Здібний учень

— Скажи батькам, що я одержав листа, — сказав Дюсандер. — Важливого листа. Ти мене розумієш?

— Так. Гаразд.

— Зараз ми побачимо, хлопче. Зараз ми побачимо, з якого ти тіста.

— Авжеж,— сказав Тод. Він раптом усвідомив, що мати, замість дивитися фільм, не зводить очей з нього, і змусив себе всміхнутися. — До зустрічі.

Дюсандер говорив щось іще, але Тод поклав слухавку.

— Я ненадовго поїду до пана Денкера,— звернувся він до них обох, але дивився на матір — на її обличчі ще малювався вираз стурбованості. — Може, вам щось купити у крамниці?

— Мені — протикача для люльки, а матері — пакетик бланків податкових декларацій,— озвався Дік.

— Дуже дотепно,— сказала Моніка. — Тоде, а що, пан Денкер...

— На Бога, чи можеш ти мені сказати, що ти купила у Філдінга? — урвав Дік.

— Оту елегантну поличку для гардеробної. Я ж бо про неї казала. З паном Денкером усе гаразд, Тоде? У нього якийсь дивний голос.

— А що, хіба направду є такі речі, як елегантні полички? Я вважав, що це витвір британських леді, авторок детективів, таке собі місце, де вбивця будь-коли може знайти тупий предмет для вчинення злочину.

— Діку, чи ти даси мені втулити бодай словечко?

— Звичайно. Прошу. Отже, вона для гардеробної?

— Гадаю, з ним усе гаразд,— відповів Тод. Він нап’яв шкірянку і вживкнув «змійкою». — Проте він справді був схвильований. Він отримав листа від свого небожа чи то з Гамбурга, чи з Дюссельдорфа, чи з якогось іншого місця. Уже багато років він не мав жодної вістки від своїх родичів, і ось нарешті надійшов лист, а він його не вчитає, бо не бачить.

— Ну, це вже чортівня якась,— зауважив Дік. — Іди, Тоде. Іди до нього і розваж старому душу.

— А я гадала, що йому вже читає хтось інший,— сказала Моніка. — Якийсь інший хлопчик.

— Так, він йому читає,— збрехав Тод, раптом починаючи ненавидіти матір за її невиразний інтуїтивний острах, що його він бачив у неї в очах. — Мабуть, його не було вдома, або він не зміг прийти, бо вже пізня година.

— Ну... тоді йди. Тільки будь обережний.

— Добре. То вам щось купувати?

— Ні. А квитки з алгебри повторив уже всі?

— Із тригонометрії,— поправив Тод. — Гадаю, так. Я саме збирався закруглятися. — То була досить прозора брехня.

— Їхатимеш «порше»? — запитав Дік.

— Ні. Велосипедом,— йому треба було виграти які п’ять хвилин, щоб зібрати думки й опанувати себе,— принаймні зробити таку спробу. А «порше» він уженеться в перший-ліпший стовп.

— Пристібни до коліна ліхтарика,— сказала Моніка,— і перекажи панові Денкеру від нас вітання.

— Добре.

У матері в очах і досі жеврів сумнів, проте вже не такий виразний. Він послав їй повітряний поцілунок і пішов до гаража, де стояв велосипед — тепер уже не «швін», а німецький, спортивного типу. Серце не переставало калатати у грудях, і він відчував жагуче бажання взяти вінчестер, повернутися додому і застрелити батька й матір, а потім податися до узвозу, що виходив на шосе. І більше не треба буде вмирати зі страху через Дюсандера. Ніяких тобі кошмарів, ніяких п’яничок. Він стрілятиме, стрілятиме і стрілятиме, приберігаючи насамкінець одного набоя.

Потім він прийшов до тями і поїхав до Дюсандерового будинку, його ліхтарик ходив угору-вниз разом із коліном, і довге біляве волосся маяло на зустрічному вітрі.

— Святий Боже! — зойкнув Тод.

Він стояв у дверях кухні. Дюсандер сидів, спираючись на лікті, між якими стояла його чайна чашка. На лобі в нього перлилися великі краплини поту. Проте Тод дивився не на Дюсандера. Він дивився на кров. Кров, здавалося, була скрізь — на столі, на вільному стільці, на підлозі.

— Звідки у вас кровотеча? — закричав Тод, нарешті примусивши свої закляклі ноги знову рухатися,— йому здалося, ніби він простояв на порозі кухні принаймні тисячу років. Це вже кінець, думав він, кінець усьому. Кулька летить високо, високо, дитинко, аж до самого неба, дитинко, і співає тобі, бувай. Проте він був обачний і в кров не вступив. — Ви ж мені сказали, що у вас серцевий напад!

— То не моя кров,— пробурмотів Дюсандер.

— Що? — Тод зупинився. — Що ви сказали?

— Спускайся в підвал. Сам побачиш, що треба зробити.

— Та в чому ж річ, сто чортів? — вигукнув Тод. Несподіваний, жахливий здогад прошив йому мозок.

— Не марнуй нашого часу, хлопче. Гадаю, тебе не надто здивує те, що там побачиш. Я певен: ти маєш досвід у таких справах. Особистий досвід.

Тод іще мить дивився на нього з неймовірою, відтак кинувся в підвал, перескакуючи через сходинки. У тьмяному світлі єдиної підвальної лампочки йому здалося, ніби на долівці лежить велика торба зі сміттям. Потім він побачив простягнені ноги і руки, притиснуті до боків пасом.

— Святий Боже,— повторив Тод, але цього разу вже не гучно, а слабким, ледве чутним шепотом.

Затиллям правиці він витер губи, сухі, мов вимочка. На мить заплющив очі... а коли розплющився, то відчув, що вже опанував себе.

Тод узявся до роботи.

Він побачив держално лопати, що стирчало з неглибокої ями у протилежному кутку, і вмить зрозумів, що робив Дюсандер, коли його схопило серце. Ще за мить він збагнув і походження запаху сірководню — запаху гнилих помідорів. Він помічав його і раніше, але там, нагорі, дух був набагато слабкішим... а за останні кілька років Тод і зовсім про нього забув, бо навідувався сюди не так уже й часто. Тепер він знав достеменно, що означав той сморід, і протягом кількох секунд ледве міг стриматися, щоб не блювати. Він затулив рота і носа рукою, але в горлі у нього клекотіло.

Помалу до нього повернулося самовладання.

Він схопив труп за ноги і поволік до краю ями. Тоді покинув, утер долонею піт із чола і якусь мить стояв спокійнісінько, у глибокій задумі, в яку не впадав ще ніколи в житті.

Нарешті він знову схопив лопату і заходився поглиблювати яму. Коли глибина сягнула метрів з півтора, ногою скинув на дно труп волоцюги. Тод стояв край домовини і дивився вниз. Вицвілі блакитні джинси. Брудні подряпані руки. Поза всяким сумнівом, то був безхатько. Доля відверто глузувала з Тода. Глум її був такий очевидний, аж робилося смішно.

Він збіг сходами нагору.

— Ну, як ви тут? — запитав він у Дюсандера.

— Зі мною все буде гаразд. Ти там дав з ним раду?

— Даю, зрозуміло.

— Швидше. Тут ще роботи та й роботи.

— Я з великою насолодою згодував би вас свиням, — кинув Тод і спустився у підвал, перш ніж Дюсандер устиг розтулити рота.

Він уже майже цілком закопав п’яничку, коли раптом відчув, що щось тут не те. Він заглянув у могилу, тримаючи однією рукою лопату. Ноги забитого стирчали врізнобіч із земляної купи, на одній був старий черевик, а на другій — брудна спортивна шкарпетка, яка за царя Панька, може, й була білою.