Замкнена кімната

Це свідчення спантеличило Гюнвальда Ларсона, і він ще раз перечитав його, записане у своєму блокноті, перше ніж покликати останнього свідка.

Ним виявився п'ятдесятирічний годинниковий майстер. Він сидів у своїй машині біля самого банку й чекав на дружину, яка зайшла до взуттєвої крамниці по другий бік вулиці. Віконце було спущене, і він почув постріл, але не надав йому значення, адже на такій людній вулиці, як Горнсгатан, вистачає всякого гуркоту. Годинник показував п'ять хвилин на четверту, коли він побачив жінку, що вискочила з банку. Він звернув на неї увагу, бо вона так поспішала, що навіть не вибачилась перед старою дамою, яку штовхнула на ходу, й подумав, що для стокгольмців це звичайна річ, вони завжди кудись мчать і всі неввічливі. Сам він із Седертельє. Та жінка була вдягнена в довгі штани, на голові мала щось схоже на ковбойського капелюха, а в руках несла чорну торбину. Вона кинулась до найближчого перехрестя і зникла за рогом. Ні, вона ні в яку машину не сідала й не зупинялась, а подалася просто до перехрестя й зникла за рогом.

Гюнвальд Ларсон передав по телефону в управління прикмети обох пасажирів «рено-16», підвівся, зібрав свої папери й глянув на годинника. Була вже шоста.

Мабуть, усе те, що він робив; було непотрібне. Відомості про машину давно вже передали ті поліцаї, що прибули сюди першими.

До того ж у свідченнях людей, яких він опитував, дуже багато розбіжностей. Ні, все це ні до чого, так воно завжди виходить.

Він хвилину повагався, чи не поговорити ще трохи з найрозважнішим свідком, але відкинув цю думку. Всі вони хочуть якнайшвидше повернутись додому.

Як щиро казати, то найдужче хотів поїхати додому він сам.

Але тепер про це нічого було й мріяти. Він, відпустив своїх свідків.

Потім надяг куртку й пішов назад до банку.

Тіло відважного вчителя гімнастики вже забрали, а з патрульної машини вийшов молодий хлопець і доповів, що старший слідчий Ренн чекає на старшого слідчого Ларсона у себе в кабінеті.

Гюнвальд Ларсон зітхнув і подався до своєї машини.

III

Прокинувшись, він здивувався, що живий.

Так було з ним не вперше. Ось уже п'ятнадцять місяців він щоранку розплющує очі і вражено питає сам себе:

«Як сталося, що я лишився живий?»

А тоді:

«Навіщо?»

Він прокинувся від кошмарного сну. Цьому снові також уже п'ятнадцять місяців. Подробиці весь час міняються, але зміст лишається той самий.

Він їде на коні, мчить, пригнувшись до гриви, і холодний вітер розвіває йому чуба.

Потім він біжить пероном. Перед собою він бачить чоловіка, який саме зводить пістолет. Він знає його і знає, що зараз станеться. Це Чарлз Гіто, в нього спортивний пістолет марки «гаммерлі інтернейшнл».

Коли той чоловік стріляє, він кидається вперед і бере кулю на себе. Куля влучає йому в груди, мов удар молота. Він жертвує собою, але водночас розуміє, що ця жертва даремна. Президент лежить долілиць на землі, блискучий циліндр злітає в нього з голови й котиться, описуючи півколо.

Він завжди прокидається зі сну в тому місці, коли в нього влучає куля. Спершу все чорне, мозок обпікає гаряча хвиля, потім він розплющує очі.

Мартін Бек тихо лежав удома на ліжку й дивився в стелю. В кімнаті було ясно.

Він думав про свій сон. У ньому було мало глузду, принаймні в такій версії. І надто багато нісенітниць. Наприклад, зброя: мав же бути револьвер або хоча б «дерінгер». І чому Гарфілд виявився смертельно пораненим, коли куля влучила в груди Мартінові Беку?

Він не знав, яким убивця був насправді. Може, й бачив колись його знімок, але риси не збереглися в пам'яті.. А в снах Гіто часто мав блакитні очі, русяві вуса й зачесаний угору рівний чуб, проте сьогодні він більше скидався на актора в якійсь добре відомій ролі.

Ну звичайно, згадав: на Джона Карадіна в ролі гравця з «Диліжанса».

А втім, куля в грудях-далеко не романтика. Йому відомо про це з власного досвіду. Коли вона проб'є праву легеню й застрягне біля хребта, то часом викликає гострий біль і взагалі неабияк дошкуляє.

Але в сні було багато такого, що збігалося з дійсністю. Наприклад, спортивний пістолет, його тримав у руках колишній поліцай, блакитноокий блондин з білявими вусами й зачесаним назад чубом. Вони зустрілися на даху будинку під холодним весняним небом. До якихось інших аргументів, крім пострілу, між ними не дійшло.

Того самого вечора він опинився на ліжку в кімнаті з білими стінами, докладніше: в клініці грудної хірургії Каролінської лікарні. Йому сказали, що рана не смертельна, та однаково він вражено питав себе, як так вийшло, що він лишився живий.

Потім йому сказали, що рана вже не смертельна, тільки куля застрягла в трохи незручному місці. Він зрозумів тонкий натяк у тому маленькому слові «вже», але недооцінив його. Хірурги ще довгі тижні вивчали рентгенівські знімки, поки зважилися вийняти з його грудей чуже тіло. Після цього вони сказали, що більше немає підстав боятися за його життя. Він зовсім одужає, якщо житиме спокійним життям. Та на той час він уже перестав їм вірити.

А проте він і жив спокійним життям. Бо в нього не було вибору.

Тепер йому кажуть, що він цілком одужав, але й тут додають: одужав фізично.

Крім того, він не повинен курити. Мовляв, бронхи в нього й так були не дуже здорові, а прострілена легеня не додала їм гарту. Після того, як рана й розтин зарубцювались, навколо лишились якісь нез'ясовані тіні, їх видно на знімках.

Мартін Бек підвівся.

Він пішов через вітальню в коридор і забрав газети з килимка перед дверима, йдучи з ними до кухні, він перебіг очима першу сторінку. Погода гарна, і, на думку метеорологів, вона ще протримається. Більше нічого втішного, як звичайно.

Він поклав газети на стіл, дістав з холодильника пакет йогурту й почав пити. Гидота. Несмачний, несвіжий, як завжди, та ще й з якимось присмаком. Мабуть, він купив його вже несвіжим. Давно минула та пора, коли в Стокгольмі без особливих зусиль або не переплативши можна було купити щось свіже.

А тепер до ванної. Він умився, почистив зуби, тоді повернувся до спальні, прибрав ліжко, скинув піжамні штани й почав одягатись.

Він байдуже водив очима по квартирі. Багато стокгольмців назвали б її вершиною мрій. Верхній поверх будинку на Чепмангатан у Старому місті. Він мешкав тут уже понад три роки й добре пам'ятав, як йому було добре й затишно до того дня на даху.

Тепер він переважно почував себе немов ув'язненим і самітним, навіть якщо до нього хтось навідувався. Може, це й не залежало від квартири, останнім часом навіть на вулиці йому здавалося, що він ув'язнений.

Йому наче хотілося чогось — може, закурити сигарету? Лікарі, звичайно, сказали, що йому треба кинути курити, та він їх не послухався б. Більше заважило те, що тютюнова фірма перестала випускати марку, до якої він звик. Тепер узагалі нема в продажу сигарет із картонними мундштуками. Він кілька разів пробував курити інші, і все не те.