Замкнена кімната

Сам Мартін Бек сьогодні почувався краще. Хоч би тому, що йому подобалася прогулянка. Він ішов швидко, цілеспрямовано і думав про своє.

Вперті чутки про підвищення непокоїли його дужче, ніж досі. До тієї прикрої необачності, якої він допустився п'ятнадцять місяців тому, Мартін Бек найбільше боявся посади, яка б прикувала його до письмового столу. Він завжди волів працювати поза кабінетом або принаймні мати змогу приходити й виходити, коли схочеш.

Думка про великий кабінет — довгий стіл, дві картини на стінах, обидві оригінали, обертове крісло, м'які фотелі для відвідувачів, фабричний килим, особистий секретар — ця думка тепер лякала його куди. більше, ніж тиждень тому. Не тому, що він повірив у ті чутки, а тому, що перестав бути байдужим до наслідків. Може, все-таки не однаково, як складеться його подальше життя.

Півгодини швидкої ходи, і він уже на місці.

Склад був старий, певне, його мали розвалити, він не годився для контейнерних вантажів і взагалі не відповідав сучасним вимогам.

Робота в ньому не кипіла. Будка для завідувача складу була порожня, шибки, крізь які він колись наглядав за своїми підлеглими, запорошені, одна навіть розбита, Календар на стіні — дворічної давності.

Поряд із невеликою купою штучних вантажів стояв електронавантажувач, а за ним Мартін Бек помітив двох чоловіків — один був у жовтогарячому комбінезоні, а другий — у сірому халаті.

Вони сиділи на пластмасових каністрах, а між ними стояв перевернений ящик. Один із робітників був зовсім молодий, а другий на вигляд. мав років сімдесят, хоч навряд чи справді був такий старий. Молодий читав учорашню газету й курив цигарку, а його товариш просто сидів.

Робітники байдуже глянули на Мартіна Бека, проте молодий усе-таки виплюнув з рота цигарку й погасив її підбором.

— Курити на складі, — похитав головою старий. — Знаєш, що тобі за це було б…

— … колись, — байдуже докінчив за нього молодий. — Але ті часи давно вже минули, чи ти й досі не втямиш цього, старе одоробло?

Він обернувся до Мартіна Бека й сказав неприязно:

— А вам чого тут треба? Стороннім вхід заборонений. Он написано на дверях. Чи ви не вмієте читати?

Мартін Бек витяг посвідчення й показав його.

— Лягавий, — скривився молодий.

Старий нічого не сказав, але опустив очі й відхаркався, ніби хотів плюнути.

— Ви тут давно працюєте?

— Сім днів, — відповів молодий. — А завтра кінчаю. Краще знов повернусь на товарну станцію. А вам яке діло?

Мартін Бек промовчав, і хлопець повів далі:

— Тут скоро все стане. А от дід пам'ятає ту пору, коли в цій проклятій халабуді гнуло спину двадцять п'ять чоловік і їх підганяли два наглядачі. Він мені про це двісті разів розповідав за цей тиждень, правда, діду?

— То він, мабуть, пам'ятає вантажника на прізвище Сверд. Карл Едвін Сверд.

Старий підвів на Мартіна Бека тьмяні очі.

— А що сталося? Я нічого не знаю.

Все зрозуміло. Із контори вже повідомили, що поліція шукає когось, хто пам'ятає Сверда.

— Сверд помер і похований.

— Он як, помер… Тоді я його пам'ятаю.

— Не варнякай, діду, — сказав молодий. — Коли Югансон питав тебе недавно, ти нічого не пам'ятав. Ти зовсім здурів.

Видно, він вирішив, що Мартіна Бека можна не боятися, бо спокійно закурив нову цигарку й повів далі:

— Старий геть здитинів. Другого тижня його звільняють, а з нового року він буде вже отримувати пенсію, коли доживе до того часу.

— З моїм глуздом усе гаразд, — ображено сказав старий. — Кого-кого, а Калле Сверда я добре пам'ятаю. Але мені не сказали, що він помер.

Мартін Бек слухав мовчки.

— З того світу ніякий біс тебе не дістане, — по-філософському докінчив старий.

Хлопець підвівся, взяв каністру й пішов до виходу.

— Хоч би та бісова машина вже приїхала, — буркнув він. — Щоб швидше вшитися з цієї дідорні.

Він примостився з каністрою на осонні.

— Що за людина був Калле Сверд? — спитав Мартін Бек.

Старий похитав головою, знов відхаркався і цього разу плюнув, мало не влучивши в черевик Мартіна Бека.

— Що за людина? Це все, що ви хочете знати?

— Так:

— А він справді помер?

— Помер.

— Тоді я скажу вам, що Калле Сверд був найгірше стерво в цій плюгавій державі, принаймні я гіршого ні бачив.

— В якому розумінні?

Старий засміявся деренчливим сміхом.

— В усіх, які є. Мені не доводилось ніколи працювати з гіршим мерзотником. А я за свій вік сім морів побачив, єс, сер. Уже яке ледащо отой шмаркач, та Сверд і його переплюнув. Гарна була в нас робота, а ці нікчеми звели її нінащо.

Він кивнув у напрямку дверей.

— А що в Сверда було таке погане?

— Що? Все погане. Одне, що був останнє ледащо, ніхто так вмів сачкувати, як він. А ще страшенний скнара. І товариш паскудний-здихай у нього на очах, а він тобі ковтка води не дасть.

Старий замовк, потім хитрувато додав:

— Хоч на одне він був мастак.

— На що?

Старий відвів очі, завагався, потім сказав:

— На що? Та хоча б лизати гувно наглядачам і спихати свою роботу на інших. Прикидався хворим. Примудрився піти на інвалідність, перше ніж його звільнили.

Мартін Бек сів на ящик.

— Ви спершу не це хотіли сказати.

— Я?

— Так.

— А Калле Сверд справді врізав дуба?

— Так, помер. Слово честі.

— У лягавих нема слова честі. А крім того, гріх обмовляти мертвих, хоч мені завжди здавалося, що це не має значення, аби ти тільки з живим жив по-людському.

— Так само і я думаю, — відповів Мартін Бек. — Отже, на що Калле Сверд був мастак?

— Він, падлюка, завжди знав, які ящики розбивати. Але завжди брався до них у понаднормові години, щоб ні з ким не ділитися.

Мартін Бек підвівся. Ще один факт і, мабуть, єдиний, який цьому старому відомий. У їхній роботі завжди важливе було вміння розбивати потрібні ящики, і тонкощі цього діла тримали в таємниці. Найчастіше під час транспорту шкоди зазнавали ящики зі спиртними напоями, тютюном і продуктами. А також з дрібним товаром, який можна було легко винести й продати.

— Ну от, вихопилося в мене, — сказав робітник. — Оце ти й хотів знати. А тепер ушиваєшся. Що ж, щасливої дороги, голубе.