Земля (збірник)

– Івоніка дома? – закликав якийсь тремтячий беззвучний голос ізнадвору.

Вона не відзивалася. Дрижачи на цілому тілі, притискалася до стіни, а уста викривилися в неї, немов у малої дитини до плачу.

Глибока хвиля тишини станула в хаті. Двоє великих ясних очей ходило блудом по хаті й за чимось шукало.

По якійсь хвилі зачувся голос уже коло вікна.

– То ви лише самі в хаті, Маріє?

Нею випрямило щось раптом. Натягнула шию, мов серна, і звернула великий блискучий погляд до вікна.

– Чий се голос? – спитала, дзвонячи зубами.

– Таже мій!Не пізнаєте?

– Ні! Чий? Ніби я один голос чула в останньому часі?

Хвиля неначе задуми, а потім:

– Мій голос старий!

– Ви жандар?

– Кого ще у вас забагато в хаті, що питаєте про жандарів?

– Вона пуста, як спорохнявіле дерево, – відповіла, – а може, по мене прийшли? Я нікого не вбила, я й нічого не знаю.

– А Івоніка де?

– На полях! Бурдей самий! Не можна було пусткою лишити! Не знаєте, які люди?

– Я хотів собі лише люльку закурити… і нині… побалакати… я старий… – почувся наново голос.

Хвиля задуми й вагання.

– То… увійдіть у хату…

– Ні! Вже не піду! Снігу нанесу. Піду, може, ще до Івоніки, як успію! Господи Боже, що за заметільниця!..

Хвиля ожидания зсередини.

– Жандар… –прошептала й притиснулася, як переділе, лячно до стіни. – Лише вони ходять по таких ночах, по полях та по хатах!

– То ви жандар? – спитала знов.

– Ні, Марійко! Я не жандар! У мене волосся посивіло! Я ним, дякувати Богу, ніколи не був, але я вам скажу, хто я. Тепер найліпша пора на те!.. Ніхто не вчує і ніхто не побачить! Я не хочу, аби хто вчув! Мені вас жаль! Господь святий видить, як жаль! Марійко, хрестіться! Я той, що щось видів! Мені тяжко з тим на душі! Я не можу вмерти! Хто знає, може, завтра дадуть свічку в руку, ніхто сього не може знати. Адіть, ваш Михайлик не надіявся, а тепер ходить десь по світі та й блудить, що без світла переставився!

Окрик болю роздався в хаті.

– Не заводіть, Марійко! Се вже нічого не поможе! Так мало бути, й так сталося! А те, що я бачив, то бачив на свої очі, і най скажу, бо дуже мені тяжко з тим на душі! Я хочу того позбутися! Я не хочу бути ніяким свідком, нехай мене Бог боронить! Оце кажу лише вам, бо мені дуже тяжко з тим на душі!А ви кажіть бадіці або не кажіть, а вам най я скажу та й позбудуся каменя з душі!..

Вона притиснулася близько віконця і зігнулася над ним. Наставила вухо й напружилася, мов струна.

– Що бачили? Кажіть! А може б, ви увійшли до хати? Надворі змете вас!

– Не змете! Не треба, аби ви мене виділи; доста вам буде того, що вчуєте! Тоді,щоправда, була нічка ясна й погідна, як я бачив! Ішли оба разом…

– Михайло!! – крикнула вона переражаючим голосом.

– Віні той, що його справив на тамтий світ! Молоде, як бджола, а вже убійник!

– Михайле! – крикнула знов Марія й почала товкти головою до стіни.

– Не заводіть, Маріє! Він уже не вернеться до вас! Слухайте, най вам скажу! Тойішов поруч із ним і мав на плечах рушницю! А я вертав з міста, і замануло мене вертати попри ліс додому. Як мене минали, Михайло поздоровкав, а той шукав очима землі. Блідий був, най йому Бог простить, коли має які дні перед собою! Та кара не мине його! Вона пристане до нього та супокій відбере! Та я їх здибав! йшли близько себе, Михайло говорив, а він слухав…

– Хто се був, хто се був? – скричала Марійка, притиснувши побіліле лице до шибки…

– Нехай вже вам Господь Бог його ім'я назве, вже я не годен його вам сказати! Добре, що вам оце сказав, бо не мав спокою. Бувайте здорові!

– Сава! –крикнула Марійка не своїм голосом, а відтак, як божевільна, кинулася до дверей. Почала сіпати дверми, розривати, та воно не йшло так скоро.

– Не проклинайте його вже надто тяжко, ви ж мати… – почувся востаннє остерігаючий голос, а відтак мигнула тінь попід друге вікно і втихло…

Марія забула, що ще й мотузком обмотала клямку з великим цвяхом коло замка, побоюючися заєдно появи жандарів. До того тиснув протяг дверми назад до хати й грався її слабими силами.

Врешті розірвала їх широко й виглянула надвір.

Слабе світло, що впало снопом із хати перед поріг, освітило купу наметеного снігу перед сіньми. Кілька слідів, а більше нічого. Сильний рвучий вітер бив її острими зимними [145] колючками по лиці й очах, і вона мусила їх заплющити. За хвилю кинулася під хату в сторону вікна.

– Бадіко!! – зойкнула.

Та ніякого бадіки не було. Він зник, мов під землю зарився.

– Бадіко, хто се був? Кажіть, хто, і увійдіть до хати! – кликнула вже голосно, але лише гомін і свист вітру відповідали її тривожним питанням. Підбігла кілька кроків поза дім на подвір'я, надслухувала й знов кликала…

145

Зимний —холодний.

Ніхто не обзивався.

Тоді виступили їй великі краплі поту на чоло, й вона вернула назад до хати. Двері залуснулися за нею так сильно в замок, що вікна задзвеніли, а вона станула посередині хати, мов вкопана.

Хто се був, хто се був? Той, що їх обох разом видів, і той, що йшов поруч із Михайлом з рушницею– убійник його…

«Нехай вже вам Господь Бог його ім 'я скаже, вже я не годен його вам сказати!»– відізвалися в її душі слова незнайомого.

Закаменіла.

Як тоді, так і тепер перетягнулося гаряче пасмо вогню по її чолі під волоссям і розсипалося гранею [146] по висках і коло уст.

– Сава!! –зойкнула, умліваючи душею. – Сава убив його! –і упала на долівку.

Потім:

– Ні, ні, се не Сава! Брехав, проклятущий! Бодай би не діждався додому дійти, днини божої дочекатися! О Господи, рятуй, рятуй, рятуй!!

Підняла руки й почала бити поклони. Не знала чому, аж опісля сформувалися її думки.

146

Грань – жар.