Зеров. Поховальний промовець

– І це погано?

– Нудно. Коли бачиш на всіх вивісках однакові постаті, врешті думаєш – яка різниця, в який магазин заходити.

А вже за кілька хвилин Соля сиділа в м’якому кріслі і розмірковувала над тим, як би то більш-менш елегантно узяти зовсім крихітну філіжанку з кавою і чи ризикнути додавати в ту каву вершків, що стояли поряд у дивній посудині, яку вона так і не змогла ідентифікувати. Капелюшок пані Вікторії зайняв почесне місце на підставці у формі дерева, що розлогим гіллям торкалося стелі. Замість листя на ньому квітли капелюхи всіх кольорів і форм, доповнюючи одне одного. Захват замкнув їй вуста, тож Соля просто витріщалась на диво-дерево, подумки приміряючи його скарби.

Пані Вікторія пила каву, звівши між собою і гостею паркан із газети. Соля з полегшенням зітхнула, як тільки господиня дому сховалась за шурхотливими сторінками. Вільніше сіла у кріслі, схопила філіжанку і ковтнула чорного і терпкого, як сама смерть, напою. Пробіглась очима корінцями книг, що стояли у шафі, ледь торкнула поглядом двері в іншу кімнату, втупилась у в’юнкі мідно-блискучі лози винограду, що прикрашали дорогий канделябр. Усе в цьому домі-майстерні дихало витонченістю, але витонченістю вмираючого королівства. Ніби король уже помер, але служниці все ще бояться сказати про це королеві.

Шурхіт газети змусив її повернутись до господині дому. Поставила чашку, звівши очі на свіже обличчя Наставниці.

– Тут не так уже й тоскно, як ти собі навигадувала, – констатувала пані, – хоча колір шпалер можна було б і змінити, в цьому сезоні від нього віє нафталіном.

Пройшлась кімнатою, кинувши зім’яту газету на канапу.

– Гарні новини? – запитала Соля.

– Брак поганих. Незабаром ми й цим не зможемо похвалитися. Однак я б хотіла спершу почути твою історію, – поглядом примусила вона Солю сісти рівно. – Твій Перехресник у Києві?

– Не зовсім.

– Тобто?

Дівчина витримала паузу, глибоко вдихнула.

– Я ще не зустріла його.

Морально Соля була готова до такої заяви ще коли сідала у фаетон поруч з цією холодною, по-осінньому красивою жінкою. Уявляла, як зміниться вираз її обличчя, розширяться у здивуванні зіниці. Можливо, вона навіть розсердиться. Урешті, має повне право на такі емоції. Наставницю не можна було зустріти до зустрічі з Перехресником.

А Соля зустріла. Мала нахабство заговорити до неї, приїхати в її дім, пити каву з такої витонченої філіжанки. Влила в себе рештки напою, зауваживши чорний слід гущі на дні. Темні залишки вкривали майже все денце і тонкою смужкою тягнулись до вінець. Білі плями у чашці дивились на Солю очима знайомих і незнайомих людей та чудовиськ. Чорні контури малювали числа і знаки, які їй не хотілось упізнавати. Вона давно кинула читати свою долю по каві у чашках. Повільно-уривчастий румбовий ритм відстукотіли каблучки пані Вікторії – вона підпливла до Солі. Узяла з рук чашку, опустилась на канапу поруч із кріслом.

– Поганий знак, – майже пошепки проказала вона, маючи на увазі чи то їх зустріч, чи то щось побачене в чашці.

– Я не вірю в погані знаки, – холодно відказала Соля.

Пані Вікторія усміхнулась:

– Знакам байдуже, віриш ти в них чи ні.

Після паузи додала:

– Отже, Соля. А повне ім’я?

– Соломія.

Господиня кивнула. Поставила чашку на столик, випросталась.

– Спатимеш у кімнаті нагорі. І не створюй шуму до дванадцятої ранку.

Кивнула. Пожалкувала, що кава скінчилась. Прослідкувала поглядом за господинею, що пройшла до дверей. Пані Вікторія на хвилину зупинилась біля шафи, узяла книгу і вийшла з нею в руках. Соля лишилась тонути у кріслі, насолоджуватись післясмаком кави у роті.

Хлопчина з газетами зупинився на розі вулиць, зсунув картуз набік, підморгнув юній панянці в капелюшку, що порожевіла і сховалась за плечем поважної пані, певно матері. Пані взяла газету, кивнула візнику, той хвицьнув коня, що поніс вулицею бричку з пані та панянкою, лишаючи Маркове перехрестя позаду. Сьогодні обрав це, відмітивши його зранку крапкою на карті міста. Далеченько від центра, але хто сказав, що Перехресник має тинятися центральними вулицями. Зітхнув. Складно було ще й тому, що не можна було прорахувати чітко, створити сяку-таку систему. Наглядач тільки розсміявся з Маркової ідеї систематизувати пошуки, відмічаючи пройдені Перехрестя на картах. Відсміявшись, пояснив:

– Немає ніякої гарантії, що Перехресник, якого ти не зустрів на вчорашньому Перехресті, не прийде на нього сьогодні.

Однак блукати вулицями без будь-якої логіки Марко не міг. У типографській комірчині, де ночував, обвісив усі стіни картами. Зранку кидав кості, запам’ятовував число, заплющеними очима тицяв у карту і рахував Перехрестя від місця, куди втрапив. Парне число – за течією Дніпра, непарне – проти. Сьогодні випало шість, тож із самого ранку чатував на шостому Перехресті від Маріїнсько-Благовіщинської вулиці. За течією. Вважав це гарним знаком. Звісно, не стирчав на одному Перехресті цілий день, вештався прилеглими вулицями, зазирав в обличчя перехожим, простягав газети, ховав у кишенях дрібноту. Однак раз у раз повертався на те, найголовніше Перехрестя дня.

Ввечері сумно констатував, що воно себе не виправдало, як і сімдесят два попередніх. Позіхнув, заснув, ледь торкнувшись головою жорсткого матрацу – подушок не визнавав. А на ранок знов обирав напрямок – за течією чи проти. Проти течії – поганий знак, хоч він і не надто вірив у погані знаки.

ІІІ. Соловей імператора

Софія Київська сяяла банями, простір вулиць кликав перехожих до прогулянок, неквапних і романтичних, по-філософськи спокійних і метушливих водночас. Пірнати в повітряні ванни київських просторих вулиць любив і двадцятисемирічний професор Зеров. Гуляв звичним маршрутом від Золотих воріт до Сінного базару, ковзав поглядом по куполу караїмської кенаси, іноді пив каву на першому поверсі «замку барона». Кав’ярня «A la porte d’Or» вітала відвідувачів скульптурами фантастичних крилатих звірів.

– Грифони? – запитав якось один з його учнів.

– Я ознайомлюю вас із давньоримською літературою, юначе, ще й для того, аби привівши яснооку панну до кав’ярні, ви могли б упевнено пояснити їй, що грифон повинен мати голову птаха, а не звіра.

Роздивлявся залізні граційні балкони під вантажем квітів, що хилили яскраві голови униз, ніби хотіли зірватися і впасти йому до ніг. З вересня почав викладати у другій гімназії, а потім – ще й в Архітектурному училищі, тож часу на прогулянки залишалось усе менше. Однак відмовити собі в цьому задоволенні не міг, особливо в теплі осінні вечори, як от сьогодні. Бадьоро крокував вулицею, збайдужівши до майже крилатих полів сірого плаща, що розлітались навсебіч, бо ж не надав собі клопоту застебнути його. Київ – не Златопілля, тут можна ходити в розстебнутому плащі, і вітри не залізуть тобі під шкіру. Златопілля згадував, здригаючись. Інакше як «засланням» не називав. Мусив туди поїхати як провінційний учитель після закінчення університету – на кафедрі не залишився. Хіба міг уявити, що провінційне повітря виявиться настільки отруйним для того, хто так любив Київ. Скнів там три роки, перечитуючи Шевченкові «Три літа», розважався катанням на ковзанах взимку і весняними напівроманами з місцевими поціновувачками поезії. Перебувши літо, умирав восени, аби знов воскреснути взимку на ковзанах. У Києві вмирати не доводилось, у Києві він жив кожним подихом вітру, кожним зблиском сонця у хвилях Дніпра.

Київське сонце цілувало скельця окулярів, коли він звернув на Стрілецьку і рушив далі, туди, де її перетинала Рейтарська. Хлопчина з оберемком газет узяв гроші у високого чоловіка в капелюсі, простягнув газету, рвучко розвернувся, злякав зграйку голубів і звів на Миколу пронизливо-блакитні очі. Микола ковзнув поглядом по його обличчю, яке на мить здалось йому дивно знайомим, а потім втупився в силует за плечем хлопця і завмер. Проста темна сукня, дві довгі коси, блідий овал обличчя. Безперечно, гарна, однак зовсім не краса привернула його увагу. На обличчі дівчини, у широко розкритих очах застиг жах.

– Пане, прошу вибачити…

– Так, – Микола повернувся до хлопця з газетами.

– Радий вас зустріти, – здивував реплікою хлопець.

– Я… мені, будь ласка, – почав нишпорити в обвислих кишенях в пошуку дрібноти.

– Не варто, – зупинив його хлопець, приєднавши до слів упевнений пронизливо-блакитний погляд, – у газетах зараз пишуть усілякі дурниці.

Микола здивовано поглянув на нього, потім роззирнувся в пошуках дівчини, з холодом між лопатками, згадавши вираз її обличчя. Дівчини не було.