Заручені

— Ого! — сказав один.— Видно, цього разу міланці постановили діяти по-справжньому. Ну що ж! Найпізніше завтра щось та стане відомо.

— Шкода, що я не пішов до Мілана сьогодні вранці,— зауважив другий.

— Якщо ти вирушиш завтра, то й я з тобою,— сказав третій, а за ним — іще два-три чоловіки.

— Я хотів би знати таке,— знов озвався перший,— чи подумають міланські синьйори і про бідних селюків, чи, може, захочуть виправити закон тільки на свою користь. Адже ж ви їх знаєте! Городяни гордії: все тільки для себе, а інших ніби в світі нема.

— Рота, звичайно, й ми маємо, і щоб попоїсти, і щоб сказати своє слово,— мовив другий тихим голосом, зовсім не відповідним такій рішучій заяві,— тож, якщо справу вже почато...— Але він не визнав за потрібне доказувати фразу до кінця.

— Зерно приховано не тільки в Мілані,— почав був ще один із похмурим і підступним виразом обличчя, та в цю мить зачувся цокіт копит. Усі кинулись до виходу й, упізнавши новоприбулого, висипали йому назустріч. То був міланський купець, який, навідуючись щороку по кілька разів у своїх торгових справах до Бергамо, звичайно зупинявся ночувати в цьому шинку. А що він майже завжди заставав тут ту саму компанію, то знав усіх присутніх. Його обступили: один потримав вуздечку, другий — стремено.

— З приїздом! З приїздом!

— Радий вас бачити.

— Добре їхалось?

— Чудово. А ви тут як?

— Та живемо помаленьку. А які новини привезли ви нам з Мілана?

— Ти ба! Новин захотіли! — мовив купець, злазячи з коня й передаючи його служникові.— Таж ви,— провадив він далі, заходячи з усією компанією до шинку,— ви зараз, мабуть, знаєте все краще від мене.

— Сказати правду, нічого ми до пуття не знаємо,— наввипередки заговорили завсідники шинку, б'ючи себе в груди.

— Не може бути! — сказав купець.— Ну що ж, тоді я вам таке понарозповідаю... дуже кепська історія. Агей, хазяїне, моя постійна постіль не зайнята? От і гаразд. Склянку вина і закуску, як завжди, та швидше! Я збираюсь лягти спати чимраніше, щоб устигнути до Бергамо на обід. То отже ви,— провадив він, сідаючи навпроти Ренцо, який мовчки й уважно слухав,— зовсім нічого не знаєте про всю цю вчорашню катавасію?

— Про вчорашню знаємо.

— От бачите,— вів далі купець,— та ви ж знаєте геть усе! Адже я казав, що ви вічно сидите тут, аби випитувати новини в переїжджих.

— Але сьогодні, що було сьогодні?

— А-а, сьогодні? То ви про сьогоднішнє ще нічого не чули?

— Анічогісінько. Ніхто сюди не завертав.

— То дайте мені промочити горло, і я розповів вам про сьогоднішні справи. Дізнаєтеся про все.— Він налив у склянку вина, взяв її в руку, двома пальцями другої руки трохи підняв вуса, відтак розгладив бороду, випив і повів далі: — Сьогодні, любі друзі, день мало не вийшов такий самий бурхливий, як і вчорашній, коли не гірший. Я, можна сказати, сам собі не вірю, що сиджу ось тут і теревеню з вами, бо я вже був відкинув усяку думку їхати й збирався залишитися стерегти свою крамничку.

— Який же дідько там хазяйнував? — спитав один із слухачів.

— О, саме дідько, зараз почуєте.— Подрібнюючи поставлену перед ним страву й почавши їсти, він вів далі свою розповідь. Співтрапезники, розташувавшись обабіч столу, слухали навстоячки, пороззявлявши роти. Ренцо, не показуючи зовні, що це стосується і його, також слухав уважно,— либонь, уважніше за всіх,— звільна дожовуючи останні шматки.

— Тож слухайте, сьогодні вранці негідники, які вчора збили всю цю жахливу бучу, збиралися по домовлених місцях (тут безперечно була змова: усе було підготовано) і знов завели ту саму пісню — почали вештатися по вулицях і горлали, скликаючи людей. Отак буває, коли, вибачте на слові, підмітають вулицю: що далі, то купа сміття більша. Коли їм здалося, що народу зібралося досить, вони вирушили до будинку синьйора завідувача продовольством,— неначе їм мало було тих неподобств, які вони вчинили над ним учора,— над таким синьйором! Які ж бо негідники! А що тільки про нього говорили!. Однак усе те вигадки,— це чудовий синьйор, акуратний, я вас можу запевнити в цьому, бо я в нього своя людина, постачаю сукно на лівреї його служникам. Отож, значить, вирушили вони до його будинку. Треба було бачити, що то за наволоч, такі рила! Уявіть собі, вони пройшли повз мою крамницю — ох, і морди... куди до них братися євреям! А які слова вони вивергали! Хоч вуха затикай, та тільки дуже вже не хотілося привертати до себе уваги. Отож ішли вони з явним наміром розграбувати будинок, але...— Тут, високо піднявши ліву руку, купець розчепірив пальці й приставив великого до кінчика носа.

— Але... що ж? — спитали водночас ледве не всі слухачі.

— А де,— провадив купець,— вулиця виявилася перегородженою колодами та возами, а за цією барикадою стояли стрункі шеренги іспанських солдатів з наведеними на розбійників аркебузами. Коли вони побачили всю цю фортифікацію... Що б ви зробили, бувши ними?

— Повернули б назад.

— Саме так,— вони це й зробили. Та послухайте, що було далі,— чи ж не дідько під'юджував їх? Приходять вони на Кордузіо й бачать пекарню, яку вони ще напередодні збиралися пограбувати. Що ж там відбувалося в цей час? Розподіляли хліб серед постійних покупців. Там саме були й синьйори, притім синьйори найпершої статті, які пильнували, щоб усе йшло як слід. А негідники (кажу вам, що в них вселився сам біс, а до того ж хтось їх ще й підбурював), негідники як скажені вдерлися досередини: хапай, хто що може! В одну мить кавалери, пекарі, покупці, буханці хліба, прилавки, лави, діжі, ящики, мішки, решета, висівки, борошно, тісто — все полетіло шкереберть!

— А іспанські солдати?

— Солдати стояли на варті біля будинку завідувача продовольством. Не можна ж і на кліросі співати, і хреста носити. Кажу вам, усе скоїлося в одну мить: хапай, хто що може. Розтягли все, що могло бодай коли-небудь знадобитися. А потім знову захотіли повторити чудову вчорашню вигадку: позносити все, що лишилося, на площу й розпалити там багаття. Розбійники вже були заходилися виносити добро, аж враз один з них — найвідчайдушніший — зробив веселеньку пропозицію... Як ви гадаєте, яку?

— Яку?

— Звалити в самій крамниці все на одну купу й підпалити, а разом з нею й будинок. Сказано — зроблено...

— Отак узяли й підпалили?

— Постривайте. Одному доброму чоловікові з сусіднього будинку нараз сяйнула думка: він побіг нагору, в житлові кімнати, розшукав розп'яття, прикріпив його до віконної арки, взяв біля узголів'я ліжка дві освячені свічки, запалив і поставив на підвіконня, обабіч розп'яття. Народ почав дивитися вгору. У Мілані, треба вам сказати, ще живий страх божий,— і всі схаменулися. Тобто, я маю на увазі, більшість. Були, звичайно, й такі дияволи, які задля грабунку готові підпалити й сам рай. Проте, побачивши, що народ не на їхньому боці, вони мусили облишити свій намір і принишкнути. Тепер вгадайте, що ж раптом сталося? Все соборне духівництво в хоральних одіяннях, піднявши хреста, рушило врочистою процесією. І архіпастир, монсиньйор Мадзеста, став проповідувати в одному місці, соборний сповідник, монсиньйор Сетала,— в другому, а за ними й решта по різних місцях. «Чесні миряни! Що ж це ви хочете вчинити? Чи ж це приклад, який ви подаєте дітям вашим? Ідіть же собі по домівках. Невже ви не знаєте, що хліб подешевшав, став іще дешевший, ніж досі? Підіть-но подивіться: оголошення вивішено на кожному розі».

— І це правда?

— Чорт забирай! То як ви гадаєте, соборне духівництво вийшло в урочистому одінні так собі, щоб розповідати казки?

— І що ж народ?

— Потроху став розходитись. Усі кинулися до перехресть. Хто вмів читати, справді побачив мету. Тільки подумайте: хліб вісім унцій за сольдо.

— Дешевина!

— Не кажіть! Гарний виноградник, аби лиш вистояв. Знаєте, скільки борошна порозносили вони за вчорашній день і за сьогоднішній ранок? Можна було б прогодувати все герцогство упродовж двох місяців.

— А для решти країни, крім Мілана, ніякого гарного закону не видали?

— Те, що зроблено для Мілана, зроблено цілком за рахунок міста. Не можу вам сказати, що буде для вас,— на те божа воля. Поки що заворушення припинились. Я ще не все вам розповів. Зараз почуєте найцікавіше.

— То що там ще?

— А ось що: чи то вчора звечора, чи то сьогодні вранці чималу кількість бунтарів похапали, й відразу стало відомо, що верховодів буде повішено. Щойно ця чутка поширилася, як люди квапливо порозходилися до домівках, щоб не потрапити в їх число. Коли я від'їжджав, Мілан був схожий на чернечу обитель.