Заручені

— Не треба, не треба,— відповіла вона,— у мене ще є гроші, і навіть більше, ніж мені потрібно. Прибережіть свою частку, вони вам знадобляться на господарство.

Ренцо повернувся до Пескато дуже вдоволений, знайшовши живу й здорову таку дорогу йому людину. Решту дня й усю ніч він провів у будинку свого друга. А назавтра знов рушив у дорогу, тільки вже в іншому напрямку, на свою нову батьківщину.

Він застав Бортоло також при доброму здоров'ї і вже не так боявся, що двоюрідний брат може захворіти, бо за ці кілька днів і там справи пішли на краще. Вже страждало куди менше людей, та й хвороба стала не та. Не було більше колишніх смертельних крововиливів і бурхливих нападів, лишилися тільки легкі пропасниці, здебільше періодичні, та, щонайбільше, невеликі безбарвні гнійники, які піддавалися лікуванню як прості чиряки. Усе довкола ніби враз змінилося,— ті, хто зостався живий, стали виходити з будинків, вітатися між собою, обмінюватися взаємними співчуттями й поздоровленнями. Подейкували вже про відновлення робіт. Хазяї заздалегідь підшукували собі робітників, надто в таких ремеслах, де й перед чумою їхня кількість була незначна, як, скажімо, у виробництві шовку. Не змусивши довго вмовляти себе, Ренцо обіцяв двоюрідному братові — але залишив за собою остаточне рішення — знову стати до роботи, тільки-но вернеться з Аньєзе та Лючією, щоб оселитися в Бергамо. А тим часом він розпочав найнеобхідніші приготування: купив великий будинок, що було тепер легко й не дуже дорого, придбав меблі й начиння,— цього разу він почав витрачати заощаджені гроші, але його гаманець мало постраждав, тому що все коштувало дуже дешево: речей було набагато більше, ніж бажаючих купувати їх.

Не знаю, через скільки днів він повернувся до рідного села, знайшовши там дуже помітні зміни на краще. А тоді негайно подався до Пастуро. Застав Аньєзе зовсім заспокоєною й готовою повернутися додому в будь-який час, тож він сам і супроводив її туди. Ми не говоритимемо про те, які почуття охопили їх, якими словами обмінювалися вони, знов опинившись у рідних місцях.

Аньєзе побачила вдома все цілим і неушкодженим; при цьому вона не обминула нагоди сказати, що в даному разі, оскільки йшлося про бідну вдову й бідну дівчину, самі ангели оберігали їхній будинок.

— А того разу,— докинула вона,— либонь, можна було подумати, що господь дивиться кудись-інде і йому не до нас, бо ж він дозволив позабирати всі наші бідні пожитки; а, як бачите, врешті виходить зовсім інакше: він послав мені натомість добрі гроші, і я змогла довести все до ладу. Я кажу — все, але, звичайно, це не зовсім так. Бо вони забрали разом з іншими речами й Лючіїн посаг, гарний і новий-новісінький, і його нам тепер бракувало б. Але дивіться, замість нього бог посилає нам інший. Якби ж то хто мені тоді сказав, коли я з шкури лізла, готуючи перший посаг: «Ти вважаєш, що стараєшся для Лючії, та й дурна ж бо ти жінка! Стараєшся, сама не знаючи для кого: самому тільки богові відомо, яким тварюкам дістанеться ця білизна, ці сукні. А про те, що призначено для Лючії, про її справжній посаг потурбується добра душа,— ти навіть не знаєш, що вона живе на світі».

Найпершою турботою Аньєзе було приготувати в своєму бідному будиночку якнайпристойніше приміщення для цієї доброї душі. Потім вона пішла шукати шовк для розмотування, знайшла й отак, працюючи, проводила час.

Ренцо теж не гаяв у неробстві ці дні, і без того довгі. На щастя, він знав два ремесла, отож знову взявся до сільських робіт. Юнак допомагав своєму хазяїнові, якому дуже пощастило, що в такі гарячі дні з'явилися робочі руки, та ще й дуже вмілі, а також обробляв, а вірніше, знову пересаджував городець Аньєзе, геть занедбаний за її відсутності. Що ж до його власної землі, то він нею зовсім не займався, кажучи, що ця перука надто скуйовджена і що двох рук замало, аби довести її до ладу. Ренцо не ступав на ту землю й ногою, так само як і в свій будинок: йому було тяжко бачити все це спустошення, і він уже твердо вирішив збути свою землю й будинок за будь-яку ціну і на новій батьківщині пустити в оборот усе, що вдасться взяти за них.

Якщо ті, що виживали, були один для одного ніби воскреслі з мертвих, то Ренцо для жителів свого села воскрес, так би мовити, двічі: всі радо приймали й вітали його, всяк хотів почути його історію. Ви, певно, спитаєте: а як же наказ про арешт? Та дуже просто: Ренцо майже не думав про нього, вважаючи, що ті, хто міг би виконати наказ, зовсім про нього забули,— і він не помилявся. І причиною цьому стала не тільки чума, яка поховала багато чого, а й ще одна обставина: у ті часи (як це можна бачити в різних місцях нашої історії) було звичайним явищем, що декрети,— чи то загального, чи то часткового характеру,— скеровані проти окремих осіб, переважно залишалися без наслідків, якщо не подіяли відразу (зрозуміло, в тому випадку, коли йшлося не про чисто особисту ворожнечу владарюючого, яка надавала декретам життєвості й сили), достоту як ото рушничні кулі, що, не влучивши в ціль, валяються на землі, нікому не завдаючи шкоди,— неминучий наслідок великої легкості, з якою складалися ці декрети. Людська енергія має свою межу: надмірна запопадливість у віддаванні наказів не залишала часу для їхнього виконання.

Тому, хто хотів би також дізнатися, які стосунки були в той час чекання у Ренцо з доном Абондіо, мені доведеться відповісти, що обидва просто уникали один одного: дон Абондіо — боячись, що знову зайде мова про вінчання, на саму тільки думку про яке перед його зором поставав, з одного боку, дон Родріго зі своїми браві, а з другого — кардинал із своїми напученнями; Ренцо — вирішивши не говорити йому нічого аж до взяття шлюбу, щоб дон Абондіо не мав приводу передчасно комизитися й вигадувати, чого доброго, якісь нові перешкоди, а так само ускладнювати справу непотрібною балаканиною. Дон Абондіо не вмовкаючи теревенив з Аньєзе. «То як ви гадаєте, Лючія скоро прибуде?» — питав він. «Сподіваюся, скоро»,— відповідала Аньєзе. І нерідко той, хто відповідав, за хвилину сам запитував те саме. Ось такими й подібними хитромудрими розмовами вони намагалися скоротити час, який здавався їм чимдалі нескінченнішим, у міру того як минали дні.

Читача ж ми примусимо пройти увесь цей час досить швидко, коротко розповівши про такі події. Через кілька днів після того, як Ренцо відвідав лазарет, Лючія вийшла звідти разом із доброю вдовою; а що якраз було оголошено загальний карантин, то вони й відбули його разом, замкнувшись у вдовиному будинку. Частину часу було витрачено на виготовлення посагу для Лючії, за який, спершу трохи поцеремонившись, узялась і вона сама. Після карантину вдова залишила крамницю й будинок під нагляд того самого брата-комісара. Потім стали готуватися до подорожі. Тут ми відразу могли б додати: від'їхали, приїхали,— а вже тоді неквапом розповідати далі. Та, незважаючи на наше бажання йти в ногу з нетерплячим читачем, слід відзначити три обставини, приналежні до того проміжку часу, який ми не хотіли б обминути мовчанкою, а щодо принаймні двох із них, то нам здається, що читача вони мали б зацікавити.

Перша — це коли Лючія знов почала розповідати вдові про свої лихі пригоди вже докладніше й послідовніше, ніж була здатна на те в пориві свого першого признання, і, зокрема, коли більш-менш до ладу розповіла про ту синьйору, що прихистила її в монастирі в Монці, то довідалася від удови про такі речі, які стали їй ключем для розкриття багатьох таємниць і воднораз наповнили душу скорботним подивом і жахом. Вона дізналася від удови, що нещасну, запідозрену в страшних лиходійствах, було, за наказом кардинала, переведено до одного міланського монастиря; що там вона довго шаленіла й відмовлялась, але врешті покаялася, визнала себе винною, і що теперішнє її життя зробилося добровільною тортурою — такою жорстокою, що гірше годі й придумати, хіба тільки закатувати до смерті. Хто побажав би докладніше ознайомитися з цією сумною історією, той знайде її в тій книзі, уривки з якої ми вже наводили вище [176] .

176

Ріпамонті. Вітчизняна історія. Кн. VI, розд. ІІІ. ( Прим. автора).

Друга обставина: розпитуючи про падре Крістофоро всіх капуцинів, які були в лазареті, Лючія почула скорше з сумом, аніж з подивом, що святий отець помер від чуми.

Нарешті, перш ніж їхати, Лючія захотіла дізнатися щось про своїх колишніх заступників і, як казала вона, виконати свій обов'язок перед ними, коли хтось із них іще лишився живий. Вдова провела її до одного будинку, де їм було повідомлено, що обоє вже віддали душу богові. Коли про донну Прасседе досить сказати, що вона просто померла, то про дона Ферранте, з огляду на те, що він був чоловік учений, наш анонім вважав за необхідне розповісти чимбільше; і ми, на свій страх і ризик, перепишемо майже все, що він про нього написав.

Отож він повідомляє, що тільки-но заговорили про чуму, як дон Ферранте став одним із найзапекліших серед тих, хто її заперечував, і що він аж до кінця стійко підтримував цю думку, але не галасливими заявами, а міркуваннями, які принаймні мали логічний зв'язок.

— In rerum natura [177] , — казав він,— існує тільки два роди речей: субстанція і акциденція,— і коли я доведу, що зараза не може бути ні першим, ні другим, то цим я доведу, що її не існує взагалі, що вона — химера. Отже, починаю. Субстанції бувають або духовні, або матеріальні. Зараза як духовна субстанція,— це таке безглуздя, яке ніхто не стане доводити, тому не варто про нього й говорити. Субстанції матеріальні бувають або прості, або складні. Зараза — субстанція не проста, це можна довести в чотирьох словах: вона не повітряна субстанція, бо ж, якби була такою, то, замість переходити від одного тіла до іншого, відразу відлетіла б до своєї сфери; вона не водна субстанція, бо тоді могла б сама зрошувати й висушуватись вітрами; вона не вогняна, бо тоді обпалювала б; і не земна, бо в такому разі була б видима. Але вона й не складна субстанція, бо тоді мала б сприйматися і зором, і через дотик. А хто ж бачив цю заразу? Хто торкався до неї? Залишається розглянути, чи може вона бути акциденцією. Що далі, то гірше. Синьйори лікарі твердять, ніби вона передається від одного тіла до іншого: це їхній козир, це — привід для всіх їхніх якнайдурніших приписів. Тепер, вважаючи заразу акциденцією, довелося б припустити, що вона — акциденція передавана, два слова несумісні між собою: в усій філософії немає нічого яснішого й чіткішого за положення, що акциденція не може переходити з однієї речі на іншу. Коли ж лікарі, аби уникнути цієї Сцілли, опиняються перед необхідністю говорити, що зараза, мовляв, це акциденція вивідна, то вони потрапляють до Харібди: бо ж коли вона вивідна, то тим паче не передається й не поширюється. Який же глузд, з огляду на ці засади, розповідати нам про крововиливи, висипи, карбункули?..

177

В природі речей ( латин.).

— Все це дурниці,— вирік хтось із його співрозмовників.

— Е, ні,— відказав дон Ферранте, — я з цим не згоден: наука лишається наукою, треба тільки вміти застосовувати її. Крововиливи, висипи, карбункули, запалення привушних залоз, багрові бубони, чорні фурункули — усі ці розумні слова мають ясне й точне значення, але я кажу, що вони не мають ніякого стосунку до даного питання. Хто ж заперечує, що такі речі можуть бути і що вони навіть бувають? Вся справа в тому, щоб знати їхнє походження.