Замість крові
Шрифт:
Напевно, ми всі - блакитної крові, бо в наших жилах тече море. У трахеях кричать чайки. Навіть не сподівайтеся видобути ефедрин з кримської ефедри, а з кримського маку-дички зварити кокнар. Навіть якщо його запити спиртом, можна не лише втратити надію колись просратися (ячка з мідіями - їдло богів!), а й загубитися на цілий тиждень, на-приклад, у Кастрополі, як Фловер з Шурочкою. Мали з того в мусарні вирвані з м’ясом кульчики з вух, відбиті нирки, відходняки без приходу й маленьку герлу з кількома конволютами таренових коліс на штиб призу за всі поневіряння. Отак ми й модусвівенділи до тієї леґендарної миті наше життя у «Зорях Росії-України» з його походами (після вдалого полювання на пляшки) босоніж до напханого гопотою бару; детективними сутичками з амбалами - власниками станції прокату яхт, човнів та катамаранів; з ловлею риби та пляшок після вікендових компаній; збиранням мідій; посиденьками із заможними цивілами біля нашого багаття; поїданням столовими ложками зерняток дурману разом із благородною, наче спижева патина, алкалоїдною пліснявою; подальшим вар’юванням, після якого наші «сусіди» - студенти харківського медінституту (це вони ще Снейка не бачили!), - які просили нас «навчити їх курити траву», на ранок після жахливої всенощної серед шалено галюцинуючих обковбашених датурою потвор змогли вичавити з себе лише одне: «Ми думали, ви - аматори, а ви - професіонали!»…Аякже! Професіонал Майк якось професійно нагодував професійним дурманом дєвачку Анєчку, причому десь у районі центра Києва, садист! Після сеансу «трави Диявола» в умовах урбанізації, дєвочка назавжди й без вороття щільно підсіла на релігію. Майк, щоправда, тоді ж відбувся розкладанням на газовій плиті ватри з порубаних меблів у себе вдома… на ранок він помітив, що перерізано всі електричні дроти у квартирі, а з крісла стирчать ножиці, увігнані туди з нелюдською силою (кого Майк вбивав, він не пам’ятає)… знав я й тьолку, якої й дурман не розгальмує: навіть після ложки зернят її глючило на прання та борщ, й вона вперто до патоформності боялася, що ось-ось з’явиться її чоловік!… Після того, як із зубів виколупано останнє дурманове зернятко, себто, приблизно хвилин через п’ятнадцять двадцять, починає розтаскувати, ніби то поволі: спочатку від шаленого сушняка до крові тріскається піднебіння; потім потроху починає мрачноковбасити, тіпати конвульсіями; і раптом - хуяк!
– накриває, й ти губишся надовго. Стан - достоту те, що серед клінічних синдромів значиться як синдром Вестфаля-Лейдена (C. Westphal - E. Leyden). Найгірше у дурмані те, що доки тебе волочить, на кілька годин ти перетворюєшся на тупу слиняву тварину, на повного дауна: ти можеш лише повзати і щось гугнявити, тебе глючить так, що себе взагалі не усвідомлюєш. Коли нас вісім чоловік всю ніч, шо гібони, ломилося з гудінням і бубонінням, рачки, хто вгору, хто в море (а всі знають тєлєгу про Роні, якого дурман завів у море так, що й трупа не знайшли) - Ксюха, Яна і Рет ладні були просто позв’язувати нас і поскладати штабелями під скелею, так ми їх заїбали! Було з чого, відверто кажучи… Московський Вовка, який завжди був мовчазним, кумарним, а спілкувався переважно з власною ґітарою («чт-то тібє сні-і-ітся, крейзєр Авро-о-ор-ра, в час, кагда у-у-ут-ро встайо-от над Нєво-о-ой… как ліст пєрєд травой!», «нє магу кончіть… н нікак нє магу кончіть… н нє м-магу кончіть… ето всьо водка гавно, ето всьо водка… спіт мая бебі давно…» etc), пішов «купувати портвейн». Кілька годин поспіль він, перегинаючись через великий валун неподалік від нашого стійбища, вмовляв офіціантку, яка йому глючилася, продати саме білого портвейну «з о-он тієї полички»…
– й посилає Дена матом: той не лише сам намагається їсти глицю, бо для нього це - крихти хліба, цілу буханку якого розкришив якийсь кретин, а й пропонує глючній Русалці приєднатися до жебрацької учти, не гребувати ніштячками. На біса Джанніс тоді - єдина з нас - одразу ж, поки ще не розтягло, видряпалася вгору, я не знаю, але зносили її потім звідтам на ковдрі, наче труп. Я поліз за нею, й щось задвигтіло у мені, неначе від землетрусу, зсунулися та попливли, мандруючи тілом, внутрішні органи, пересохло у роті, коли я побачив Джанніс на початку приходу - в непередавано макабричному вигляді. Вона послала мене з останніх сил, і я поліз вниз, вже мало що усвідомлюючи, бо й мене починало гребти. Про свій «досвід» я говорити не хочу. Коли Джанніс трохи оклигала, то розповіла нам все, що з нею відбулося - їй було найгірше з усіх нас, бо її налякали. Рет з Яною. Теж мені, адепти срані! Ніби не знають, що ляпасами тільки з алкоголю продуплити можна! Джанніс намагалася втекти (тобто, уповзти) від них, й ледь не стрибнула (тобто, мало не беркицьнулася) зі скелі. Рет і Яна ввижалися їй двома наці в ґестапівських строях. Між сеансами тваринного жаху вона бачила театр живих тіней та скляні дерева, на прозорих, осяяних блакитним газовим полум’ям, гілочках яких росли мінливі очі, пензлики та мініатюрні палаци й мечеті. Єдиним спільним моментом для нас усіх став великий прогулянковий корабель далеко у нічному морі, себто ми лише на ранок дійшли згоди, що та мерехтлива штукенція, схожа під глюками на антикварну лампову апаратуру, не могла бути нічим іншим, окрім як прогулянковим кораблем. Майк ґавендить з «драйверами» - щось тре «за солярку», глючить його на трасу, на якісь вантажівки… рачкує берегом, ретельно збирає камінці… Ксюха панькається з ним, як з малою дитиною, що тягне до рота усіляку фіґню: «Майк! Ну шо ти робиш! Це ж голимі камінчики!» Майк трохи врубається: «М-м-м… справді камінчики… на, Ксюхо, візьми, сховай десь… дивись добре приникай…» За декілька годин тебе відпускає настільки, що ти здатен потихеньку врубатися в середовище, можеш ходити, пити воду, відповідати на запитання й навіть лягти спати. На ранок те скотиняцтво попускає остаточно, лише підглючує іноді, наприклад, на побутові предмети, й ти просто відчуваєш - крізь свою прозорість - світ на кілька кілометрів у діаметрі. Ти можеш чути «Гіпі нейшн» Ase of Base, що грає з авта на серпантині, до якого кілька кілометрів перти перпендикулярно вгору. Магія на ранок на сніданок: ти лежиш біля моря й водночас читаєш Сартра, спостерігаєш фіолетове смугасте небо над морем, бачиш та чуєш все, що робиться в таборі біля ватри та обмацуєш новий мідійний камінь, якого раніше не помічав. Повторюю: все це - водночас! Прочитавши сторінок десять «Летючих статуй», ти розплющуєш очі й бачиш, що: а) жодної книги у тебе в руках немає; б) що небо звичайного блакитного кольору; в) що з місця, де ти лежиш, стоянки не видно й не чути; г) принаймні, перевірку можна почати саме з каменя. Ти пірнаєш туди, де щойно «бачив» камінь - він справді там, та от біда: ти не впевнений, чи ці мідії глючні, чи справжні. Ти йдеш до своїх, скеровуєш їх на збирання мідій, заразом з’ясовуєш, що вони хвилин десять тому говорили й робили все, що ти бачив й чув… ти істерично порпаєшся в спальнику, знаходиш Сартра, відкриваєш… я це все вже читав… щойно. Ніколи раніше - до того, як лежав вранці на березі, й мене волочило дурмановими прозріннями! Пика, щоправда, - жахлива, червона, зіниці - як голівки декоративних цвяхів, і впритул ні фіґа не видно: щоби перевірити Сартра, мені довелося покласти книжку на камінь й відійти від неї ледь не на метр.
Отакі прозорі й обдурманені ми йдемо в Кацивелі… до Сімеїза… кавун серед каміння під Філософським, якісь донеччани з травою… Кайф! Навіть вагітна Настя щаслива! Навіть Ден, на якого я вночі ледь не насцяв, бо на місці його спальника мені примарився розкішний унітаз, - щасливий! У Вовчій Пащі - дві голені під нульку панкушки з відсутніми осклілими поглядами на похмурих, безвиразно застиглих обличчях - дівчатка на зістрибці. Холодні. Коли б не йшов повз них (а вони вже тижні зо два тут «зістрибують»), - лежать у тих же однакових позах, незворушно, втикають, на звертання не реагують. На Вертольотці, на одній зі стоянок сидить Русалка й помішує дерев’яним веслом вариво в казані. З-під ялівцю та кипарисів виринають якісь блюзмени у банданах і крислатих капелюхах та звертаються саме до Русалки: Хайюшкі! Слухай-но, а де дніпропетровці тут стоять?
– Не знаю… а ви кого шукаєте?
– Та друзів наших. Русалку, наприклад, знаєш?
– А Русалка вчора на Мангуп звалила, - відповідає Русалка, й піпли пхаються вгору, ймовірно, теж на Мангуп… Незабаром із санаторію «Галубой залів» починає валигупатидіскацєка: зачудованими улоговинами й замережаними густо зеленою хвойною сув’яззю срібними горами розлігся, знову-таки, тогорічний гіт Ейс-оф-Бейс про «Гіпі-нейшн». Е нє-є… Дорогою дослухаємо! Найприємніше - повертатися надвечір, коли спадає спека, назад - ніби й справді додому… Розімлілі, ми повільно виповзаємо на трасу під Кішкою. Раптом з-за рогу вирулює кортеж чорних БМВ та Джипів, всі тачки з антенами й затемненими шибами, з мусорилівськими блималками, ну Президента везуть, та й годі! Раптом уся ця «собача свадьба» гальмує поруч з нашою «маленькою зграєю, яка не встигла піти у небо». Неквапливо осувається шкло «аснавної» тачки. Звідтам повільно висовується голомоза бошка, змірює усіх нас - босих, обвішаних фіньками, подертих, строкатих, волохатих, - важким боксерським поглядом. Ледь розтуливши варґи, густим баритоном без жодних інтонацій запитує: «Рєбят, ви тіпа хіпі, да?» «А шо такоє?» - одразу наїжачуємося ми. «Да нічєго… Дочюрка мая, Маша, с хіпі сбєжала, вот іщу єйо. Із Маскви ана. Нє встрєчалі, нє знаєтє?» «Начебто ні. Ні, точно ні. Може вона на Мангуп звалила?» - відповідаємо, згадавши Русалчин досвід. «Ну, спасібо» - шкло піднімається, кортеж з гідністю суне повз нас. Пречудово я ту Машу пам’ятаю. Маленька істеричка- «недавалка» у модельній червоній сукні, з купою бабла і здатністю невпинно плести кострубаті фінічки в будь-яких умовах довколишнього середовища… Й раптом… казкове завершення казкового дня: назустріч нам, навперейми йде Вовка! «Живий…» - видихнули ми. З геть роз’їбашеною мармизою, вкритою шкарубкою крові, що запеклася, босий, загорнутий у якусь брудну ковдру казьонного типу, але - живий! «…десь я падав…» - мимрить Вовка по дорозі додому…
Шурочка псує Майкову пательню… Майк пропонує Шурочці ширятися осами… Янка прагне від Майка ніжності на четвертий день безпробудного пиячення - Майк, хапаючись за пасок і не тримаючись на ногах, грізно мимрить: «Зроби мені мінєта й негайно!!!», і - гіблизь навзнак об рінь! відрубився… іще один передовик згорів на роботі! Пожежники намагаються обкладати нас виногорілчаними податками, ми натомість обкладаємо їх хуями…
Отже, під час чергового походу до Сімеїза, ми помітили за парканом приватного будинку охайний конопляний плантарик, дбайливо накритий плівочкою. Пса за парканом не було, а травичка скидалася на культуру індійської якості, вирощувану на продаж. Цілий день ми обговорювали ймовірність вдалого збору врожаю, та щоразу сходилися на тому, що акція неможлива без того, аби всі не загриміли під статтю, або були розстріляні на місці розлюченим власником благословенного алкалоїдного зеленого скарбу, гарячим південним хлопцем без болта в голові. Вночі усі ми вирушили в напрямку плантації, ніби сам Джа вабив нас зачарованим шаманським бубоном-маґнітом. Наші серця гули, мов тимпани, ноги здавалися мертвими. Вранці всю нашу стоянку було завалено яскраво-зеленою духмяною сировиною, й усі ми марили маренням, ніби все це нам примарилося. Для проби трохи Кайї вирішили підсушити в казані над вогнем (казанів на стоянках не миють майже ніколи - всю їжу ретельно вишкрябують ложками й витирають хлібом, не лишається навіть жиру на стінках: « Нема ложки - нема людини! У кожної людини має бути своя ложка!»).Іншу роз-клали оберемками на теплому камінні, що о цій порі ніколи не вистигає з ночі, а біля одинадцятої ранку до нього вже неможливо доторкнутися! На нашому стійбищі, до речі, жив кіт, точніше, кошеня. Біля магазину в Понизівці, де купували хліб та крупу (саме випала зупинка на страдницькому шляху в невідоме після того, як під ранок лісники шугонули нас, зморених блядками (*Зноска - розуміти достоту за визн. Пана Зеленого, уповні),з благословенного Сімеїза, а стоянку воронежців прямо над нами зґвинтили вщент й відвезли всіх піплів до алупкінської мусарні), воно тихцем видряпалося по моїх джинсах, хутенько вмостилося на заплечнику й більше не злазило, доки ми не причвалали у «Зорі». Таке було враження, що все своє життя кіт подорожував на чужих наплечниках, мандруючи нецивільним Кримом. Ми довго мудрували, як його назвати, й нічого не надумавши, дали йому поганяло Дев’ятий, позаяк до його виникнення нас було восьмеро. Кіт взагалі то був трохи не в собі, а з появою такої кількості коноплі, він крезонувся остаточно. До цього часу він жер навіть помідори, а від одного вигляду мідійних мушель з ним траплялися напади паранормального шаленства. Тепер він у бік щойновиловлених мідій навіть не глянув - всю його увагу було зосереджено на довжелезних трубах папирос «Ялта», які ми висаджували по одній на двох. Якби ми могли знати, ЩО ми скосили! Однієї простої сиґарети вистачило б на всіх! Але знати ми не могли - ми лише збиралися дізнатися. Під нещадним, помножуваним прозорою морською водою в стані легкого шторму, сонцем над нами згустився й завис масний конопляний кумар. Дев’ятого приплеснуло на місці. Насправді, укурений кіт - неоковирне видиво, з якого просто гріх дерти лаха. Я не знаю, скільки часу ми були відсутні в наших тілах, пам’ятаю лише, що отямили нас брутальні п’яні вигуки звідкись із моря. Це наші добрі сусіди - урки зі станції прокату човнів, вирушили па п’яні прокатати своїх блядів вздовж берега на катамаранах, помітили нас і згадали, що наказували нам забиратися звідси ще учора, погрожуючи кривавим терором за участю бійцівських вівчарок: «Ми с вамі і бєз мусаров разбєрьомся, нє в падло, - гаплик вам, уроди валасатиє!» Отаке вони мали до нас, милих та безневинних пацифістів, ідіосинкразійне ставлення (самі ви підараси! дурилки картонні!). Тепер вони сягли потрібної для розборок кондиції - аґресія з них так і маяла на десятки метрів, мов гаряче повітря з фена. «Прячьтє сваіх тьолак! Ми сєчас с сабакамі прійдьом!» - горлали вони, розвертаючи катамарани туди, звідки припливли, імовірно, по зброю й вівчарок, та й блядів, між іншим, непогано було б позбутися - «нє женскоє ето дєло» неформалів пиздити! Світ довкола значно потемнішав і взявся цятками. Наступне, що пам’ятаю, - всі ми, при повному параді, з блискавичною швидкістю ліземо перпендикулярно вгору, зісковзуючи на рясній хвої, й роздираючи оголені частини тіла колючим і дряпучим гіллям по-японському примхливої, вузлуватої кримської флори. Як ми примудрилися за якісь десять-п’ятнадцять хвилин згорнути стоянку й виломитись на досить безпечну висоту, для мене досі залишається незбагненною таємницею. Немає межі людській досконалості! Можливо, резерви нашого організму і нашої психіки, взагалі невичерпні! Десь внизу під собою ми почули, як до гудіння моря домішуються гучні матюки й валування собак. Гадаю, ті горили-викидайли були вражені швидкістю нашого зникнення не менше за нас. Якась тваринна інтуїція за допомогою Доброго Растаманського Бога Джа вивела нас навпростець до серпантину горішньої траси, і тільки тут ми дозволили собі сісти на автобусній зупинці й відхекатися. На Ситне Черево ми, геть знесилені дорогою та кількома «заспокійливо-лікувальними» покурами, пришкандибали вже в сутінках. І лише Дев’ятий зберігав увесь цей час щасливий стан відмороженого браміна. Жодних сил видряпуватися на Вертольотку ми вже не мали, тому впали, де бачили, поклавши велетенського прутня на лісників, мусорів та пожежників разом із місцевою гопотою.
Як на диво, години через дві, коли з-за скельного виступу бухти показався недогризений помаранчевий Місяць, у всіх нас раптом відкрилося друге дихання, й трапився напад лихоманкової патологічної діяльності. Всі речі було розхобочено, абияк запхану траву з них повизбирано, ватру розкладено. Ми заходилися досушувати в казані нашу здобич. Кілька годин поспіль наше стійбище нагадувало растаманський рай на Ямайці, оргію у Сан-Франциско періоду розквіту Хейт-Ешбері та сон безбаштового планокура концептуаліста-ідеаліста водночас: над стоянкою сформувався щільний терпкий штин, довкола ватри впереміш валялися й окремо, й пачками забиті травою, витрушені порожні та ще цілі, з тютюном, папіроси, оберемки свіжої трави, купи висушеної - на розстелених газетах та в пуделках з-під сірників. Порції в казані безперестанно мінялися, хтось весь час помішував і ворушив там коноплі, що вивергали в нічне небо клубування, підсвічене химерними полисками вогню, та неймовірно ситний дух мрії ідіота. Поруч із ватрою по-турецькому сиділа прибита ґанджою Алка, очі її були, як у кози, вона зосереджено, немов робот, утрамбовувала дерев’яним руків'ям ножа план у велику банку з-під кави. Я, не вибираючи зернят, забивав тирсою пластмасові баночки з-під фотоплівки й вузькі, мов гільзи, фанфурики від аспірину «Упса». Майже всю наявну тару, включно з папіросами, було щільно забито травою, а кінця краю сировині й не передбачалося. Відверто кажучи, намордувалися ми тоді з розфасовкою. З темряви раптом вигулькують три голови, їхні очі горять, немов у вовкулаків. «Піпл, у вас раптом ґанджі не має? Розігрійте на п’яточку». «П’ятка хапці - різниця… Самі беріть. Он там пошукайте, мають вже заколочені валятися, якщо не розтоптали» - каламутно мимрить Фловер, пацкаючи рукою довкола себе в пошуках бодай-якогось якоря для зірваної свідомості. «Ух, ні хуя собі!» - задихнулися троє прибульців з темряви. Наступного дня з Гурзуфа намальовується пошматований колесами Жан з мізерним коциком через плече та веслом за паском: «Чуваки, у вас тут, кажуть, трави нємєряно! Продайте кораблик». Чутки, напевно, розносить вітер! А, може, це не чутки, а наш дим, який підступним і оманливим шлейфом обплів усе узбережжя, осідаючи по бухтах. «За «продайте» можеш в рило получити. Бери скільки треба (Хтось із наших трупів) - Ну й розклади у вас! Спасибі, люди! (Жан) - Своїм не продаємо. На здоров’ячко. (Майк)». Жан повертається під Аю-Даґ? Напевно… там, на Ведмідь-горі, на кошлатому й абсолютно недосяжному її боці, у непролазних хащах, є галявка… розумієте, туди навіть людині нелегко пробратися… а на галявці - величезна купа битих фаянсових горнят і тарілок! Таке враження, що ці скалки вивезли зі зруйнованої їдальні Артека вантажівкою і там висипали! Глючний, непояснюваний фаянсовий цвинтар… цікаво, чи був там Жан? Не раджу вештатися Аю-Даґом після нашого продукту.
Майк тиждень просидів під кипарисом, як отець Фйодор на скелі, не сходячи з місця, розгойдуючись взад-вперед, одноманітно тягнув, наче східну молитву: «Оййойоооой… вот ето даааааа… пі-із-дєєєєєц… да-да-да… огоооо… там, дє жрут, там нє срууууут… ууууууу… нас найдут і убйюуууууут… догооооонят і єщьо раз убйюуууут… піз-дєєєєєц…» Це був журливий ґанста-реп, це була пісня лемура в кристалі, це був… Їздець Прокволий із сімейства пасльонових. Ще тиждень Майк будив нас зранку в профілактично-екстремальний спосіб - встромляв до наших ротів свою різьблену люльку, напхану травою. «Я не хооооочу! Я не мооооожу! У мене вже всьо чорно-біле!» - стогнала й пхинькала Джанніс. «А ти хапони, хапони! Дмухни!» - просвітлено шепотів Майк. «О. Знову все кольорове», - кволо констатувала Джанніс…
Фловер звалив першим. Із собою він забрав невідь скільки утрамбованого в суцільний пластилін хешу та Дев’ятого. Дев’ятий досі живе у Фловера в Кам’янці- Подільському і навряд чи згадує незлим тихим Крим, який для котів раєм не є аж ніяк. На відміну від людей. Коли задули вздовж бухти сезонні вітри зі Сходу, врешті й ми відірвали свої дупи. Одну ґандж-баночку з-під фотоплівки ми урочисто зарили в землю під кипарисом. Саме це й стало притичиною для виникнення ґрандіозного міфу, що протягом кількох літ змушував піплів із найрізноманітніших міст України, Росії й навіть Прибалтики вперто розшукувати той скарб, неначе який Ґрааль чи «Мєч-кладєнєц»! Свій блокнотик зразка радянських канцтоварів я розібрав на аркушики, кожен з яких був розграфлений та позначений незабутнім написом «План на ____________________» - тепер блокнотики зразка первинного розквіту буржуазної поліграфії називаються «Діловий щоденник» і замість незабутнього напису на кожній сторінці мають порожній прямокутничок для занесення дати. З усіх аркушиків раритетного блокнотика я наробив оріґамських пакетиків, таким чином, щоби «План на ____________________» красувалося посередині, над кожною рискою позаповнював дати на місяць вперед, набив
пакетики травою, ми підхопили свої речі й пішли прощатися з тусівкою. Кожному я вручив по пакетику «План на…», сумно позіхнув навздогін небачено звабливій новоприбулій зранку герлі з розкішним рудим волоссям, лагідними груденятками та стрункими ніжками «оленятко довгоноге», із саме тими пропорціями, до яких я мав непоборну слабкість, чого ж ти з’явилася так пізно, така солодка, що у мене враз потекла слина, і я ладен був начхати на все й залишитися… побачити, як вночі біля багаття сяє твій вогненний хаєр… розтулити собою твої вузькі спортивні стегенця… стягти з тебе щільні – потерті – шорти к и – з – обрізаних – по – саме – нікуди – джинсів… простежити, як ритмічно, танечно гойдаються від моїх рухів твої козячі цицечки з пухкими довершеними ореолами теракотових пипок… я би напнув тебе на себе, тримаючи за сіднички, припер би до скелі там внизу, вночі, біля моря…і ми з Джанніс пішли геть. Спустилися до моря, до темнавих краб’ячих схованок, погодували хлібом гордих птахів альбатросів, які насправді є ницими підлабузниками і не гребують будь-якою їжею з людських рук, скупалися й потрахалися на прощання (я тоді не думав, що це - прощання з морем на довгі роки і прощання з Джанніс - назавжди).Всі наші речі, весь одяг, всі ми були напхані ґандж-баночками, мов чеченські бойовики - гранатами! Й при тому всьому ми опинилися о другій ночі на Херсонському вокзалі, де, як відомо, ситюейшн з мусорами та биками не гірший, ніж у Джанкої! Не знаю, хто, окрім Джа спроможний нівелювати подібні обставини, й доставити людей цілими, неушкодженими, незайманими, з усією цією тарою додому! Є в малярстві такий напрямок - Поприкізм. У цьому керунку, попри все, ми й рухалися неухильно. Все ж таки, ми щоразу поверталися додому. Ми були космополітами, а не безпритульними. Київ був нашою домівкою. Принаймні - моєю. Я будь-що рано чи пізно прагнув послати всі ці траси, електрички, товарняки, зали чекання, автовокзали, спальники, лежаки й навіть розігріте кримським сонцем каміння, і - повернутися. Попри те, що на мене там ніхто не чекав, і мені часто не було де прихилити голови, покласти печінки, поткнути голівки, притулити зсутуленої ще за шкільних років спини. На якомусь молекулярному, енергетичному рівні я утворював симбіоз з Містом - воду міг пити лише з Його калюж, милуватися лише Його звалищем арматури та іржавих труб довкола гнилого озера поблизу станції метро Оболонь. Я міг цілувати брук на Узвозі, благати духмяне піняве шумовиння в зеленому морі кущів бузини, що оточувало Дерев’яні Сходи: «Please, gimme shelter, будь ласка, надай мені сьогодні травневий мій притулок!» Воно завжди відгукувалося на мої молитви. Тільки тут я не боявся мусорів, лише у цьому Місті міг вільно кохатися будь-де, як у себе вдома. Тепер дбайливі добрі дяді зробили в моєму домі такий пиздатий ремонт, що хочеться тікати звідси якнайшвидше та якнайдалі. Ще лишилися незайманими осінній парк з дитячою залізницею, Дім Кіна… Саме туди ми, нашвидкуруч змивши із себе куряву траси, вирушили на перегляд «Утамльонниє сонцем». Я поважаю висококласних майстрів здорової кон’юнктури, «ми протів властєй нє бунтуєм», але де, чорт забирай, всі піпли?! Напевно, ще не повернулися з Криму й Шипоту. Купа трави, на яку ми вже не могли дивитися, виявилася незапитаною. Ми були безпорадні перед такою кількістю суперової шмалі - ми ж не якісь там пушери! Хай би там як, шлях у нас все одно був один - на Сходи, де, між іншим, часто гасали гопніки із зірваними дахами й намагалися виставити нас на продаж ґанджюбаса, але це було, окрім усього іншого, ще й небезпечно: серед тих козлів завжди міг опинитися мусор-перебиранець, що в такий спосіб випалював крапки й давав наводки, а це вже тягло на статтю. Там, якщо спуститися правою гілкою Сходів на мозаїчний брук, який перетікає у завжди вологу стежину до Узвозу, а потім трохи збігти поміж дерев схилом униз, є «музей бульбуляторів» - невеличкий виступ, оточений чудернацькими деревами, здебільшого старими акаціями. Химерно окреслена Місяцем, затоплена відносною прохолодою посеред спеки, або засіяна мовчазним, колючим снігом, ця галявка до пори не відкривалася нам зі свого чарівного боку, а здавалася всього лише імпровізованим даблом - струмені сечі розтікалися крутими стежинками, спливали вниз, всотувалися в покірливу землю. Нещодавно я спускався туди порожніми сходинками, й це місце раптом постало мені нетутешнім зачарованим краєвидом покиненої планети Джаунд із системи Медуза (пам’ятаєте давній мультик «Таємниця Третьої Планети»? Ну от…) Примхливі дерева, утрамбована земля кольору брудної вохри, - все було поплямоване, пронизане, просочене тихим сонцем, що пливло вже на спадень. Час завис тут, мов глибоководна риба, попри Місто, попри людей. І тут була вже осінь, медвяний вересень, хоч усюди ще царювало літо. Якось надзвичайно художньо й разом з тим природно галявку було засіяно зужитими бульбуляторами, їх було обережно розкладено на землі, між гіллям дерев, і здавалося, що кожен із них тут на своєму місці, як у професійно виконаній інсталяції. Ностальгія конопляного постраю посеред мерехких від ніжного сяйва дерев, щось бредберієвське, космічний світлий спокій прозорої печалі… жоден буль не був зіжмаканим, всі були обережно покладені - бери й користайся хоч зараз, при цьому - жодної іншої зужитої пластмаси, жодної купи лайна, жодного презерватива, жодного клаптя газети й навіть жодної штрикалки! Тоді, коли ми з Джанніс ще були разом (а водночас і з усіма іншими), бульбулятори тільки з’являлися. Це правда, що забивати на трасі проти вітру - безмазовий перевідняк продукту, але ми були страшенними консерваторами і пристрасно опиралися нестримному, як асфальтоукладник, поступу цивілізації. Ми ревно берегли традиції косяків та склотарного бізнесу, і тут ритуали важили навіть для нас. Колись Крим був чистий, тепер все узбережжя до найпотаємнішого свого закапелка просто-таки захаращене зужитою пластмасою: одноразовим посудом, паками та - насамперед - пластиковими балонами з-під пива й мінералки. Бульбулятори набули масового розповсюдження на гребені переможної хвилі орального бренду у вигляді пластмасової тари. Отруйна неперетравлювана ґрунтом пошесть, а ви кажете, що чума тодішнього й теперешнього століть - це СНІД… Як затято ми не пручалися, остаточно наїбнулася впродовж кількох років не лише растаманська концепція, а й світова екологія. Принаймні вітчизняна - це точняк. Екологічний проґноз екологічної катастрофи. Але й тут піпл, погодьтеся, виступає по ніштяках: для булів використовуються зужиті пляшки!
На Сходах ми зустріли самотнього Сашу-ДДТ, якого, власне, й потягли на радощах у болотяні хащі Мертвого Міста - була там колись така ничка, відкрита шпарка на шкірі Міста, оточена осокою, поруч із іржавою конструкцією, схожою на пост спостереження, де, в гущавині високих трав посеред багнюки, з якої сочилася вода, лежав, неначе сріблястий дракон чи ящер, прадавній сухий корч. Заколочувати довелося в тонюсінькі дамські сиґаретки (я називав їх «протизаплідними», їх курили тільки намахані мажорні тьолки) «Vogue», якими Джанніс вирішила відсвяткувати повернення до столиці й позбавлення «безфільтрової дієти «Прима» та полювання на бички, що їх курортники докурюють до самісінького фільтра («Маладец, малчік! Іскал сиґарет - ліжак нашол!» - похвалив мене якось замріяний грузин, у якого я, саме йдучи по лежаки, намагався шкульнути для Джанніс сиґарету). А свистки довелося робити з кольорових вкладок шоколадки «Пулен». Ані інакших сиґарет, ані інакшого паперу ні в кого більше не знайшлося. Ці косяки були апофеозом естетської кічухи під гаслом «були б сірники - був би рай!» Ми розповідали ДДТ про море, а він замріяно мугикав якусь власну мантру, схожу за ритмічним малюнком на нічний прибій.
Море облизало мене, немов кішка своє щойнонароджене кошеня. Здається, я передознувся сонцем, якого не бачив на своєму сірому підводному човні тисяча й одну ніч без жінок, які розповідали б мені казки між сеансами орального сексу. Прутні властиво повертатися, а прутням - рухатись вперед! Даруйте мені кесонну хворобу, Пані, що живе на верхівці залишеної мідійної банки, керує вночі маяком та сиґнальними ліхтарями! Я люблю дивитися мультик, в якому на Ваш день народження до Вас припливають гості з берега - у прадавніх дерев’яних шаландах, вкритих всередині шаром риб’ячої луски…
Ще ніколи небо не підбиралося до мене так близько: смерчі ніби не з моря всмоктували воду, а - з мене ссали мій уповільнений глибоководний сказ. Ніколи я так розмаїто не відчував гри стихій, аби зорі лишилися поза межами констатації. Я пішов з Бога й почив у миру, забувши подивитися вниз, коли повертався. Я пройшовся стоянками на Вертольотці й Галявках Ґаммі, на Ситному Пузі, на Смачно Сплюнути, на Стоун Флеті й на Віллі Інна, на Філософському Камені, де й зависнув майже на добу… Нарешті під Лебединкою. Я не уздрів, на щастя, жодної гіпової лярви, яка нагадала б мені Джанніс… Я зустрів купу незнайомого піплу - «сємя маладоє нєзнакомоє».
– й нічого не штрикнуло моєї пам’яті СНІД передоз передоз свідомий гемофілія розтин доріг балкон дев’ятого поверху електрошок тривіальне вбивство просто нещасний випадок сліди від намистинок немов зарубки охлялу нитку гойдає вітер діти причастімося портвейном й пелюстками квітів час довколишньої реальності штовхає нас у спину ми непотрібними стали одне одному й самі собі тому вітер історії викреслює нас легким подихом тихо й непомітно… Без труб та барабанів постскриптум… Тіпа комунікейшн т’юб, себто, ви пам’ятаєте: позишн № 1 - ви вухом туди, я сюди кажу… позишн № 2… дивіться позишн № 1! позишн № 1: мужчини - це… аааххх!… «вампірські пісні»: нарешті Дракон добивається першої білої вмазки - свято втаємничення!
– він надовго зникає в сусідній кімнаті… через декілька годин з’являється на кухні з вибалушеними циклічним божевіллям очима й просить в Імеджина червону лямпочку… в Імеджина можна знайти хоч жирафу на шафі, тому Дракон отримує червону лямпочку задля своїх загадкових потреб і тепер зникає глухо; позишн № 2 (ви знову вухом - туди, я знову кажу вам: «Тьотки - це подстава!» (No woman - no cry) - ще через декілька годин, піпл згадує про Дракона й вдирається до кімнати: на екрані відика крутиться порнушка, на канапі сидить Дракон, в одній руці - червона лямпочка, іншою - дрочить, ридає і дрочить, дрочить і ридає: «Я вже півночі кінчити не можу!!!»; передбачуване ето… Fuck off Чіж - на кухні мишка вже років десять, як зронила банку, та й звалила гризти матраци Venetto в маєтках банкірів! Де ти, Нік Рок-н-Рол, старий?… ти, сподіваюся, якщо й мучишся, то аж ніяк не більше, аніж на землі…я вписався до стоянки під Лебединкою, хоч би й тому, що раніше ніколи тут не стояв й нікого з теперішніх не знав, чого, на жаль, не можна сказати про них: тусівкова міфологія живуча, як кішка, як будь-яка інша людська міфологія. Я переконався в огидності тягара слави, коли мене змусили відчути себе ходячим міфом. «Наруга над плюшевим ведмедиком-2». «Повернення мерців-3»… Вони також варили в котлі хавку з ячки й перлового супчика з пакетиків, і також ділили на всю тусню «Приму» без фільтра. Але серед них було набагато більше, ніж десять років тому, «гіпі - дітей заможних батьків», які час від часу потихеньку скипали до міста, аби на заничковані бабки «поїсти нормальної їжі, покурити нормальних сиґарет» і випити «Чорного Полковника» або «Ай- Петрі», пива, а то й коньяку замість дешевого чорнила. На стоянці жив колективно-ритуальний бульбулятор у вигляді ґумової голови інопланетянина, у тім’я якої впаяно ковпачок, а на місці рота випалено дірку для втягування диму: кожна хапка - поцілунок взасос. Згодом інопланетянина розмалювали в растаманські кольори. Мені сподобалася ця штука, хоч я й не збирався з ними курити. Але першого ж вечора, коли маленькі індіанці утворили біля багаття коло і від поцілунків з інопланетянином над стоянкою піднявся щемний конопляний кумар, я не витримав. О. дух Нана Бошо, курець люльки із загадковою сумішшю Indian Summer! А на біса я мав витримувати? Я що, дав кришнаїтську клятву проти інтоксикацій? Мною продер ледь вловний бридкий дрож. Так, ніби всі мої органи (нирки, печінка, годинниковий механізм розладнаної перистальтики кишок та шлунка, підтоптане серце, каламарні легені) згадали застарілу ломку (якої я - на велику вагу - примудрився уникнути, бо підсадки на опіати все-таки не мав). Але психопатичні електророзряди, що іноді пробивали вздовж спинного мозку драглисте тіло мого аутизму, відпустили потроху, і я подумав: «Ну і хуй з ним, злоїбучим здоровим способом життя! Скільки можна стріматися власного лайна!» Я знав одного узбека - штанґіста. Він майже не розмовляв руською, молився на Схід у перервах між штовханням штанґи (начхати йому було на тренера) й усе своє життя курив траву. Ну то й що з того, що в анкеті писав «Сася (в сенсі - Саша). Місто Фергана, Харківська область»! Натомість був чемпіоном серед юніорів! І я затягнувся вустами інопланетянина на весь обсяг своїх розквітлих у масному, забагнюченому йяппі-ідеогогією, ґрунті легенів. Клянуся, цей ґумово-конопляний поцілунок пробрав мене до коренів липкого від морської солі волосся й до самого кореня мого статевого єства. Власні реакції я, в принципі, знаю, як і будь-який системний нарк, настільки ж досконало, наскільки власний член. Поцілунок був безнадійніший за секс із яблуком (Генрі Міллер всім, хто хотів його почути, вповні дав зрозуміти всю безвихідь і відчайдушну бридоту самої ідеї їбання яблука в дірку від вирізаного осердя). Вковбасило не стільки те, що купу часу не мав ані вартих речовин, ані жінки (як твої труби, Поліська Леді Ві? А ти сама? Як ти, Ві? А ти, Янко? Скажи мені, дай мені знати хоч джазом нічного цвіркуна, хоч дезметалом полуденної цикади, хоч шурхотом, хоч сном: чи існує Царство Небесне, чи дісталася ти принаймні його воріт?! Хоч вузенького одвірку службового входу до цієї Мази Всіх Мічених? А Лоліта? Вона там прямо у своєму гусарському кітелі?) Вкурвило те, що це все взагалі мало мене хвилювало чи приваблювало. Задушлива байдужість до всього заничкувала зерна своїх метастаз у кожній клітині тіла. Всі ми - перемішані примхливо, немов гральні фішки, колишні коханці in the court of the Crimson King - колишні апріорі, бо навіть в осерді зародження пристрасті щось давало нам зрозуміти, відчути, що це кохання - на місяць-рік-три, не більше. Читали Апдайка «Давай одружимось»? Оце воно, декорації тільки інакші. Бременські музиканти, що крадуть мажорних дєвачок з-під крила заможних батьків, прямо з лекцій престижних елітарних вузів, прямо з джипів та волг; тільки мандрівний валіза-вертеп рано чи пізно перетинає межу царства Ідилії, царини Утопії, котиться в нікуди, у Вічність, поза межами людської пам’яті. Пошматовані марґінали, напхом напхані кращими здобутками людства - живішими за нас самих: музикою, краєвидами, цитатами, живописом, психоделічним досвідом та магічними здібностями, розпорошеними по «місцях бойової слави», місцях випадкових нестерпно гострих, солодких або - навпаки - мертвих сексів, ось ми хто! Я не збагну: чи то ми занадто міцно, до асфіксії, кохали, чи то навпаки - не уміли кохати взагалі, прив’язані, немов тінь, до химери Свободи, - свободи від мейнстріму, від людства взагалі, - але, принаймні, ми так нічого нікому й не довели стосовно існування Вибору. Хіба що обрали власне життя. Найближчим моєму серцю є відчуття, так щемно описане Момо Капором в «Облудниках»: я хочу згадати всіх тих, хто склав мій Вибір, моє життя. Я хочу віддячити їм своєю пам’яттю про всі незначні, смішні, або, навпаки, трагічні й вікопомні події, що їх усі вони плели своїми намірами довкола серця нашого Міста, в його судинах, клоаках, апендиксах і мозкових звивинах. ЗАМІСТЬ КРОВІ! Ґвинт замість крові, море замість крові, канабеол, портвейн, горілка, ширево, кислота, атропін, живе срібло, отрута кохання, гормони-мутанти, вода з калюж, музика, музика, музика - замість крові у наших венах!
– я розбризкую все це приватними феєрверками по обтрісканих стінах та бруківці, - тільки для втаємничених, лише для VIP-персон, жменьки прозорих кульок барвистого сновидіння, бісерної фіньки, що розсипається, - для нас, піпл… я, можливо, жовчний чувак за своєю вдачею, дріб’язковий, заздрісний, одне слово, - чмо, за колишнім визначенням розлюченої, розпаленої ревнощами Джанніс, але, повірте, піпл: вам усім буде тепло й затишно в моїй пам’яті, останньому вашому притулку - I’ll give you shelter!
– тому що людство ніколи не скаже про жодного з вас: «Ось наш герой - супермен - суперґйорл - супербой!», не розклеїть плакатів з вашими обдлубаними мармизами й не влаштує хореїчних танців із читанням стіхов на віках ваших домовин! Шмаль мене майже не зачепила, але психіку висадило (тіпа я задурно втратив цнотливість), і видав я піплам спіч по повній програмі:
БЕЗ МАЗИ НАМАГАТИСЯ ВИРІШИТИ ОДВІЧНІ ФІЛОСОФСЬКІ ПИТАННЯ НАВІТЬ ЗА ДОПОМОГОЮ НАРКОТИ: ЗГІДНО З «ПУТІВНИКОМ ПО ГАЛАКТИЦІ ДЛЯ КОСМОТУРИСТІВ», ВІДПОВІДЬ НА ВСІ ПИТАННЯ СТОСОВНО СЕНСУ ЛЮДСЬКОГО ІСНУВАННЯ Й ХАРИЗМАТИЧНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ - СОРОК ДВА! NO FUTURE - NO CULTURE! NO COM MENTS… Just USING - 69 (PASSION?) - USING. NO FILLINGS JUST RELATIONS. NO MUSIC JUST SOUND. NO FLESH JUST BODY. NO TASTE JUST MEALS. DON’T CRY, BABY, EVERYTHING IS ALL RIGHT! ГЕОПОЛІТИЧНА ВІКТИМОЛОГІЯ ТВЕРДИТЬ: МИ - НАСТУПНІ ПІСЛЯ АМЕРИКИ! ЗНАЙТЕ, БРАЗЕРЗ ЕНД СІСТЕРЗ ІН ДРАҐЗ: КОЛИШНІХ НЕ ІСНУЄ!SO, НА ФІҐ ВОНО ВАМ? БАТЬКО КУРИТЬ, А Я - НІ, НА ХУЯ ВОНО МЕНІ! Я ПЕРЕЧИТУЮ «ПІД ВЛАДОЮ ОПІУМА» ФАРРЕРА, «МОРФІЙ» БУЛГАКОВА, «ДЖАНКІ» ЧИ «СТРАХ І ОГИДУ» Й КОЖНОЮ ВЕНОЮ ВІДЧУВАЮ КОЖНУ ПОТЕНЦІЙНУ ВМАЗКУ! Я ЛОВЛЮ МЕТАФІЗИЧНІ ПРИХОДИ ВІД БІЛЛІ Й ХАНТА! ТОЖ ШИРЯЙМОСЯ, ДІТИ, ДИСТИЛЬОВАНОЮ ВОДОЮ ДРУКОВАНОГО СЛОВА Й ВІДЛОВЛЮЙМО ПРИХОДИ НА СЕАНСІ АНАЛІЗУ КРОВІ, КОЛИ ПЕРЕДПЕНСІЙНА, ПРОСМЕРДІЛА СЕЧЕЮ ТА КЛІМАКСОМ ЗЛОЇБУЧА КУРВА АЖ ІЗ ТРЕТЬОГО РАЗУ НАРЕШТІ ПОТРАПЛЯЄ В ЦЕНТРАЛКУ: НА ТРУБІ З НЕРЕАЛЬНОЮ ШВИДКІСТЮ НАБУБНЯВЛЮЄТЬСЯ ФУФЕЛ, ЯКОГО ТОБІ НАВІТЬ ОТРУЄНИЙ СПИРТОМ ПІДАР, ЩО ДРОЧИТЬ ТВОЮ ВЕНУ ІРЖАВОЮ СЕСТРИЧКОЮ КОНДОВОГО ДЕСЯТИКУБОВОГО КОНТЕЙНЕРА НА ЯКОМУСЬ СТРЬОМНОМУ ФЛЕТІ, НІКОЛИ НЕ ПОСТАВИТЬ; І ВОНА, НАПЕВНО, ВІДЧУВАЄ ЛАЖУ, БО ПРИ ЧЕРГОВІЙ СПРОБІ ВЛУЧИТИ, БЕЗЖАЛЬНО КРУТИТЬ ШКІРУ Й ТОВЧЕ СВОЇМ РИПУЧИМ ГОЛОСОМ: «СМОТРІТЄ НА ДВЄРЬ, МАЛАДОЙ ЧЄЛОВЄК!» СЕКС ТА РОК-Н-РОЛ - ЦЕ І ДРАҐЗ, А СИНЬКА - ВІД ЛУКАВОГО! НЕ ТОПЧІТЬ, НЕ ТОПЧІТЬ, НЕ ТОПЧІТЬ КОНВАЛІЙ! НЕ ДРОЧІТЬ ПІД ВОПЛІ ПРИПИЖДЖЕНИХ ГУРУ! АМІНЬ!