Живі книги

– Я – Женя! Знаєш, я, звісно, можу травити байки, та навряд чи вони когось дуже зацікавлять, тому краще б сама «почитала» когось цікавого, чи як це у вас називається? – всміхнулася вона.

– Ще не знаю, як це називатиметься і що з цього вийде, – стишила голос Аня, – це господар наш, який більше живе в Лондоні, ніж тут, закинув директорці таку ідею, десь там таке побачив. А ми тільки починаємо. Хоча народ уже потроху проявляє інтерес – ось навіть картотеку Книг складаємо. Ой… А ти в курсі, що ми пригощаємо Книгу кавою, а тобі доведеться оплатити обраний десерт?

– У курсі, я ж читала афішу на дверях. То не проблема, якщо я раз чи два на тиждень, замість напхатися тістечком, послухаю цікаву людину, – тріпнула головою Женя, і русявий хвостик над її лівим вухом весело відреагував на цей рух.

– Мабуть, плануєш із кимось цікавим познайомитися? – підморгнула їй Аня і вправно витягла з каталогу одну картку. – Ось, дивись, прикольний хлопець, капеїшник, гуцул – травитиме байки за каву з тістечком цілу годину! А може, і далі що…

– Цього ще бракувало! Годувати хлопців власним коштом! І не стане йому поперек горла те їдло?! – обурилася Женя.

– Та ні, він нормальний, просто відгукнувся на нашу рекламу, бо дійсно має в запасі купу історій – про Карпати, про скаутів. І сама б послухала, та я ж на роботі!

– Ні, подруго, у мене інші цілі… Мені б когось розумного… Із життєвим досвідом…

– Шукаєш старшого чоловіка? Папіка? – не стримала скептичного виразу обличчя Аня. – Так вони навряд чи тут Книгами за пригощання працюватимуть!

– Ще цього мені не вистачало! – скривила губи Женя. – Значить, так: я залишу свої дані, а ти мені маякнеш, раптом у вас серед Книг з’явиться якась жінка з неслабим життєвим досвідом, але не забита й затоптана, а з тих, що проходять Крим і Рим і виживають, та ще й угору йдуть, а?

– Ааааа… То так би й казала. Зрозуміло! – кивнула Аня і простягнула новій Читачці листівку-анкету. – Бачу, хитає тебе життя, подруго…

– Та не те, щоб дуже хитає, але… розмова з розумною людиною не завадить!

– Ти – геній! – раптом сплеснула в долоні Аня. – Одні ходять до ворожок, інші – до психотерапевтів, неабиякі гроші з дому виносять, а ти за тістечко хочеш мати те саме! Бомба! Я б не додумалася!

– Кхе… Власне, я не зовсім так це собі уявляла, але… Може, ти трохи й права, – знизала плечима Женя. – Ну, тоді я побігла, бо мені на роботу треба заскочити, хоч і вихідна, а ти той… Раптом що – маякуй!

– Добре! Домовилися! А ти де працюєш?

– У салоні краси. Адміністратором.

– Ух ти! Круто!

– Та не дуже круто, невелика перукарня в спальному районі, – махнула рукою Женя, – проте майстрині хороші.

– Ага, я вже помітила, – підморгнула їй Аня і поворушила в повітрі пальцями.

Юна адміністраторка хмикнула, карикатурно, немов гламурна білявка, зробила обома руками «Бай!», розвернулася і легкою спортивною ходою рушила на вихід.

– Це хто така дивна приходила? – спитала книжниця Віра, яка саме спустилася з третього ярусу по замовлення.

– Це? Нова Читачка! – всміхнулася Аня й помахала перед своїм обличчям листівкою-анкетою.

– О! Дивись, а процес, здається, пішов. Хто б міг подумати! Вдалий день! Зранку військовий заходив, потім письменниця з французами розговорилася, а тепер іще ця.

– Письменниця! Як же я не подумала?! Авжеж! Хоча… Може, це й не те, що тій Жені треба, хто їх знає… – вона озирнулася на Віру, але та зникла за дверима кухні, а невтомний дзвіночок сповістив про нових відвідувачів – спекотний травневий полудень заганяв людей до затишних приміщень із кондиціонерами.

4

Амалія їхала маршруткою додому. Сьогодні вона не відчувала дискомфорту від людей, із якими доля звела її в обмеженому залізному просторі. Може, тому, що був вихідний і маршрутку не напхали вщент кияни та гості міста, що всі одночасно говорять між собою або по мобільному, при цьому хтось лузає насіння, а дехто жує смердючу шаурму з часниковим соусом, що продається в кіоску на кінцевій… Власне, у таку ситуацію вона втрапляла всього кілька разів, і то, нездатна терпіти до місця призначення, виходила, щоб пересидіти годину пік десь у кав’ярні або піймати таксі. До останнього часу чимало років вона їздила на власній машині, але життя інколи міняється так, що й не впізнати… І поломка автівки – то, мабуть, далеко не найгірше.

Звична й майже рідна її Пежуля тепер стояла на платній парковці неподалік від нового помешкання, привезена туди евакуатором. Після останнього цьогорічного снігопаду на неї впала товстезна гілка, яка відчахнулася від старої розлогої тополі, не витримавши ваги мокрого снігу. Гілка завтовшки у дві жіночі руки розтрощила лобове скло та погнула капот і трохи дах. Щастя, що власниця тієї миті не сиділа в ній і навіть не стояла поруч, а лишень наближалася до машини. Мабуть, хтось там, «нагорі», вирішив, що зарано…

Ще довго Амалія бачила це, ніби в уповільненому відеоролику, який раз по раз прокручувала їй пам’ять. А потім вона стояла на вечірній київській вулиці біля скаліченої машини і плакала. Від переляку, безсилля, образи, самотності, не знаючи, що робити взагалі і як діяти наразі. Підходили люди, знімкували на мобілки побиту машину, співчували, давали якісь недолугі поради, але вона все те сприймала ніби крізь сон. Аж поки якийсь таксист, що пригальмував на «Ланосі» поруч, не запропонував конкретну допомогу. Він спитав, чи застраховано машину, і, почувши, що ні, викликав евакуатор.

Термін страховки, до речі, скінчився рівно два тижні тому. Але вона не поспішила поновити угоду ще на рік, не впевнена, чи це взагалі їй буде потрібно. Той «іще рік» видавався тоді дуже далеким, туманним і довгим, і невідомо було, чи й сама вона дотягне його до кінця. Бувають у житті такі періоди…

Інколи вона грішним ділом думала, що якби йшла трохи швидше, то гілка, можливо, жахнула б її по голові – і по всьому! Це закрило б завісу спектаклю, у якому життя ніби випхало її на сцену грати чужу роль замість своєї, звичної за багато-багато років. При цьому ні сценарію, ні слів нової ролі вона не знала, а жила-грала неначе навпомацки, роздивляючись навколо, причмелена такою несподіванкою. Але гілка і сили небесні натомість вцілили в Пежулю, а її лишили грати далі.

Треба сказати, що з машиною могло бути й гірше, адже ходова частина зовсім не постраждала. Просто Амалія уявлення не мала, що тепер робити, адже в старому спектаклі поруч із нею був персонаж, який швидко і вміло, ніби за помахом чарівної палички, вирішував купу питань – і побутових, і автомобільних, і решту, про які вона звикла не замислюватися. Але завіса впала несподівано і, здавалося, розрубала п’єсу навпіл. Далі кожен вів своєї – і вона мусила грати сама навмання чи не грати взагалі.