Заповіт мисливця

Ведмежатко дуже злякалося, заверещало й зробило те, що на людях може дозволити собі зробити тільки безсловесна тварина.

Мій вчинок і реакція ведмежати викликали в ніжної матусі справжню бурю гніву й люті проти людини, котра наважилася посягнути на її любих дитинчат. Ведмедиця грізно загарчала, затрусила березу й почала дряпати кору своїми довжелезними пазурами. Вона стрибала й крутилася навколо стовбура, мов навіжена. Мушу признатися: мені тоді було не до сміху, — що як ведмедиця полізе до мене і виллє свою лють в єдиному ударі лапою, який забезпечить мені передчасний відпочинок на маленькому кладовищі нашого районного містечка. Я сидів, зіщулившись, затамувавши подих. Час спливав, і ведмедиця, мабуть, зрозуміла, що перед нею стоїть проблема, котру не можна розв'язати грубою силою. Через деякий час вона, очевидно, прийняла певне рішення. Ведмедиця звелася на лапи, кілька разів озирнулася на мене й помалу відійшла. Недосвідчена людина, певно, піддалася б спокусі накивати в цей момент п'ятами. Проте я знаю, що можуть втнути ведмеді! Вони дуже хитрі й люблять заманювати своїх ворогів у пастку.

Тому я був насторожі й стежив за ведмедицею, аж поки вона не зникла з очей. З нудьги я курив цигарку за цигаркою, і мене поступово почала змагати спокуса злізти з дерева, швидко добігти до хатини, взяти рушницю, собаку і… решту ви можете собі уявити самі.

Але десь у глибині мозку бринів голосок перестороги, повстаючи проти того, що нашіптувала мені моя легковажність. Я навіть гадки не мав, що ведмедиця могла чатувати десь поблизу, аби, коли я спробую втекти, напасти на мене й покарати. Та, як ви побачите, я надто вже недооцінював розумові здібності цієї тварини, бо те, що потім сталося, і досі лишається для мене нерозв'язною загадкою.

Ведмідь, треба зазначити, може і в лісі ходити так тихо, що навіть сам не чує власних кроків, не кажучи вже про інших. От саме це й продемонструвала тепер ведмедиця. Я помітив її тільки тоді, коли вона стала під березою, на якій я сидів. І, уявіть собі, вона прийшла не сама. Вона запросила з собою ще декого: ведмедиця йшла на задніх лапах і несла в обіймах бобра…

— Що?! Бобра? — здивувалися ми.

— Так, так, — підтвердив Іван Іванович Рогаткін. — Живого чотириногого дроворуба і майстерного будівника водяних загат, великого бобра. Вона несла його так, як матері носять дітей. В обіймах. У першу мить я подумав, що я раптом захворів на цингу, і в мене затьмарився зір. Але, протерши гарненько очі, пересвідчився, що бачу добре. Ведмедиця справді принесла в обіймах бобра. Проте найбільш мене здивувало те, що бобер не виривався, не борсався й не вищав, а спокійнісінько сидів собі в обіймах велетенського хижака, котрий, як відомо, при кожній нагоді, коли тільки йому пощастить злапати бобра, схрумає його, наче справжні ласощі, аж до останньої кісточки. Тепер я пересвідчився, що трапляються винятки і навіть між такими різними тваринами може бути дружба. Я зрозумів, що знання людини ще надто недосконалі, щоб проникнути в таємниці чотириногих істот. Під березою бобер зіскочив на землю, не довго думаючи, став на задні лапи, обіперся на свій широкий хвіст і почав довгими різцями підгризати дерево, на якому я сидів.

Отже, ведмедиця якось пояснила бобру, що треба робити: перегризти березу й допомогти захопити найстрашнішого ворога всіх чотириногих — людину, яка зважилась посягнути на ведмежат.

Тільки тепер я зрозумів хитрість і незвичайну кмітливість ведмедиці, тільки тепер я усвідомив собі, яку страшну загибель вона мені готує. Від жаху волосся на голові в мене стало дибом, аж шапка, здавалося, заворушилася. Це була страшна мить.

Рогаткін замовк і подивився на Олега. Вигляд у геолога був надзвичайно дивний. Він кліпав очима, потирав ніс та підборіддя, покашлював і кректав, наче намагався побороти сильне збентеження. Потім Олег відкрив рота, поволі закрив, і з горла в нього вихопився якийсь незрозумілий звук. Я ледве стримувався, щоб не розреготатись. Адже розповідь сибірського мисливця аж до моменту повернення ведмедиці з бобром була правдоподібною й захоплюючою, але дальша її частина могла бути лише чистісінькою мисливською вигадкою. Проте я зберігав серйозний вигляд, кивав головою, висловлював свій подив цілою гамою вигуків і взагалі поводився цілком гідно.

— Я не буду випробовувати вашу цікавість, — поблажливо вів далі сибіряк. — Як бачите, я виплутався з цієї жахливої ситуації живий, цілий і здоровий. Правда, мені довелось пережити на тій березі страшні хвилини, тому що бобер обгризував дерево з такою швидкістю, наче орудував пилою. Я лічив секунди, коли дерево разом зі мною впаде і мстива ведмедиця кинеться й роздере мене на смерть. Волохаті малюки не розуміли, про що йдеться. Вони радісно бурмотіли, знову вгледівши свою матусю, й почали нетерпляче бити лапками по гілляці. Ведмедиця теж не могла дочекатися, поки чотириногий дроворуб звалить дерево, і неспокійно бігала навколо. Нарешті настала вирішальна мить… Бобер скінчив свою справу, дерево нахилилось, затріщало і почало падати на землю…

Рогаткін знову зробив невелику паузу, витер з чола піт, наче згадка про пережиті хвилини розхвилювала його. Потім відкашлявся, махнув рукою і повів далі:

— Я вистрибнув на гілляку й гарячково схопився за верхні, тонші віти, щоб хоч трохи зм'якшити падіння. Алє ще до цього я витяг мисливський ніж — єдину свою зброю, і був сповнений рішимості захищатися до останнього подиху. Раптом у моїх ушах пролунало щось, наче удар у великий бубон. Я скрикнув від жаху, в очах спалахнуло синьо-зелене сяйво, і я провалився в бездонну порожнечу. Не знаю, скільки я пролежав, але, кінець кінцем, опритомнів і переконався, що живий, — про це свідчило принаймні те, що в голові моїй так гуло, наче в ній роїлися бджоли. Я хотів було схопитися на ноги, але заплутався в гілках. Підвівшись нарешті, я став наче вкопаний. Передо мною — хоч вірте, хоч ні — відкрилася зовсім не ждана картина: поблизу під важким стовбуром зеленої берези лежала, не виявляючи жодних ознак життя, ведмедиця. Навколо неї вовтузились ведмежата і торсали матір своїми лапками. Бобер зник, і на малій галявині, якщо не зважати на бурмотіння ведмежат, було тихо, наче в церкві.

Стара приказка «Хто під ким яму копає, той у неї сам попадає» цілком підтвердилася ще раз.

Хижак, охоплений нетерплячкою та жадобою помсти, не встиг відскочити, товстий стовбур упав на ведмедицю, і тепер вона лежала з розтрощеною головою посеред великої калюжі крові.

Не можу, друзі, навіть описати ту радість, яка охопила мене, незважаючи на біль у голові. Я пустився в танець, чим викликав надзвичайне обурення кількох цікавих крапчастих горішанок та кедрівок — цих всюдисущих пернатих, від яких ніщо й ніде не приховається.

Мені лишається сказати тільки, що кінець цієї пригоди був дуже простий. Без зайвих зусиль зв'язав я осиротілих волохатих малюків, зате мені довелось добре-таки попомучитись, поки я припровадив їх до лісової хатини. Пізно ввечері до мене завітали друзі-мисливці, щоб заночувати в xатинi, і вранці вони допомогли доставити забиту ведмедицю до моєї оселі.

Ось і вся історія, яку я ще й досі ніяк не можу збагнути.

Рогаткін глибоко зітхнув, наче й у цю мить відчував утому та хвилювання під давно пережитої пригоди, і обвів поглядом обличчя слухачів. Трохи згодом він додав:

— Хочу підкреслити, що я намагався викласти вам цю пригоду цілком об'єктивно. — Потім він звернувся до мене: — Ви нам казали, що полювали в Карелії й ходили також на ведмедя. Отже, ви, можливо, поясните, як такі різні види звірів порозумілись між собою,

При цьому вигляд у сибіряка був цілком серйозний, і він вважав, мабуть, мене за наївного початківця, що повірив цій байці.

Агроном мовчки посміхався, Олег вагався, не знаючи, що сказати, — йому ця історія здалася мало ймовірною, і його, видно, цікавило, що я відповім.

Я вирішив віддячити жартівникові його ж монетою і тому трохи нахилився, знизав плечима й сказав, що таку дивну пригоду важко оцінити кількома словами. Я додав також, що Іван Іванович краще зрозуміє, якої я думки про цю пригоду, коли послухає аналогічну історію, що сталася з моїм приятелем. Я одразу ж підкреслив, що сам був лише німим свідком і на хід подій не мав ніякого впливу.

Рогаткін згодився з моєю пропозицією. Серед загальної уваги я почав свою розповідь:

— У службових справах я перебував у Архангельській області. Мене відрядили проконтролювати будівництво нової станції механізації лісозаготівель. Одного дня я пішов із своїм співпрацівником на полювання. Ми з ним прямували до найбагатшого на диких качок місця. Ми саме розійшлися з колегою перед великим мочаром, як тут я зненацька побачив, що мій приятель швидко відскочив за дерево. Цілком інстинктивно я зробив те саме, хоч ще й не знав причини такої поведінки. Мить стояв, напружено чекаючи, і раптом помітив двох ведмедів, які йшли вузенькою лісовою галявинкою. І треба сказати, йшли вони якось дивно — щільно один за одним. Я був від них на відстані приблизно двохсот кроків і не міг зрозуміти причину такої незвичайної ведмежої прогулянки. Я задивився на ведмедів і тому аж здригнувся від несподіванки, коли раптом пролунав гучний постріл мого колеги — кандидата наук Миколи Павловича Зубова. Ще більше здивували мене результати пострілу — один з ведмедів блискавично крутнувся на місці й помчав через галявину так, наче в нього на хвості запалили куделю. Я звертаю вашу увагу на це, бо в даному разі ведмежачий хвостик-обрубок відіграв найважливішу роль. Перший ведмідь зник між деревами, а другий, наче окам'янівши, лишився на місці, і я не повірив власним очам, коли побачив, що Микола Павлович біжить до ведмедя. Та я здивувався ще більше, вгледівши, що сміливець, підбігши до ведмедя, схопив його за щось, що той тримав у пащі. А потім уже моєму подиву не було меж. Мій товариш повісив рушницю на плече й спокійно повів ведмедя за собою, наче б то було якесь слухняне ягнятко. Я не витримав, кинувся цій парі назустріч. Те, що я побачив, було прямо-таки приголомшливе. Зубов тримав у руці короткого ведмежачого хвостика-обрубка, якого затис у зубах ведмідь, що так спокійнісінько йшов за моїм колегою.

— Що це ви розповідаєте? — озвався Рогаткін.

— Я кажу, що Зубов вів ведмедя номер два за короткого ведмежого хвостика-обрубка, якого майстерним пострілом відстрелив у першого ведмедя. Треба сказати, що мій колега був чудовий стрілець.

Подив і безпорадне збентеження відбилося на обличчі сибіряка, але я лишився цілком серйозним і, навіть оком не змигнувши, вів свою розповідь далі:

— То був справді винятковий випадок, такі рідко коли в житті трапляються, адже ведмідь, якого вів Зубов, був майже сліпий, і перший ведмідь правив йому за поводиря. Підсліпуватий ведмідь завжди тримав у зубах його хвіст, і отак разом вони ходили по лісі. Це чудовий приклад співжиття звірів, який доводить, що звірі здатні допомагати одне одному. Мовчки повели ми ведмедя за відстрелений хвіст додому. Ми не розмовляли між собою, щоб незвичні людські голоси часом не налякали його. Та, зрештою, цей ведмідь-інвалід швидко звик до нового оточення в селищі будівельників і став улюбленцем усіх і…