Знак зодіака

Знадвору на підвіконня сів голуб. Я поглянув на нього — теж крізь плівку. Уявіть собі моє здивування, коли голуб підлетів до мене й почав туркотіти.

Вражений, я опустив плівку. І зразу ж таки собака одійшов на своє місце, а голуб знову сів на підвіконня, не звертаючи на мене уваги. Я вдруге глянув на них крізь плівку. Дивовижний ефект повторився: і той, і другий почали леститися…

Кілька разів я робив отакі спроби — і весь час з однаковим успіхом.

Це було фантастично! Проте я почав дещо розуміти. Мій погляд, скерований крізь дивну плівку, мабуть, так поляризувався, що набував чудодійної властивості: змушував і собаку, і голуба ставати лагідними й лащитися до мене… Гм, це ж тварини, подумав я. А як же люди? Невже й вони… Втім, як я зможу дивитися на них крізь плівку? Та дуже просто!

Я приклеїв плівку до правого скла моїх окулярів, і це було зовсім непомітно. Так, з кого ж почати?

Звісно, насамперед з Люди. Ця вродлива кароока дівчина не хоче й глянути на мене. Вже кілька разів я, заходячи до сусідньої лабораторії, запрошував її піти в театр, концерт або на танці. Ні, вона тільки хитала головою й холодно відповідала, що дуже зайнята, у неї, мовляв, дипломна робота. Ну, гаразд, це буде непогана спроба, подумав я.

Увійшовши до лабораторії, де вона працювала, я сказав:

— Добридень, Людо. Як ви гадаєте…

Вона підвела на мене заклопотані очі — і вираз їх одразу змінився. О диво! Люда глянула на мене напрочуд лагідно, навіть закохано, і, не чекаючи, доки я закінчу фразу, заговорила:

— Вікторе, милий, мені так неприємно, що я досі не скористалася з вашого запрошення. Ви, мабуть, це мали на увазі? Так от, я охоче піду з вами куди-небудь!

— Людо, я…

— Мовчіть, мовчіть! Я заздалегідь згодна. — І вона подарувала мені такий чарівний погляд, що я навіть трохи зашарівся. А вона вела далі: — Може, в кіно? Там, кажуть, чудовий фільм…

Я розгублено дивився на неї, забувши про плівку, приклеєну до моїх окулярів. І тільки вийшовши з лабораторії, згадав про неї. Можливо, прихильне ставлення Люди залежало лише від цієї плівки? Хтозна… Я сумно зітхнув. Ні, про таке не хотілося й думати!

Одне слово, випадок з Людою не переконав мене. І я згадав: інженер районного житлоуправління! Ось де все буде ясно. Справа в тому, що в квартирі, де я жив, протікав дах. І від цього на стелі ввесь час з’являлися руді плями. Скільки не прохали жильці відремонтувати дах — інженер був невблаганний. Піду до нього, вирішив я.

Дивно, але інженера я застав на самоті. Він сидів за столом, занурившись у папери, обличчя його не віщувало нічого доброго, і я навіть пошкодував, що зайшов сюди.

— Добридень, — промовив я якнайпривітніше.

Інженер житлоуправління зловісно мовчав.

— Добридень, — повторив я, дивлячись на його скуйовджене волосся. Не підводячи очей, інженер відказав:

— Ну, що там у вас? Швидше!..

— У мене, бачите, дах протікає… так я…

— У всіх щось протікає. Далі?

Він глянув на мене похмуро, недоброзичливо, і… я не встиг вирішити ще, як саме, бо вираз невдоволення ніби губкою змило з його лиця. Переді мною була вже зовсім інша людина! Я очманіло дивився на нього, а він поквапливо говорив:

— О, сідайте, будь ласка! Ви курите? Ні? Заздрю, бо сам я кілька разів хотів кинути, та все справи, справи… Так кажете, дах у вас протікає? Ай-яй, яка неприємність! Ну, це ми одразу відремонтуємо, про що тут балакати!.. Ось, — почав він швидко писати, — ось вам записка до прораба. Я пишу йому, що це — термінове завдання. Отже…

Він простяг мені папірець. Я тільки кліпав очима.

— Завжди радий допомогти приємній людині, — вів далі інженер. — Може, скляночку чаю?.. Вам нічого більше не треба? Шкода, шкода… та не поспішайте, друже, так хороше поговорити з вами. Як у вас там працює водогін? Коли що треба, так ми…

Розгублений, я зайшов до гастроному, щоб купити чогось на вечерю. Тут було, як завжди. Перед прилавком стояла черга покупців, одна продавщиця, не поспішаючи, різала любительську ковбасу, двоє жваво й весело розмовляли про якісь цікаві для них речі, одвернувшись до полиці з вином і коньяком. Я спочатку постояв у черзі, а потім рішуче підійшов до прилавка, де оті двоє розмовляли одна з одною.

— Послухайте, дайте мені двісті грамів любительської…

— Я зайнята, — недбало кинула одна з продавщиць.

— Але…

— Не заважайте. Адже вам ясно сказали, що ми зайняті, — кинула друга, неохоче повертаючи до мене обличчя з старанно підмальованими очима. Вона перехопила мій погляд — і раптом засяяла чарівною усмішкою:

— Будь ласка, будь ласка! Вам нарізати чи одним шматком? Кажете, любительську? А може, трошки шинки? У нас сьогодні прекрасна ліверна ковбаса. І сосиски надзвичайні! Не треба? Шкода, може, тоді нарізати вам московської ковбаски? Хоч п’ятдесят грамів, — я наріжу найтоншими шматочками…

Вона сяяла й щебетала, її пальці з наманікюреними нігтями рухалися з шаленою швидкістю. Широко розкривши очі, я дивився на цю гастрономівську фею. Яке щастя, що я потрапив до неї!..

— А чого ви, громадянине, без черги? — почув я грубий чоловічий вигук.

— Справді, вліз потихеньку! Мабуть, знайомий, — додав обурений жіночий голос.

Я нервово поправив окуляри. І треба ж було, щоб моя рука необережно торкнулася плівки на склі! Я й охнути не встиг, як плівка відскочила і впала на підлогу. Негайно знайти її!

Але було вже пізно. Гострим каблуком обурена жінка наступила на плівку й розтерла її на порох. А я не міг зробити другу таку плівку, бо хто ж його зна, що то за суміш утворилася тоді в тиглі?

…Так я безнадійно втратив мій чудодійний поляризатор, але не втратив надії, що й без нього мене зрештою зустрічатимуть приємними усмішками ті, до кого я звертатимусь.

Адже це кінець кінцем так легко!

Л. Перов, С. Стельмах ЗАГАДКОВИЙ ЗВУК

Це був такий світ, про який знали тільки вони двоє. Море тут утворило невелику бухту. Високі гірські хребти, різко обриваючись, стрімко йшли під воду. З моря помітити бухту дуже важко. Лише наблизившись до берега, можна побачити великий прохід між камінням, який давав змогу попасти в бухту. Нависаючи над водою, кам’яне громаддя утворювало чудовий грот, у химерних лабіринтах якого сховалося б кілька човнів.