Живий звук
Шрифт:
— Бзик? — насторожився я.
— Інакше не назвеш. Вона відмовлялася співати наживо за столом. Знаєте, є така мода: запрошені на корпоратив артисти сидять на банкеті окремо, за столом хазяїв. І часом, коли їх просиш щось заспівати, вони не особливо комизяться. Навіть імениті собі таке дозволяють. Анжела — ніяк! Причому навіть не відбувалася жартами: таке, знаєте, дитяче: «Не буду!»
— Чекайте-чекайте, а для чого ж її запрошують?
— Ви точно не розбираєтеся в цих питаннях, — поблажливо промовив Захаревич. — Усі вони завжди співають під фонограму. Для естрадників, особливо — молодих та не дуже досвідчених, такі речі в порядку речей. Так само як і для тих, хто влаштовує концерти. Так ось, коли я ближче познайомився з Анжелою, то дізнався: їй можна пропонувати що завгодно, навіть, вибачте,
— Ні.
— Це щось типу переліку обов’язкових вимог, без гарантії виконання яких артист до вас не приїде. Я теж від цього був далекий, мене Бобров просвітив.
— Чим вона таке пояснювала?
— Береже голос. Дуже просто і знімає всі питання. Навіть вийшов невеличкий скандал: на заключному прийнятті я особисто як виняток попросив її заспівати «Хеппі бьоздей ту ю» на честь одного іменинника. Знаєте, в стилі Мерилін Монро, як вона президента Кеннеді вітала. Знаменитий факт… Сонцева відмовилася. Я наполягав, адже ж усе відбувається за мої гроші. Вона психонула, почала жбурляти під ноги тарілки, довелося Боброву швиденько її евакуйовувати від мого гніву подалі.
— Ви врешті пробачили її?
— Куди ж я дінуся! Творчим людям треба вибачати їхні маленькі слабкості. Якщо вас Анжела цікавить у цьому плані, ви б краще Наталку розпитали. Знаєте Наталку?
— Наталку? — перепитав я.
— Наталя Зима, її права рука. Подружка, помічниця, стиліст, піар-менеджер — усе, що завгодно. Бобров покійний теж її цінував. Хіба її нема зараз у лікарні біля Анжели?
Я хотів сказати, що мене не пускають у лікарню, та раптом згадав: біля Анжели в Святошинській районній лікарні справді нікого не було. Між тим, про аварію відомо з самого ранку. Близька людина, а саме такою, за словами Захаревича, була невідома мені Наталя Зима, просто не могла не примчати до ліжка потерпілої.
Тим не менше, про Наталю Зиму я почув за всі ці дні вперше. Про неї не обмовилася навіть сама Анжела, хоча колегам по шоу-цеху перемила в моєму ліжку всі кісточки.
Красномовно глянувши на годинник, Захаревич дав зрозуміти — мій час вичерпався. Тому я швиденько закруглив розмову, потиснув простягнену на прощання руку. Уже в дверях хазяїн кабінету зупинив мене.
— Так що, Ігоре?
— А що? — не зрозумів я.
— Подумайте. Я не кожному журналісту і не щодня пропоную ділові стосунки. Якщо протягом місяця ви не захочете переключитися на економічні теми, знайду іншого. Вам лише лікті гризти лишиться. А надумаєте — дзвоніть, без церемоній.
На роботі — все без змін.
Як слід було чекати, смерть відомого продюсера вже не була темою першої сторінки і, відповідно, відділ криміналу цікавили більш резонансні теми. Наприклад, до кінця тижня треба було кров з носа довести до ладу історію про бомжа, безголове тіло якого знайшли на околиці села в Житомирській області, а голову — за десять кілометрів від тулуба.
Нічого особливого, у наш час і не таке трапляється. Родзинка цієї історії в тому, що десять кілометрів у даному випадку не просто відстань між частинами тіла, а й між Житомирською та Київською областями. Тому правоохоронці вступили між собою в цілком зрозумілий виробничий конфлікт: попри те, що були близькими сусідами, підлягали двом різним територіальним відомствам. А оскільки справа про вбивство волоцюги не мала жодних перспектив, сищики Житомирщини намагалися передати тулуб бомжа сищикам Київщини, а ті, в свою чергу, доводили: голова — лише частина цілого мертвого тіла. Отже, логічніше долучити голову до тулуба, а не тулуб до голови. Значить, справу повинні порушувати на Житомирщині.
Помиритися правоохоронці сусідніх областей не могли вже кілька днів. За інформацією мого кореспондента, менти Київщини хотіли накрити колегам із Житомирщини велику поляну, аби ті позбавили їх такого тягаря. Натомість хлопці з Житомирщини запропонували інший варіант: тягнути жеребок, аби все було по-чесному. Кияни категорично відмовилися і висунули інший аргумент: безнадійну справу забирає до себе той, на чиїй території
частини тіла виявили раніше. За іронією долі, тулуб та голову знайшли практично в один і той самий час, зафіксований у рапортах.Тоді правоохоронці Київщини переконали інспектора ДАІ, який знайшов голову, коли зупинився на дорозі під час патрулювання, аби справити в придорожніх кущах малу потребу, переписати рапорт заднім числом, указавши іншу, більш пізню годину виявлення злощасної голови. Афера стала якимось чином відома колегам із Житомирщини, тож вони, не довго думаючи, написали офіційного листа на ім’я міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, звинувативши міліціонерів Київщини в непрофесіоналізмі та корупції.
Зовсім випадково копія листа потрапила в прес-службу. Так цей чорний анекдот став відомий одному репортеру, який співпрацював з нашою редакцією. Йому, ясна річ, і карти в руки — за вибуховою силою подібна історія при правильній подачі могла дорівнювати знаменитій на весь Ужгород бійці між даішниками та міліцейським спецпідрозділом. Редактору вже телефонували з міністерства і наполегливо просили не публікувати матеріалу. Бувалий у бувальцях шеф записав телефонну розмову на диктофон, розпорядився долучити розшифровку до основного тексту, і зараз автор дошліфовував його під моїм чуйним керівництвом.
Власне, журналістові я довіряв. Тому, глянувши на текст одним оком, дав відмашку доробляти, але писати обережно та виважено, частіше вживати звороти типу «на нашу думку», «ймовірно», «як повідомляє наше джерело в МВС», «офіційний коментар отримати не вдалося». Після того, охоловши до гарячої теми остаточно, знайшов у курилці Люську Корбут.
На щастя, вона була там сама. Основні редакційні курці вже розбіглися, та й Люська збиралася бичкувати залишки сигарети. Мене це влаштовувало: не хотілося відкликати її при свідках для розмови тет-а-тет із таємничим виразом обличчя.
— Поспішаєш?
— А що таке? Знову щось про Сонечко почути хочеш? Зачепила тебе гаряча штучка, нє?
— Деякі люблять гарячіше, — в тон їй відповів я. — Наприклад, Наташа Зима, знаєш таку?
— О, знайшов гарячу штучку! — реготнула Люська. — Ти це тільки зараз придумав, Вараво, зізнавайся!
— Мені справді треба вичислити цю Зиму, — я не зовсім розумів її телячих радощів.
— Думаєш через неї пробитися до Анжелки? Нормальні герої завжди йдуть в обхід? Не знаю, Вараво, що ти там собі задумав, тільки нічого в тебе з Зимою не вийде. Сонечко — правда, слабке в нас на передок. Усі, звісно, про це не знають, але кому треба — вона сама сигнал подасть. З Наткою все дуже запущено. Там мужикам робити нема чого, січеш?
— Тобто? Не збираюся я нічого…
— Хоч мені не втирай! — знову реготнула Люська. — Зима до мужиків ставиться холодно. Зате для дівчаток там справжня вічна весна. Досі не дійшло? Рожева вона, Зима твоя… Лесбійка, якщо вже так прямо говорити.
Цього тільки не вистачало!
— Ти свічку тримала?
— Ніхто не тримав. З нею десять хвилин поспілкуєшся — і все, гаси світло. Тусівка один час мусувала тему, що Наталка в Анжелку закохана, тому й служить їй так віддано. Знаєш, Зима — особа не публічна, з нею в основному по телефону чи мейлу народ спілкується. Ще й страшненька вона, між нами, дівчатками… Але в плані інформаційного супроводу своєї кумирки вона може дати фору будь-кому. Ас із асів, я б сказала. Чуйка працює, смак бездоганний, міру в усьому відчуває, мислить нестандартно. З Бобром покійним, царство небесне, вони в парі прекрасно працювали. З Анжелки ж взяти нема чого особливого, голова, наче в ляльки Мальвіни, порцеляна з тирсою всередині. Тільки й чеснот, що голос, личко та фігура…
— Чекай, — я жестом зупинив цей словесний фонтан. — Про, м’яко кажучи, посередні розумові здібності Анжели Сонцевої я вже не раз чув. І вже готовий повірити, що Бобров і, як тепер уже знаю, Наталя Зима, по суті, зліпили з лайна цукерку. Хоча Анжела не видалася мені аж такою вже тупою…
— А ви з нею в основному балакали? — підсмикнула Люська.
Мені довелося визнати — справді, толком поговорити з нею мені так і не вдалося. Те, що Анжела розповіла про звичаї в шоу-бізнесі і свою важку долю, цілком укладалося десь так у півторагодинний монолог. Не так багато часу, аби нова знайома розкрила всі свої розумові здібності.