар вкривався іржею, але Чарлі було байдуже, бо ліхтар цей був уже старий і ніколи не світив.