Замах на міражі

— Колись усі сили, увесь свій час трудівник тратив на те, щоб прохарчуватися, задовольнити чисто фізіологічні потреби, на щось інше йому часу вже не залишалося. А тепер «бути ситим» усі сили не з’їдає, утворюється надлишок. А зайві сили прагнуть виходу, не можуть бути в спокої. Достатньо найменшої зачіпки, щоб людина почала проявляти себе. Так, саме зачіпки, так, поштовху, який вона одержала зовні. А трудівник кожного дня відчуває поштовхи, що дратують його, щодня він опиняється у незавидному становищі — безвідмовно скоряйся, собі не належиш, не вільний…

— Але ж не в такому незавидному, у якому був колись.

— Чи так? Раніше почуття неповноцінності у нього притамовувалося тваринним почуттям голоду, а тепер, коли ситий, воно має стати нестерпним. І все через те, що залишився старий спосіб виробництва. Маркс, виявляється, все-таки мав рацію, Толю.

Толя хилив чоло, посопував збентежено.

— Робітники повинні написати на своєму прапорі революційний девіз: «Знищення системи найманої праці!» — мовив він підкреслено розмірено, як завжди вирікав цитати. — Як пам’ятаєте, це слова Маркса з доповіді на Генеральній раді Інтернаціоналу… Та ось ніяк не пригадую, Георгію Петровичу, щоб Маркс пропонував взамін якусь нову систему.

Я розвів руками.

— Ну, Толю. Плавали ми плавали у часі, вдивлялись у нього з різних боків, а головного ти так і не побачив… Та чи й міг Маркс запропонувати новий спосіб — не по найму, скажімо, а на якихось робітничих колективних засадах? Ми щойно вели мову: за часів Маркса темп розвитку вимагав посиленої експлуатації робітника. Не зважати на темп розвитку неможливо. Якби Маркс поставив собі за мету перетворити робітників у колективних господарів, вийшло б, що вони, робітники, мали стати експлуататорами… самих себе, і не інакше. Таку нісенітницю й придумати важко. Маркс не був пустопорожнім прожектером. Час не приспів, друже мій.

— Але тоді чим же ми займемося, Георгію Петровичу? — спитав Толя. — З’ясуванням нових закономірностей?

— Без них не обійтися.

— Вибачте, тоді — «летіть, голуби»?..

Хлопчик мінявся на очах — тепер уже він кидав мій камінь у мою голову.

— Неможливо винайти спосіб виробництва, Толю.

— Але?.. Адже ви маєте у запасі «але», Георгію Петровичу?

— Але можна помітити його появу.

— Де?

— У житті, звісно. Перші несміливі паростки.

— І ви вважаєте, Георгію Петровичу, що паростки вже з’явилися?

— Повинні.

— І в нашій країні?

— І в нашій країні.

Толя замовк. За вікном була глуха ніч.

6

Від Христа і Павла ми вийшли на наш час. У моїй інститутській шпаківні з арковим вікном на шумну вулицю два дні підряд ми підбивали підсумки, міркували, як діяти далі.

Ірина Сушко принесла прикру звістку, на яку, втім, ми вже давно чекали, — нам закрили доступ до електронного оракула: досить, потішилися, треба й міру знати, нас і так надто довго терпіли. Ірина подякувала співчутливим жерцям і попрощалася.

Я був під прицілом — директор інституту не квапив з відповіддю, але чекав її. Він умів і чекати, і тиснути. Коли я скажу йому «так», то витати в емпіріях мені буде ніколи, захльосне текучка.

Та саме тепер, власне, для нас все і починається. До цього часу ми провадили авантюрну, невпорядковану розвідку, нишпорили у тумані. Туман розвіювався. Кожне явище ми розглядали у часі, який не стоїть на місці — рухається то сповільнено, то напористо — доведеться робити складні кількісні розрахунки…

Здавалося б, надмір і складність завдань мають відлякувати, але я почувався у своїй стихії. На самому початку нашого флібустьєрського плавання я уже запідозрював: які б випадкові вітри не ганяли наш корабель, його рано чи пізно мало занести у відкриті води фізики. Вони так широко розлилися, що експедиції під різними науковими прапорами нині не можуть їх обминути. Математичний апарат дослідження фізичних явищ придатний і до морської природи. Теорія випадкових процесів пояснює не тільки рух суспендованих частинок у рідині, але й певні історичні несподіванки; кривою експоненти можна зобразити і зростання напруги у конденсаторі, і розвиток нашої цивілізації… Я перестаю бути захопленим дилетантом, тридцятирічний фаховий досвід теоретика — мій пай у нову справу. Почуваюся повноважним представником від фізики, науки, яка двома революційними стрибками у нашому столітті вирвалася вперед у пізнанні світу.

А коли так, то зараз можу вже без ніяковості, на увесь голос розмовляти з директором: «У вас склалося враження — я забавляюся. Каюсь, сам увів вас в оману, не посмів розкрити карти, не знав, наскільки сильні мої козирі. Тепер готовий грати у відкриту, побити будь-який ваш сумнів. А ви не з тих, хто хапає за барки своїх співробітників — не пхайся на неосвоєну цілину, товчися на своїй загінці. Смію сподіватися — не будете затримувати, благословите у дорогу. Але тоді Калмикова вам доведеться замінити не мною, а кимось іншим, а мені по змозі допомагатимете. Вам, наприклад, неважко узаконити двох моїх співробітників — історика і програміста, — вибийте для них дві ставки. І, зрозуміла річ, ви не допустите, щоб ми заводили інтрижку з чужими оракулами — у нашому інституті й своїх вдосталь…»

Проте така розмова, певно, відбудеться не скоро, до неї слід підготуватися, «набрати козирів». Та вже й зараз з підвішеного стану я спускався на твердий грунт, був сповнений рожевими надіями.

Ми вийшли на наш час і цю подію вирішили урочисто відсвяткувати.

— Час плакати — і час реготати; час ридати — і час танцювати! — Полювання на Христа марно не минулося для Миші Дідуся, він став знавцем Старого завіту, цитував Екклезіаста. — Цур, Георгію Петровичу, на свято я прийду з Настею.

— А я з балалайкою, — вставив Толя.

На святковий обід запрошував я, і вагоме слово належало не мені, а Каті:

— Ніяких ресторанів! Смажених лебедів не обіцяю, але ситі й веселі будете.

Таке свято не могло відбутися без Севи, хоч ми й жили «на різних поверхах». Мені навіть хотілося звести його з моїми флібустьєрами — поглянь-но на батька з лиця!..

Першою прийшла Ірина Сушко з жевріючою гвоздикою у чорному волоссі і букетом гвоздик у руках, променисті очі умиротворені, майже милостиві, без усякої колючості. Схоже на те, що Ірина зараз переживала те внутрішнє переможне задоволення, яке, мабуть, відчуває парашутист, приземлившись, — здійснив те, чого боявся, тепер готовий і на більше.

Ірина прилаштувала у вазі гвоздики, звільнилася від кофтинки, кинулася на кухню помагати Каті. Сева, який тинявся по квартирі з міною показного терпіння, стріпнувся, вирік багатозначне: «Еге!» — і зник у своїй кімнаті.

Через десять хвилин він постав при параді — накрохмалена сорочка, широкий галстук з павлиним оком, вельветові штани в обтяжку.

З коротким дзвінком у двері ввалився Толя Зибков, розтріпаний, розпарений, щасливо примружений, також з квітами, добряче пом’ятими в автобусній товкотнечі… з балалайкою.