Заручені
Шрифт:
Розділ четвертий
Сонце щойно випливло з-поза обрію, коли падре Крістофоро вийшов із свого монастиря в Пескареніко, щоб зійти вгору до будиночка, де його дожидали. Пескареніко — дрібне сільце на лівому березі Адди, або, краще сказати, на березі озерця неподалік від мосту,— кільканадцять будинків, населених переважно рибалками, з розвішаними тут і там для сушіння сітями й неводами. Монастир, будівлі якого стоять і досі, був розташований за сільцем якраз напроти в'їзду до останнього, на півдорозі між Лекко й Бергамо. Небо було зовсім чисте. В міру того, як сонце здіймалось над обрієм, його проміння осявало вершини протилежних гір і швидко сповзало донизу схилами аж до самої долини. Легкий осінній вітерець, зриваючи з гілок зів'яле листя тутових дерев, вкривав ним землю за кілька кроків від стовбурів. Праворуч і ліворуч по виноградниках, на ще попідв'язуваних виноградних лозах, жевріло почервоніле листя різних відтінків, і свіжозорана земля гостро вирізнялася своїм коричневим кольором на білястій, блискучій від роси, стерні. Цей пейзаж тішив око, але поява всякої людської постаті смутила погляд і думки. Час від часу траплялися жебраки, обірвані й схудлі,— або звиклі до цього ремесла, або такі, що простягала руку під тиском тогочасної гіркої нужди. Вони мовчки проходили повз падре Крістофоро, побожно дивлячись на нього, і, хоча не могли сподіватися жодного подаяння, бо капуцин ніколи не доторкався до грошей, все ж удячно вклонялись йому за милостиню,
Але звідки в нього з'явилася така турбота про Лючію? І чому по першому ж слову він вирушив у дорогу з таким поспіхом, неначе на поклик падре провінціала [32] ? хто був цей падре Крістофоро? На всі ці запитання потрібно дати відповідь.
Падре Крістофоро з *** (ці зірочки поставив мій анонім з обережності) був уже ближче до шістдесяти, ніж до п'ятдесяти літ. Його поголена голова, облямована, за капуцинським звичаєм, тільки вузеньким вінчиком волосся, підводилася час від часу таким порухом, який ледь помітно виказував ніби погорду й неспокій, але відразу ж схилялася донизу на знак смирення. Довга сива борода, вкриваючи його щоки й підборіддя, ще чіткіше відтінювала благородні риси верхньої частини обличчя, яким утримування від людських спокус, що давно вже стало для нього звичкою, надало поважності, не позбавивши, проте, виразності. Глибоко досаджені очі дивилися здебільшого в землю, але іноді вони раптово спалахували жвавістю, ніби пара баских коней на поводі в кучера, про якого вони з досвіду знають, що його годі здолати, і все ж час від часу стрибають убік, відразу розплачуючись за це рвучким осмикуванням вудил.
32
Падре провінціал — особа, що стояла на чолі однієї а провінцій, на які ділились монастирські заклади ордену капуцинів.
Падре Крістофоро не завжди був таким, а ще не завжди він був Крістофоро,— хрестячи, його нарекли ім'ям Лодовіко. Він був сином купця з ***, котрий в останні роки свого життя виявився власником чималого статку й, маючи сина-одинця, відмовився від торгівлі, поклавши собі зажити по-благородному.
У цьому незвичному для нього безділлі купця почав брати сором за весь час, витрачений ним на те, щоб зробити щось корисне на цім світі. Заполонений своєю примхою, він усіляко намагався примусити всіх забути своє купецьке походження; він би й сам радо забув його. Але крамниця, тюки краму, вага, аршин уперто поставали в його пам'яті, мов тінь Банко перед Макбетом, навіть під час бучного бенкету в оточенні підлесливо усміхнених нахлібників. Годі описати ті старання, що їх докладали ці нещасні, аби уникнути будь-якого слова, яке могло б сприйнятися як натяк на колишнє становище їхнього гостинного господаря. Наприклад, одного чудового дня, десь наприкінці учти, в хвилину найбільш пожвавлених і невимушених веселощів, коли важко було сказати, хто втішається більше — стовпище гостей, а чи їхній щедрий на частування господар, останній став по-дружньому поблажливо піддражнювати одного з співтрапезників, страшенного ненажеру. А цей, бажаючи відповісти в тон жартові, з суто дитячою простодушністю відповів йому: «Я глухуватий, мов той купець». Бездумно бовкнув і, зачувши власні слова, прикусив язика; невпевнено глянув на насуплене чоло господаря. Обом хотілося приховати вираз своїх облич, але це було неможливо. Інші гості почали було придумувати, яким би чином не дати спалахнути назріваючій сварці і перевести розмову на іншу тему, однак, розмірковуючи, вони мовчали, і ця мовчанка тільки підкреслювала непорозуміння, що сталося. Гості уникали дивитися один одному в очі; всяк усвідомлював, що у всіх одна думка, яку кожен хоче приховати. День був зіпсований остаточно. А нерозважливий, чи то пак невдатливий, гість більше не діставав запрошень. Так батько молодого Лодовіко провів останні свої роки в вічній тривозі, постійно побоюючись стати предметом посміху і жодного разу не дійшовши думки, що продавати — анітрохи не смішніше, ніж купувати, і що тією професією, якої він нині так соромився, він, що не кажи, займався привселюдно, не почуваючи ніякого сорому. Свого сина купець виховував по-благородному, відповідно до тодішніх вимог, і, оскільки це дозволялося тодішніми законами, найняв хлопцеві вчителів, щоб навчали його літератури та верхової їзди; а невдовзі купець помер, зоставивши сина молодим і цілком забезпеченим.
Лодовіко засвоїв звички синьйора, а підлесники, серед яких він виріс, привчили його вимагати великої поштивості до себе. Але коли він був спробував зав'язати стосунки з найбільш шанованими людьми свого міста, то наштовхнувся на обходження, геть відмінне від того, до якого звик; і він побачив, що прагнення ввійти в їхнє середовище, як йому того хотілося, вимагало б від нього нової школи терпіння й покори, необхідності стояти завжди нижче від інших і щохвилі ковтати образи. Такий спосіб життя не відповідав ні вихованню, ані вдачі Лодовіко. Допечений до живого, він став цуратися синьйорів. А далі так і тримався осторонь, але вже з гіркотою, бо йому здавалося, що насправді саме вони й мають скласти йому товариство, але для цього їм слід бути обхідливішими. Ця суміш суперечливих почувань і заважала Лодовіко невимушено обертатися серед жаданого товариства. Однак, прагнучи так чи інакше мати справу із знатними людьми, він почав змагатися з ними в пишності й розкоші, викликаючи цим до себе тільки неприязнь, заздрощі та насмішки. Його вдача, пряма й воднораз буйна, згодом втягла його і в інші, серйозніші зіткнення. Він почував щиру й глибоку відразу до всяких утисків та насильства, і ця відраза загострювалась у ньому тим дужче, чим вище стояли люди, що чинили їх день у день,— а ними якраз і були ті люди, з якими він не мирився найбільше. Щоб відразу вгамувати або ж, навпаки, розпалити в собі пристрасті, він охоче ставав на бік якогось слабкого скривдженого чоловіка, хвалькувато брався вивести на чисту воду кривдника, встрявав у сварку й нерідко сам терпів через це; отак помалу-малу він зробився своєрідним захисником усіх гноблених, месником за знеславлену справедливість. Завдання виявилося нелегким, і не дивно, що бідний Лодовіко мав чимало сутичок і клопотів. Опріч відкритої війни з ворогами, він безперестану мучився внутрішніми суперечностями, бо задля успішного завершення якоїсь сутички,— не кажучи вже про випадки, коли він зазнавав поразки,— йому самому доводилось вдаватися до хитрощів та насильства, за які його потім гризло сумління. Він був вимушений тримати при собі чималу кількість забіяк, притім, як для власного спокою, так і для забезпечення собі якнайбільшої підтримки, доводилось вибирати найвідчайдушніших, а отже й найшахраюватіших, одно слово, через любов до справедливості жити з шахраями. Не раз уже, збентежений після якоїсь невдачі або занепокоєний навислою над ним небезпекою, змучений постійною
необхідністю бути насторожі, відчуваючи відразу до свого оточення, замислюючись над майбутнім,— бо бачив, як його достаток розходиться щодень на благодійні заходи та ризиковні справи,— подумував він постригтися в ченці. У ті часи це був найпоширеніший спосіб вирватись із заплутаних обставин. Але ця думка, яка, мабуть, так би й зосталася мрією на все життя, стала твердим рішенням через одну подію, найсерйознішу з усіх, які траплялися з ним доти.Одного разу в супроводі двох браві йшов він вулицями свого міста в товаристві такого собі Крістофоро, що служив колись прикажчиком у їхній крамниці, а коли її закрито, зробився дворецьким. Це був чоловік років п'ятдесяти, змолоду прив'язаний до Лодовіко, якого знав іще з пелюшок. Платнею і подарунками Лодовіко не тільки давав засоби для життя самому Крістофоро, а й допомагав утримувати й ростити його численну родину. Раптом Лодовіко помітив віддалік одного синьйора, завзятого й зухвалого забіяку, з яким він зроду не обмовився й словом, проте який був йому запеклим ворогом; між іншим, сам Лодовіко від усієї душі платив йому тим самим. Така вже одна з особливостей цього грішного світу, що в ньому люди можуть почувати взаємну зненависть, ба навіть не знаючи один одного. В супроводі чотирьох браві цей синьйор ішов просто йому назустріч гордою ходою, високо піднісши голову; його губи були стиснені в гордовито-презирливій усмішці. Обидва йшли вздовж самого муру; але Лодовіко — зауважте це собі! — був повернений до нього правим боком, і це, за звичаєм, надавало йому право (і куди тільки не тичеться оце право!) не звільняти дороги хоч би кому,— обставина, якій за того часу надавали великого значення. А той, навпаки, вважав, що це право належить йому, як благородному, і що Лодовіко повинен іти серединою дороги — також згідно з іншим тодішнім звичаєм. Бо ж у даному випадку, як воно буває й у багатьох інших справах, поряд діяли два суперечливих звичаї, і залишалось невирішеним, який же з них — кращий. Це й було зручним приводом для того, щоб заводити сварку щоразу, коли чиясь уперта голова зіштовхувалася з іншою такого самою. Отож обидва йшли навстріч один одному, притискаючись до стіни, мов дві рухливі фігури барельєфа. Коли вони зіткнулися лицем до лиця, синьйор, змірявши Лодовіко презирливим і похмурим поглядом, владно сказав йому:
— Відступіться!
— Самі відступіться,— відказав Лодовіко.— Правий бік мій.
— При зустрічі з вашим братом він завжди буде моїм!
— Звісно, якби нахабство вашого брата було законом для нас.
Браві з того й з того боку поспинялися, кожен став позаду свого патрона; побравшись за шпаги, поглядаючи спідлоба одні на одних, вони приготувалися до бою. Люди, підходячи з обох боків і тримаючись на достатній відстані, дивилися на це видовище. Присутність глядачів іще більше розпалювала суперників.
— На середину, підлий крамарю, бо інакше я навчу тебе, як обходитись із благородним!
— Брехня, я не підлий!
— Ти брешеш, що я брешу.— Така відповідь була в дусі того часу.— І якби ти був такий же благородний, як і я,— докинув синьйор,— я шпагою й плащем довів би тобі, що ти брехун!
— Гарний привід ухилитися від того, щоб на ділі підтвердити свої нахабні речі.
— Киньте цього волоцюгу в багнюку,— сказав синьйор, звертаючись до свого супроводу.
— Побачимо,— відказав Лодовіко, швидко відступивши крок назад і хапаючись за шпагу.
— Зухвалець! — вигукнув той, вихоплюючи з піхов свою.— Я її зламаю, прохромивши тебе!
І тут вони напали один на одного; а слуги обох сторін кинулись на захист своїх хазяїв. Бій був нерівним як кількісно, а також іще й через те, що Лодовіко більше намагався відбивати удари й обеззброїти супротивника, ніж убити його, а той за всяку ціну домагався смерті Лодовіко. Ударом кинджала один із браві поранив Лодовіко в ліву руку, одна його щока була злегка подряпана. І головний супротивник накинувся на Лодовіко з усією силою, намагаючись порішити його. Тоді Крістофоро, забачивши свого хазяїна в смертельній небезпеці, кинувся з кинджалом в руці на синьйора. Той, повернувши всю свою лють проти Крістофоро, проткнув його шпагою. Бачачи це, Лодовіко, не тямлячи себе, увіткнув свою в живіт напасникові, і той повалився мертвий майже водночас із бідолашним Крістофоро. Спільники синьйора, браві, побачивши, що справі кінець, кинулись навтіки, супутники Лодовіко, теж поранені й добряче пошарпані, через відсутність супротивника, та й не бажаючи мати справу з народом, який збігався звідусіль, кинулися в інший бік,— і Лодовіко зостався сам-один посеред людського натовпу з двома безталанними товаришами в нещасті, які лежали біля його ніг.
— Чим скінчилося? — Одного, чи що? — Та ні, двох! А як він йому черево проткнув! — Кого вбили? — Та он того тирана! — Матір божа, яке страхіття! — Ото не лізь! — Раз — та гаразд! — Прийшов і йому кінець.— Оце удар! — Справа буде серйозна! — А другий, бідолаха! — Шкода навіть дивитися! — Порятуйте, порятуйте його! — Йому також перепало! Ач, як поштрикали! Кров так і цебенить на всі боки! — Утікайте, втікайте чимскоріше, бо схоплять!
Усі ці слова, що вирізнялися з-посеред змішаного гомону натовпу, виказували загальну думку; вслід за порадою прийшла й допомога. Подія сталася у сусідстві з монастирем капуцинів — як відомо, притулком, недоступним за того часу для поліцейських і для всього кола осіб та обставин, яке тоді звалося правосуддям. Пораненого вбивцю майже в несвідомому стані чи то відвів, чи то переніс туди натовп; і братія прийняла його з рук народу, який передавав його, мовлячи: «Це хороший чоловік, він провчив зухвалого насильника; йому довелось захищатися, його силою змушено взятися за зброю».
Досі Лодовіко жодного разу не проливав нічиєї крові; і хоча вбивство за тих часів уважалося настільки звичайною справою, що всі давно позвикали чути розповіді про нього, ба навіть бачити його на власні очі, однак враження, яке склалося в Лодовіко, коли він побачив, як одна людина віддала за нього життя, а інша померла від його руки, було для нього нове й невимовне — воно розкрило в ньому незнайомі доти почування. Падіння супротивника, його обличчя, на якому вираз люті миттю змінився стражданням та величним спокоєм смерті,— це видовище глибоко вразило душу вбивці. Коли його притягли до монастиря, він майже не усвідомлював, де він і що з ним, а коли отямився, то зрозумів, що лежить на лікарняному ліжку, а брат-хірург (капуцини звичайно мали одного хірурга у кожному своєму монастирі) накладає корпію та пов'язки на обидві рани, що їх він дістав у сутичці. На місце бою негайно покликано ченця, який мав спеціальне призначення напучувати присмертних і не раз відправляв свою службу на великій дорозі. Повернувшись через кілька хвилин, він увійшов до лікарні і, підступивши до ліжка, де лежав Лодовіко, мовив: «Утіштеся, він принаймні вмер по-християнському і просив мене виблагати у вас прощення для нього і переказати його прощення вам». Ці слова остаточно привели до тями нещасного Лодовіко, пробудили й оживили ті почуття, які вже раніше невиразно бродили в його неспокійній душі: скорботу по втраті друга, жах і каяття при спогаді про те, що він підняв руку на іншого, й воднораз болісне співчуття до забитого ним чоловіка.
— А другий? — з тривогою спитав він у ченця.
— Другий уже випустив дух, коли я прийшов.
Тим часом околиці та підступи до монастиря кишіли цікавими; проте при появі сбірів натовп розсіявся, розташувавшись на чималій відстані від монастирських воріт, але так, що ніхто не міг вийти з них непомітно. Один з братів забитого, два двоюрідні брати і старий дядько з'явились, озброєні від голови до п'ят, у супроводі цілого почту браві, й розташувалися дозором довкола монастиря, погрозливо жестикулюючи й поглядаючи на цікавих, які хоча й не насмілювалися сказати їм «його вже звідти не повернеш», однак це було написано на їхніх обличчях.