Заповіт мисливця

Жень-шень це китайська назва реліктової аралітової рослини, науково названої Panax ginseng. У Маньчжурії він називається панцуй, а нанайці звуть його орхода.

Ця рослина, заввишки п'ятдесят сантиметрів, поодиноко росте в затінку кедрів та інших розлогих дерев на помірно вологому грунті. На міцній стеблині виростає з часом аж до п'яти листочків, схожих на людську руку. Цвіте рослина пізньою весною, і квіти її зовсім не впадають в око. Вони майже такі ж ясно-зелені, як і вся рослина. Тільки під осінь розвиваються плоди — маленькі рожеві або яскраво-червоні ягоди. Найбільший інтерес становить корінь рослини, за яким вона й дістала свою назву — жень-шень, або корінь-людина, корінь життя. Цей корінь має циліндричну форму, він трохи потовщений у верхній частині, запашний, гіркувато-солодкий на смак і нагадує форму людського тіла. Саме ця схожість і дала привід до найрізноманітніших забобонів та легенд. Жень-шень дуже чутливий до впливів середовища і росте надзвичайно повільно. Тільки через десять-п'ятнадцять років його можна вживати. Корінь досягає ваги п'ятдесят-сімдесят, зрідка — до двохсот грамів. За корінь середнього розміру платили колись дві тисячі п'ятсот — чотири тисячі п'ятсот карбованців золотом. Розшуками кореня займалися, головним чином, китайці, корейці та ще деякі сибірські національні меншості. З пошуками жень-шеня, як уже згадувалося, було пов'язано багато забобонів і обрядів, а місця, де росте корінь, пильно оберігали.

Лікарі та фармакологи східних народів приготовляли й приготовляють з кореня жень-шеня порошки, відвари та мазі, які застосовуються при різних видах слабості організму. Слава про цей корінь дедалі зростала, а з нею зростали й ціни, тому рослину шукали так наполегливо, що з роками вона траплялася дедалі рідше. Згодом були організовані жень-шеньові плантації, проте корені, вирощені на них, не мають таких лікувальних властивостей, як ті, що виросли на волі.

В Радянському Союзі провадяться широкі досліди з коренем життя як з фізіологічної, так і з біохімічної точки зору. Радянська фармакологія застосовує цей корінь для стимулювання функцій різних органів та систем організму людини і досягає в цій справі надзвичайних успіхів.

В Індії, Японії та Англії також застосовують препарати з кореня жень-шеня для лікування тяжких хвороб.

Але на початку цього століття в Європі ще не було науково досліджено склад кореня та його вплив на організм людини, і лікарі чинили опір застосуванню жень-шеня.

До стійбища тунгусів Орлов з фельдшером приїхали надвечір.

Два каганці тьмяно освітлювали чум шамана, і при їх миготливому світлі Феклістов здавався восковою фігурою. Боброва охопила туга.

— Спить, — тихо промовила Майюл. — Цілий день спить, а як прокинеться, то все просить пити.

— Розумію, дівчино. Ти в нього за санітарку, як мені сказали. І це для нього справжнє щастя.

В цьому Орлов був згоден з фельдшером — мисливець раптом відчув гарячу симпатію до дівчини, яка, всупереч звичаям, поводилась невимушено і з почуттям власної гідності.

Нарешті Феклістов прокинувся. Впізнавши свого друга, він кілька разів облизав язиком засмаглі губи й прошепотів:

— Микитовичу, мені погано.

— Вірю, вірю, хлопче, що тобі зараз не до танців. Та коли вже ти сокирою відбився од барсів, то невже тепер утратиш віру в самого себе? А зараз, друже, стисни зуби, я огляну тебе й перев'яжу рани.

Хоч Іван Хомич не був легкодухою людиною, але цю процедуру він переніс важко. Від болю поранений скреготав зубами й часом не міг стримати крику. Майюл гладила його по волоссю й заспокоювала, як тільки могла. Великі рани фельдшер зашив, менші просто перев'язав; коли ж він скінчив, його пацієнт був майже непритомний.

— Нічого, герою, зараз тобі полегшає, — заспокоював Бобров хворого. І справді, компреси та горілка допомогли.

Фельдшер приготував з кореня жень-шеня порошок, який треба було давати хворому двічі на день.

Шаман не проминув нагоди додати тут і своє слівце. Бобров подякував йому за те, що Шолеут саме в перші, найтяжчі хвилини так дбайливо піклувався про хворого. Бобров щиро подякував також Майюл і попросив дівчину виконувати всі його вказівки щодо хворого.

— Що буде з нашим Іванушкою? — питали друзі Феклістова.

— Не можу нічого сказати. Не знаю, чи икрутиться він. Це, думаю, вирішить сьогоднішня ніч. Залиштесь тут, біля нього. — Фельдшер мовчки потис усім руки й поїхав.

Ніч пройшла для пораненого добре. Криза минула, і одужання залежало тепер лише від дбайливого лікування та часу.

Цей поворот на краще викликав у друзів Феклістова щиру радість. Але ця радість затьмарювалася тим, що Іван Хомич не міг разом з ними виїхати за кордон. А до від'їзду лишалося тільки два дні. Товариші сиділи біля хворого і втішали його. Адже вони розлучаються не назавжди — за місяць-два він одужає і приїде до них. Бобров та його друзі обов'язково подбають про Феклістова.

— Приїду, — запевняв Феклістов. — Чекайте на мене. Тут, у краю царського свавілля, я задихнувся б. Ви заберете з собою золото і…

Друзі запротестували, але Феклістов був невблаганний і доводив, що в родовищі залишилося золота набагато більше, ніж він узяв з собою.

Кінець кінцем друзі поступились і домовилися, що золото вони з допомогою Боброва продадуть, щоб на перший час забезпечити собі прожиток на чужині, а з решти грошей організують невеличкий фонд допомоги тим, хто теж вимушений покинути свою батьківщину.

І ось друзі розпрощалися, як прощаються мужчини — коротко, просто, але з твердою вірою в прийдешнє.

Феклістов лишився у чумі сам. Майюл вийшла провести його товаришів. Повернулася вона така радісна, що хворий аж здивувався.

— Твої друзі просили, щоб я була з тобою і там, куди тебе перевезуть; казали, що там бракує жіночої руки. А в мене їх аж дві… Наші називають те місце Співучою долиною. Там справді буде весело.

— Ах, це в Орлова… А ти згодна?

— З великою радістю. Піду в інший світ. У світ, якого я не знаю. А хочу знати. Я хочу знати, як живуть російські люди, як живе Орлов…

Майюл недомовила й зашарілась. Вона була нелукава й не вміла приховувати своїх почуттів.

«Диви-но, жінка, а не вміє лицемірити», — подумав Феклістов і розсміявся. Та в ту ж мить він скривився від болю й застогнав. Майюл погрозила пальцем хворому і нагадала, що фельдшер прописав йому цілковитий спокій.

— Спокій, кажеш, — зітхнув Іван Хомич, — а чи знаєш ти, що означає лишитися тут, у цій жахливій тайзі, коли твої друзі від'їжджають… Хто знає, чи побачимось ми ще колись…

— Ти не будеш самотнім. Кажеш, тайга жахлива. Мені здається, що жахливі деякі люди, котрі живуть у ній. Тайга дає нам майже все, що потрібно. Щоправда, дає неохоче, але хто тобі дасть більше? У нас нелегке життя, і інколи ми заздримо людям, які живуть у великих дерев'яних чи навіть кам'яних чумах. Правда, шаман каже, що ті люди, мов жирні птахи з підрізаними крилами, нікуди не летять. Сидять у своїх барлогах і не знають, що є воля і широка, неосяжна тайга.

— А чому ж тоді ти хочеш до тих жирних птахів?