Замок у Карпатах

— Так… так… лишім доктора, а говорім про вас, — сказав граф.

— Мене трунула з муру якась рука.

— А нема знаку, нема синця?

— Нічого нема, пане графе, а все ж одна моя рука і цілий бік були мов спараліжовані.

— І це було тоді, як ви хотіли вилізти вже на мур?

— Так, тоді. Я мав іще стільки свідомості, що вхопив другою рукою за ланцюг, як летів у долину. Щойно впавши на землю, я втратив пам’ять.

Граф недовірливо хитав головою, а Микола говорив далі:

— Те, що. оповідаю, пане графе, не видумка і доказом цього є хоч би те, що вже вісім днів лежу в постелі.

— Не перечу, це був небезпечний упадок.

— Небезпечний і, напевно, була в тому чортівська рука.

— Ні, - засміявся граф, — я в це ніколи не повірю.

— Ну, то виясніть мені, що це було?

— Зразу цього зробити не можу, але побачите, що все виясниться цілком просто.

— Дав би Бог!

— А скажіть мені, - зачав знову граф, — чи той замок належав завсіди до родини князів Горців?

— Так, пане графе! Він і далі до них належить, якщо князь Рудольф ще живе, бо вже від двадцяти літ нічого про нього не чути.

— Від двадцяти літ?

— Так, пане графе! Він виїхав і залишив замок на старих елуг, але вони вже всі померли.

— І відтоді ніхто не був у замку?

— Ніхто.

— Ну, а що говорять люди про князя?

— Кажуть, що, певно, помер.

— Помиляються, пане лісничий — я бачив князя Рудольфа п’ять літ тому.

— Він живе?

— Так… в Італії… в Неаполі.

— Ви бачили його?

— Так, перед п’яти літами.

— А тепер?

— Відтоді нічого про нього не чув.

Лісничий замовк; якась думка прийшла йому до голови, але не зважувався її висказати. Вкінці рішився:

— А, може, це князь Рудольф вернувся до замку й не хоче, щоби про це хто довідався?

— Ні… це неможливе!

— Бо й справді — чому він ховався би… і не хотів, щоб хтось побачив його…

— Певно, що так… — притакнув граф, але в душі подумав собі, що гадка лісничого була зовсім імовірна.

Князь був завсіди диваком і дуже можливо, що по пригоді в Неаполі прибув до замку й хоче бути цілком сам, використовуючи забобони темного народу в тім краю. Але враз пригадав собі, що піддавати цю думку верстянам не було би в його інтересі й заговорив:

— Якби це князь Рудольф, то так виходило би, що князь і чорт — це одно й те саме.

Побувши ще хвилину у лісничого, граф змінив тему розмови. Бажав Миколі скорого видужання, бо весілля з гарною Марійкою вже не за горами, а він хоче на ньому бути.

Попрощавшися, вернув у глибокій задумі до корчми.

О шостій годині подав Йосько вечерю. Корчма була порожня, але Йосько впевняв, що це лише тому, що люди не хочуть непокоїти пана графа.

Коло восьмої спитав Грицько:

— Пан граф не будуть уже потребувати мене?

— Ні.

— Піду на майдан викурити люльку.

— Добре, Грицьку.

Молодий граф простягся вигідно у фотелі й потонув у спогадах. Йому здавалося, що він у Неаполі в театрі… що бачить князя Горна в ложі, як дивиться на молоду співачку, наче б хотів її загіпнотизувати… Потім пригадав собі лист, де його обвинувачують в убивстві Стіллі…

Так роздумуючи, граф здрімався. Але це був тільки легкий півсон. Нараз йому видалося, що чує якийсь надзвичайно солодкий і мелодійний голос у залі, де був сам, зовсім сам.

Не знаючи, що це, сон чи ява, почав надслухувати.

Такі Справді, це ця чудова мелодія, романси мистця Стефано й він чує навіть виразно слова:

В садок тисячеквітний Ходімо, моє серденько…

Молодий граф знав цю пісню… Її співала Стілля на останньмоу свойому виступі…

Ще хвилину плила солодка мелодія з невидних уст, потім спів замовк…

Граф обернувся різко… Хотів зловити хоч іще один звук, хоч далекий відгомін того найдорожчого йому в світі голосу…

Але скрізь було тихо.

— Її голос… — говорив збентежений. — Так… це був її голос… цей голос, що я його полюбив над усе в світі…

Прочунявши цілком, сказав:

— Я спав… це мені тільки снилося!

ХІ

На другий день прокинувся граф, як тільки почало зоріти. По неспокійній ночі він був мов запаморочений.

Того дня мав з Грицьком іти до Кольошвару.

Були вже в Петрошень і Лівадзель, а тепер хотів граф побути ще кілька днів у столиці Залісся. Відтіля вони мали поїхати залізницею на Угорщину.

Граф одягся і вийшов на майдан. Тут почав з приємністю оглядати схід сонця на високорівні Оргаль.

Роздумував, чи повідомити поліцію в місті, чи взагалі не мішатися до цього. Було б добре помогти темним, забобонним верстянам, але, якщо справді князь Рудольф живе в замку, то краще було цього не робити.

На майдан прийшов Грицько, а молодий граф оповів йому, про все й запитав, що він про це думає.

— Пане графе, — відповів Грицько. — Це дуже можливе, що князь Рудольф грає там у замку ролю чорта, але пощо ми маємо мішатися до того? Хай верстяни самі дають собі раду; це не наша справа.

— Добре кажеш, Грицьку, — притакнув граф. — А щодо війта й інших, то вони самі ‘повинні знати, що робити, — завважив граф.

— Певно, що так! Повинні самі звернутися до. поліції, - потакнув Грицько.

— По сніданку йдемо, Грицьку, далі.

— Добре. Все готове.

— Але заки зійдемо в долину Солі, підемо ще в гори Плази.

— Пощо?

— Так мені щось захотілося. Втратимо на це не більше, як півдня.

Грицька здивував цей новий план графа; йому здавалося, що це недоцільне, але нічого не говорив, бо бачив, що молодого графа опанували знову болючі спогади.

Граф був усе ще під враженням співу, що його чув у сні.

Але невже ж це був сон?…

Усе це так дивно вплинуло на молодого графа, що він хотів конечно піти хоч під оборонний мур, коли вже не до середини замку.