Збірка віршів

там як зривались чорні бурі –

чорнозем тоннами несло, -

Вишневий Хутір... Ні душі.

А де ж ті вишні, де ті вишні?

І де ті сни давнеколишні?

Нема вже й стежки до соші.

Якийсь зальотний самосій -

і той аж сизий, аж смушевий.

Лише у пам'яті твоїй

той хутір все іще Вишневий.

Цвітуть іще ті вишняки,

за обрій стелиться пшениця,

і йде у школу навпрошки

маленький хлопчик пішаниця.

А Дике Поле, Дике Поле! –

по груди коням деревій.

А мати свій городець поле, -

все ще у пам'яті твоїй.

А мати поле, мати поле.

Земля тужавіє, тверда.

Згорів город, і жито кволе,

і в річці висохла вода.

Все обступили солонці.

Рілля вродила камінцями.

Стоять порожні криниці,

береться сіль до самих цямрин.

Земля - як панцир черепах,

лежить, не змита і грозою.

Вишневий Хутір у степах

немов пропечений сльозою.

А ваша хата ще стоїть,

Забиті навхрест ваші вікна.

Землі хоч тисячу століть –

Вона не втішиться, не звикне,

Що кінь в степу не заірже,

Що вже нема верби тієї,

Де мертвий хутір стереже

Могилу матері твоєї…

Цавет Танем

Згоріли їхні селища, пропали їхні мули,

Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку,

Щоб мову свою рідну їх діти не забули,

їм літери виводять вірменки на піску.

А вітер, вітер, вітер!.. Який палючий вітер!..

Обвуглені обличчя січе, січе, січе!..

Лиш виведеш те слово із тої в ’язі літер,

а слово ж без коріння, покотиться, втече.

І десь, в якійсь пустелі, з’їдять його верблюди.

Забудуть його діти, і виростуть німі.

Бредуть, бредуть вигнанці...

бредуть бездомні люди...

Ні даху ж, ні притулку, – буквар їм на умі!

Згоріли їхні храми. Мужчини їхні вбиті.

Втонули їхні дзвони у озері Севан.

О, як їм далі жити? На тім кровопролитті

не місяць в небі сходить – турецький ятаган.

А вітер, вітер, вітер!.. Як шарпає той вітер!..

Куди їх ще, вигнанців, недоля заведе?

Нема коли писати отих маленьких літер.

Немає чим писати. Нема писати де.

І тільки на привалі, в ті рідкісні хвилини,

коли ще в свої тачки жінки не запряглись,

Ті буковки вірменські виводять, як стеблини,

і слізьми поливають, і букви прийнялись.

В пісках пустили корінь – а вітер, вітер, вітер!..

Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку!..

А скрізь по всій пустелі тоненькі стебла літер,

Як трави, проростають в палючому піску.

Їх топчуть ситі коні, дзвенять чужі стремена,

А букви проростають в легенди і пісні.

«Цавет танем!»-– як кажуть,

прощаючись, вірмени.

Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені.

Цей ліс живий. У нього добрі очі...

В. Ц.

Цей ліс живий. У нього добрі очі.

Шумлять вітри у нього в голові.

Старезні пні, кошлаті поторочі,

літопис тиші пишуть у траві.

Дубовий Нестор дивиться крізь пальці

на білі вальси радісних беріз.

І сонний гриб в смарагдовій куфайці

дощу напився і за день підріс.

Багряне сонце сутінню лісною

у просвіт хмар показує кіно,

і десь на пні під сивою сосною

ведмеді забивають доміно.

Малі озерця блискають незлісно,

колише хмара втомлені громи.

Поїдемо поговорити з лісом,

а вже тоді я можу і з людьми.

ЧАДРА МАРУСІ БОГУСЛАВКИ

Вузенька вуличка. Стіна, повита хмелем.

Татари сплять, сьогодні в них байрам.

Високий дуб, по-українськи - нелинь.

Святе письмо, по-їхньому - Коран.

Чого я тут? Ще й, кажуть, Богу слава,

що я жива, що в мене муж паша.

А я- Маруся. Я- із Богуслава.

У мене є непродана душа.

О, як він любить, як він мене палить!

Як він мене цілує уночі!

Каблучки нанизав по дві на кожен палець.

Браслети на руках, на шиї дукачі.

І я ходжу, володарка темниці.

Скриплять у тиші двері за дверми.

Блищать очима слуги темнолиці,

мені у ноги стелять килими.

Ох, килими, барвисті килимочки!

Фонтан, кальян і сльози на зорі.

Носила я і плахту, і віночки, -

ну, як мені, чи гарно у чадрі?

І меч, і правда - цноти не жіночі.

Люблю чадру - і чорна, і густа.

Коли татарам брешуть мої очі,

ніхто не бачить, як тремтять вуста.

Мого лиця не видно під чадрою.

Мій муж поїхав. Тоскно мені. Жду.

А то б я їм здавалася чудною, -

чого я зблідла і куди іду.

Чого дивлюся в море, у тумани.

Чого, як тінь, блукаю уночі.

…Бряжчать мені невільницькі кайдани.

А я шукаю сховані ключі.

Чатує вітер на останнє листя

Чатує вітер на останнє листя

старого дуба, що своїм корінням

тримає схили урвища…

А знизу,

по глинищах,

по збляклих травах

вповзає дим циганського багаття

і чутно – перегукуються люди

за сірою гіркою пеленою.

Строката хустка – жовте і багряне –

з плечей лісів упала їм під ноги.

І вся природа схожа на циганку –

вродливу,

темнооку,

напівголу,