Замах на міражі

Як для справи Христа був потрібен Павло, так і для справи Павла — Христос. Один без одного вони були б просто-напросто малопомітними постатями, яких в історії було безліч, і майже всі вони забуті.

Машину запрограмували на розвиток зароджуваного руху, а зберегти його з самим лише Павлом було неможливо. Тому-то вбитий нами Христос має знову воскреснути.

Ні, не містика це: смертію смерть поправ… Хід розвитку вимагав цього.

3

Наступного дня наша четвірка мала зібратися у мене в інституті. Хоча мої здогадки були, так би мовити, лише намітками, «не вимішаними», та дечим можна було поділитися. І десь під сподом я вже відчував загрозливі поштовхи нових проблем…

Та наша чергова «рада чотирьох» зірвалася — о сьомій ранку пролунав дзвінок у двері: «Отримуйте телеграму!» Телеграма від сина: «БУДУ ДВАНАДЦЯТОГО ДЕВ’ЯТИГОДИННИМ ПОЇЗДОМ, ЗУСТРІЧАТИ НЕ ТРЕБА. СЕВА».

Про його приїзд розмови велися давно, ще до демобілізації. То ми починали чекати з дня на день таку телеграму, то заспокоювалися: прижився десь, от-от повідомить, що одружується, доведеться або самим їхати, або кликати до себе — вже в гості. А потім знову період неясностей, недомовок у листах, натяків на повернення до отчого дому. Після періоду неясностей наставала пора палких бажань, суму за домом… Ми й зараз чекали, та все ж звістка — «буду» — захопила нас зненацька. Боже! Дванадцяте ж — сьогодні! І поїзд приходить через дві години. І про вагон не сказано — «зустрічати не треба». Три роки не бачилися, а коли угледіли виміняне «буду» — зустрічати не треба. Сева, Сева!

Довго і безтолково радячись, зійшлися на тому, що стрімголом мчати на вокзал з надією на випадкову зустріч — безглуздо, краще вже чекати вдома і готуватися.

І чекати довелося не дві години, а цілих чотири. Катя сліпо никала по кутках, щось прибирала, щось готувала на кухні, начиння падало з рук. Я кидався туди-сюди, висів на телефоні, дізнався, що поїзд запізнився лише на п’ятнадцять хвилин, з відчаю хапався навіть за книжки і кидав їх. Чотири години!.. Ми не просто чекали сина після тривалої розлуки. Наш стан — не тільки нетерпіння. Всі останні роки доля сина висіла над нами, мов гірська снігова лава над подорожніми, мов горе — звісний дамоклів меч. Ми чекали розв’язки, що затягнулася, чекали присуду. Куди міг подітися наш блудний син, у який бік звернув?..

Виявляється, Сева галантно вирішив відвезти у Ясенево попутницю, яка не знала Москви.

Та як тільки він з’явився на порозі, ми враз усе забули — і старі рани, і сьогоднішні муки. Катя ожила, заходилася лагодити на стіл, а я завів із сином чоловічу розмову поки що про всяку-всячину — про душні вагони, про те, що Москва стала ще гамірливішою, про зелень нововідбудованого периферійного Ясенева. Для Севи батько, напевно, — «яким був, таким лишився», три роки мало змінили мене. А переді мною сиділа незнайома до ляку людина.

Він трішки витягнувся, а в плечах не роздався, колишня юнацька вайлуватість поступилася скрадливій гнучкості. Раніше дивився вовком, напевне, тому й непомітні були його широко відкриті прозорі очі — ховав їх. Тепер уже, навпаки, вони начебто манили — вдивись, прошу, у мене для тебе на денці схована отака собі легковажна, але приємна усмішечка. З виду здоровий, упевнений, а по одежі не розпізнаєш — бідував чи процвітав останнім часом: вим’ята в дорозі сорочка з неакуратно закоченими рукавами і не дуже поношені ладні джинси, і ще на вішалці — бувала у бувальцях шкіряна куртка. Я не міг надивитися, тішився тихим щастям, бо дивитися було приємно, ніщо не дратує — подобається парубок! І увесь день був сповнений тихим щастям, усілякими балачками, придивляннями, розпитуваннями, спогадами, анекдотичними випадками нашого далекого родинного минулого. Та за вечірнім чаюванням рішучіша від мене Катя почала…

— Що ж, час відкрити свої козирі, синку, — сказала вона.

Сева, мабуть, давно чекав цього і, не вагаючись, одразу ж відповів:

— Москва. Лише Москва! Звідси ні руш!

— Вчитися? — спитав я.

Він усміхнено стрів мій погляд, хитнув головою.

— Я не поступаюсь своїми переконаннями, тату.

— Як це слід розуміти?

— Вчитися і потім торгувати своїми знаннями, як і раніше, вважаю… Як би тобі це пояснити?..

— Невигідно? — підказав я.

— Та ні, більше того — небезпечно!

— Та-ак, — проказав я. — Та-ак… Торгівля взагалі ризикована річ. Особливо знаннями. Набув їх, поклав на це шмат життя, а раптом попиту не буде.

Новий, не схожий на колишнього Сева розглядає мене широко розставленими усміхненими очима.

— Ти, тату, хочеш сказати: слід віддавати себе безоглядно — країні, народу, нащадкам?

— Для тебе це звучить по-дикунськи?

— Старомодно.

— Вибач. Відстав. Як же виглядає нова мода?

— Живи — і дай волю жити іншим, тату.

— Це не таке вже й нове.

— Але з часів мого діда — забуте.

— Навряд чи. Завжди вистачало тих, хто намагався жити тихою сапою.

— Ось-ось. Тихою, ховаючись. Тому що наші діди установили: не живи заради себе, живи для майбутнього, для далеких нащадків. Ну, ось, я і є той нащадок, тату. А хіба від того, що мій дід в усьому собі відмовляв, я живу краще?.. Я і вирішив, тату, жити для себе. Тоді мій онук, може, й насправді буде щасливішим від мене.

— Чого ж він має бути щасливішим? Чи не тому, що його дід Всеволод що нажив, те й прожив, нічого не залишив після себе?

— А я і хотів би, щоб мої предки забули дещо мені залишити. Дуже хотів би! Наприклад, термоядерну бомбу, батьку…

— Разом з нею ми залишаємо тобі ще і багато корисного.

— Автомобілі «Жигулі», пилу «Дружба» і всіляку всячину, зате віднімаєте чисті ріки, свіже повітря, зелені ліси.

Він дуже подорослішав за ці роки, наш хлопчик, став не лише самостійнішим, але й явно мудрішим — за словом у кишеню не лізе, не дметься на батьків, як колись, дивиться з відкритою усмішкою і… мабуть, відвертіше, ніж раніше, зневажає батька з його застарілими надіями на прогрес.

— Якщо мода «живи для себе» вкоріниться, — почав я якомога спокійніше, — то ще не знаття, сину, чи є сенс говорити про твоїх онуків. Ви, теє-то як його, і відмовитеся мати дітей, бо заради них треба увесь час відривати від себе. Й немало! Так і рід людський може перевестися.

— Ти забув, тату, що я сказав: живи — і дай волю жити іншим. То коли я вже робитиму все, щоб не заїдати життя чужому, то хіба не постараюся для свого сина?

Сева сидів перед нами свіжий після ванни, у білій майці, що відкривала засмаглі мускулясті плечі — життя на стороні від нас не обшарпало хлопця, а виплекало і відшліфувало, — красивий, мимохіть замилуєшся. Та біля нього я починаю ніяковіти, не можу звикнути.

Я обернувся до Каті.

— Тобі, мати, не подобається?

І осікся: Катя довго мовчала, відчужено розглядаючи сина, нарешті мовила:

— За що, Сева?..

— Хіба я сказав щось образливе, мамо?

— Ти вдарив мене.

— Я? Тебе?

— Ти ж знаєш, я ніколи не жила для себе, тільки для тебе. І ще для батька. Для вас обох… І ось зараз чую: а навіщо? Виявляється треба було жити собі просто, давати іншим жити, але особливо задля них не надсаджуватися… На нагороду, справді, не сподівалася, але нащо осуджувати мене? І ще так спогорда…