Знак Саваофа

– Привіт… Я зовсім не кусаюся… Ходім, мені покажеш місяця… Кажуть, що він не ущерблюється вже третій день підряд…

Він хотів сказати, яке їй діло до того місяця, але слова застрягли у горлі; він запропонував їй чогось випити, але вона відмовилася, сказала, що він може чогось випити, а вона почекає його, а тоді вони сходять глянути місяця, так чи ні. І вона сміялася безтурботно, легко і весело. І тільки зараз він починав розуміти, що вона гарна, а тому йому й лячно підходити до неї, говорити з нею, і ще щось там. У неї дійсно красиві, точені ноги, тонка постава, міцні сідниці, що м’ячиками переливаються під сукнею. Тільки зараз він помітив, що вона одягається дуже дорого, дуже вибагливо, проте просто. Він пив кисле пиво, давлячись, вибалушивши очі, наче несподівано зрозумівши, в якому багні він жив. І це пиво видавалося йому помиями, і життя у нього пройшло на смітнику, серед підарів, п’яниць, тюремників. І йому враз захотілося плакати, як ото він стояв, жлуктив пиво і дивився на довгоноге напівефемерне чудо, що тріпотіло у феєрверку синіх вогнів, під завивання грубих голосів, під виск і матюччя; вітер доносив з кісткового солодкий сморід падалі, вже нічні птахи тепло і смертельно шурхотіли крилами, і час не можна було зупинити. Наливалося ультрамарином, що скоро випаде осадом у чорну ніч.

А місяць дійсно був страшним. Його червоні тіні спочатку лягали на широке листя, на латаття, на олов’яні плеса води, аж потім він сам визирав, великою кривавою кулею над чорною безоднею степу, безголосого, наповненого гнилими запахами, запахами нічних квітів та духом болотяних куширів. Вони зупинилися біля старого млина. І вона запитала щось. Потім показала рукою в бік озер: «Ходім туди…» Вона йшла тихо, тримаючи його за руку. А він боявся, щоб не запітніти, щоб від нього не смерділо, як від козла. Нарешті вони зупинилися перед озером, на самій тій частині, куди йому було заказано ходити, і вона враз змінилася: очі у неї наповнилися кислою дорослою тугою, і вона почала спостерігати за кремезним голим чоловіком, що когось обіймав. Щось тендітне та м’яке, але зараз, добре погледівши, він побачив білявку, що хрипіла у його обіймах, зовсім тобі божевільна у місячному сяйві, а неподалік лунали радісні голоси і теж бродили голі люди. Було темно, тільки червоний місяць лив і лив на степ, на воду рудий одсвіт, що нагадував шумовиння світання, його порожнечу і його несправджений сум. Він тоді розізлився, бо бачив перед собою розпатлану, розпашілу оголену жінку, яку навіть ще сьогодні мислено обіймав, і вона таки більше подобалася, ніж ця чорнява; він бачив її запітнілу, навіть страшну в гримасі пристрасті, з порожніми фіолетовими, як ніч, очима, він бачив, як смикалися ноги, стискалися і розтискалися сідниці з краплинами поту між половинками, надималися м’язи на руках, а їхні голови безпомічно, наче переламані, падали на плечі; а потім вона сіла, розкинувши широко гарні ноги, і зовсім по-грубому, так, як роблять їхні жінки, провела низом живота, підняла руки, змахнула пальцями, потім всією долонею. Він тоді запам’ятав, як стояла пилюкою комашня між ліхтарів, а летючі миші безшумно падали над асфальтом, злітаючи темним ганчір’ям. Цей дитячий, дурний містичний жах упереміш зі спогадами він зберіг на все життя, – вони йому точно заважали жити. Але вона йшла мовчки, низько нахиливши голову, тільки чулося легке сопіння.

– Ходім до млина… – обернулася вона, але погляду її він не побачив, тільки велику віхтясту тінь, що закрила її обличчя, наче відтяло голову і ліву руку. Він відчував, що вона лютувалася. І отак вони стояли – продуті теплим вітром; у неї шовком ворушилася на гарних ногах сукня, обдималася спереду, випираючи м’який, гарної форми лобок, не жорсткий та кістлявий, як буває у такому віці; округлий, трохи підтягнутий живіт і ноги в сиротах від збудження, – ліхтарі стояли упродовж пляжу жовтими свічками, зовсім маленькі, майже тобі натикані сірники або свічки, – все поменшало, знікчемніло від нахрапуватого поливу червоного місяця.

– Дивно, що він ніяк не уполовиниться… – її слова прохлюпотіли краплями води. І нарешті він побачив її очі – пусті, порожні, далекі. Тільки тоді відчувся, відкрився подих того світу, звідки вона прийшла, де вона насправді жила і ніколи, як він пізніше зрозумів, не виходила.

Нарешті вони пішли, залишаючи лежати позаду піщаний пляж з тінями від ліхтарів, поодиноких людей, подібних на привидів. Про цей пляж Андрію багато розповідали, але навряд чи хто з його оточення сюди потрапляв; трохи повіддалік, десь за кілометр, вже важко піднімався ліс, переобладнаний під парк, а ще далі – горіли великими бурштиновими вогнями вікна будинків начальства. Про них теж в народі говорили або з презирством, або просто спльовували під ноги смачним харчком, а тому доброчинності аж ніяк не прочитати на обличчях мешканців робітничих кварталів, – спробуй тільки завітати до них на свято. І тому Андрій не запитував, хто вона, як її прізвище, а просто знав, що вона з іншого, того тремтячого рідкими вогнями місця, куди йому дорога заказана, але зір його жадібно тягнувся рік за роком, накипаючи в душі роздратуванням, туди, за темні з восковими вогнями пагорби.

І от нарешті вони минули озеро, обійшовши його ліворуч. Ці місцини він знав напам’ять – вони лежали перед ним у рудому світлі місяця, з чорним дупловинням старого млина, широким степом, з гуготінням двісті двадцять четвертого кілометра. Зараз вона йшла попереду, і він бачив, як від ходи прогинається спина. Одного разу рука сама потягнулася і він торкнувся вижолобку спини долонею, з жахом відчуваючи, як піддається пружна шкіра, а пальці занурюються в оксамит. Навіть зараз вона не була подібна на тих дівчат, з якими він збував вечори на танцях, залазив у труси, іноді зовсім по-не-вмілому розкладаючи на лавці або у товаришів на «хаті», доки батьки на нічній зміні. Тоді вона подала руку. Вона вся тремтіла, затиснувши міцно його пальці своїми, так, наче він зараз дасть чосу. Коли він весь занімів, геть зіпрівши, вона пірнула у чорне виймище старого млина.

Зараз вона спокійно йшла темними закутами, навіть не шукаючи дороги, не спотикаючись об каміння, обвалені сволоки: він чув легкий запах парфумів, що тріпотів у його ніздрях, запах, перемішаний з трунким сигаретним димом, – пізніше він скаже для себе, що вона була стерильно чиста, як і її нагота, від якої запирало дух. Потім вони відразу опинилися в невеличкій кімнаті, де вона запалила гасову лампу, дмухаючи на пальці, а коли Андрій кинувся допомагати, то потрапив лицем у розпатлане крило тугого чорного волосся. Тільки тоді, з тінями, що розповзлися від кадливого вогника лампи, він побачив широке металеве ліжко з матрацом, купою книжок і поруч невеличким сейфом, який слугував за шафу. Вона витягнула пляшку вина, впала на ліжко, подавшись спиною, блиснувши соковитими ляжками, і усміхнулася. Волого усміхнулася, розтуливши червоні равлики уст. Вона мовчки простягнула руку, запрошуючи сідати, і передала йому пляшку, облизнувши соковиті губи, сказала просто:

– Ілона…

– Що… Ага… Андрій…

Вона ще випила, потім встала і зняла сукню через голову; труснула білими грудьми з круглими коричневими сосками, і ці соски надавали форми, робили тіло відкритим, звабливим та недосяжним, бо водночас йому видавалося, що це не для нього, а для когось іншого. Вона взяла його долоню і притулила до лона, потім провела пружким, м’яко податливим лобком з гарно вибритим йоршиком волосся, потримала, підняла очі, блиснувши, як перед смертю чи перед невимовною радістю, так, як ніколи не буває у дітей.

– Поцілуй мене…

Він поцілував. Потім вона відірвалася від поцілунку, лишила його стояти напівп’яного, ошелешеного, з виряченими очима. Вона лягла на спину, зіперлася на лікті і розкинула широко довгі ноги, зігнуті в колінах, чекаючи, коли він скине з себе одяг; рвучко притягла його голову, хрипко вимовивши:

– Бери…

Він хотів здертися на неї, але руки рвучко піднялися, теліпнувши перса, кинули його обличчям між ноги, і Андрій запручався, але м’які коліна стиснули голову, і він занурився в м’яке волосся, відшукавши губами набряклу плоть. Потім він зупинився, відчуваючи, як сходить насолода, небуденність облазить, як асфальт під мокрим дощем. Він звівся, готовий втекти звідси, але стояв і дивився на неї усміхнену, з туманним, але палаючим поглядом. Тоді вона звелася, лягла на живіт, звелася на ліктях, вигнувши спину, сідницями на нього, зовсім по-кошачому, і розкинула широко ноги. Аж тоді, коли вона повернула голову, подивилася на нього прямим, ніжним, з бархатистими іскорками поглядом, в зіницях очей плавали вогники гасової лампи, вдихнувши запах розгарячілого її тіла, свого тіла, він увійшов у неї. Він гадав, що це буде, як з усіма дівчатами, але від самого початку і до кінця, коли він упав їй на спину, а вона виповзла і взяла його прутня в рота, він, чи то з природньої соромливості, чи то з ляку, давив у собі той крик задоволення, що судомою проходив тілом, зіжмакував горло; він відчував, як плоттю бігає язик, губи гумово обіймають, відпускають, іноді бризкаючи липкою ниткою слини, аж доти, доки він не кінчив, а вона жадібно заковтала, сопучи, хапаючи розкриллями носа пекуче повітря. Коли він збудився знову, не встигнувши віддихатися, як Ілона вже налазила зверху, – тінь знову, як побіля ліхтарних стовпів, оповитих мошкарою, зрізала частину голови і лівої руки. Перед ним – дві круглих груді, красивих, з випещеною персиковою шкірою. Бездоганне тіло жінки. А після третього разу вона почала кричати, звиватися; вона кусала його губи, плечі, щось шепотіла, а очі взагалі розплилися в каламутному жовтому світлі. Нарешті Ілона затихла, простягнула руки, розтягнувшись тілом на смугастому матраці, лежала непорушно, а тоді зайнялася сміхом, єхидним, злим, і сказала:

– Вона не отримає його… Зовсім не отримає… я її прикінчу…

Але він вже дрімав, нічого не чув, ховаючись за якоюсь повстю зі слів начебто не до нього, бо розумів, що цей сексуальний концерт не що інше, як початок чиєїсь історії. Але вона не давала йому спати. У дівки був перець розсипаний між ногами. Великий червоний розітертий перець. Він вже з смаком дивився на розставлені ноги, як від поштовхів тремтять її груди, як вона закидає голову, теліпаючи чорним, майже воронячим, крилом волосся. Все це вперше приходило, впливало у нього деручким терпучим світом пізнання. Але решта була відома, йому в перервах хотілося просто плакати від відчаю, що вона його не перша, хоча в слобідках давно ходив закон, що жінки непочаті, то зовсім не жінки, а просто згустки сусідської сперми. Так вони протрималися до світанку, відпиваючи раз по разу, в перервах, з великої пляшки, щось розповідали одне одному, і він поволі здогадувався, що влип у якусь туманну історію, але ніколи не гадав, що вона розтягнеться, плутаючись між років, так надовго.

Ранком, вірніше, десь ближче до обіду, вони сиділи у велетенському проломі: попереду лежав степ з купами рафінадних хмар, що зсипалися за горизонт, трава блищала на сонці і більше нагадувала розлитий жир, ніж шовк. Сонце то вискакувало, то ховалося за білі оболоки, то знову прямовисне лило світло, піднімаючи теплий пар над калюжами. А після обіду, десь о першій годині, сонце остаточно запанувало скрізь, і зробилося чисто і світло, повітря не ворухнулося. Пощезла ця туга вітру, але сама туга висіла великими полотнищами над жовтою вовною трави. І вони почули тріск, наче щось переламалося навпіл. Цей гуркіт нагадував карикатуру на грім. Якась мімікрія, як хтось невдало за лаштунками в погорілому театрі зобразив грім. І тут вони побачили, що понизу скупчення хмар летить планер і викидає людей. Зараз йому навернуло зовсім несуттєве, який у неї йшов запах з рота і з роздвинутих ніг; майже ніякого, відповідав він собі, а тоді знову зручно вмостився, запаливши цигарку, щоб краще глянути на планер, що летів у високих синіх небесах і скидав людей. Вони довго виглядали парашути. Білі кульбабки. Або кольорові, що плавно протікають з крапинками людей низьким порцеляновим небосхилом. Потім, в обридливій, розвареній, як ріпа, буденності, що розрослася, розтягнулася, як густа рідина, в миті, подрібненій на пустоту існування сьогочас, злягання на прожирілому від сперми матраці, обквітчаному рідкими плямами вина, з китяхами збитого волосся попередників, у кімнаті, просяклій гасом і потом, вони у цьому остогидлому, підсолодженому просторі пройнялися враз жахом марноти очікування; і тут саме жахнуло; жахнуло радше у сокровенних звивинах мозку, оповитому дитячим бурштином мармеладового романтизму. Він саме дивився на випалену латку трави, а як не туди, то радше на її довгі засмаглі ноги, що видавалися зараз окремішніми істотами або ногами манекена з містечкового універмагу.

– Господи! – проказала вона майже по складах, розтягуючи слова, вже на тій говірці, яка належала до її класу; і повторила: – Господи, це літак… Це літак, а не планер! – більше нічого живішого і виразнішого він не почув за все життя. Це була розумна жінка. Жінка з ворожого світу, яка цієї ночі помстилася комусь із ним. Він поволі відчув, як життя повертається до нього і кров підступає до голови.

І тоді почали падати люди. Перший впав у Погане озеро, здійнявши жабуриння, викинувши кілька зелених жаб, що гучно закричали, очунявшись відразу на суші, а потім замовкли. Затим один чи двоє звалилися і провалили дах старого млина. Далі вони лантухами почали падати на землю, глухо або з шамкотінням. Безформні, з синюшним відливом. Тіла здебільше скидалися на холодець. Одні були геть роздягнені, інші тільки нагадували людей; а других лишилися шматки тулуба, з однією рукою, шиєю і купою розірваних і тремтячих аорт та судин. Вони почали падати дедалі частіше, здіймаючи легкі вибухи пилюки, що поволі осідала в безвітряному просторі. Там, де земля була вигоріла, вони нагадували шматки брудного ганчір’я. Інших – ховала трава. Літак, пускаючи чорний дим, тягнув до озера. Відразу пролунав другий вибух. І вони побачили шматки літака, що вже каменем шурхотів на другому кінці степу. Ось відділився шматок, напевне, крило. Пролетівши пір’їною в чистому небі, він гехнув у свинарник Льопи, краєм зачепивши хижу, розкурочивши половину, і звідти встигнув вискочити, блиснувши сухим покрученим тілом, з відкритим ротом, свинопас. Льопа застрибав на одній нозі, щось закричав, а потім чимдуж попер до літака, який вже зарився носом у піщані дюни і випускав чорні клубки масного диму. Тоді вони подалися слідом, але Льопа несподівано забігав зигзагоподібно, кружляючи між трупів, і тільки коли вони наблизилися, то побачили, що він нишпорить кишенями. За якихось п’ятнадцять хвилин зупинилися біля залишків літака. Потім на них впав звичний тріск, і вони підняли голови, – Льопа біг з великою валізою, перестрибуючи через трупи, щось хихотів і говорив до себе, а свині, які спочатку було збилися в купу, загарували степом. Шматки другого літака зникали за лісом, поближче до озер.