Золота медаль

— Невже їй було б приємно,— промовила Марійка,— щоб я знову зійшла на трійки? Не розумію цього, хоч убий!

Додому Марійка повернулась о першій годині ночі. Щоб не турбувати матері, вона взяла з собою ключ. Тихо відчинила двері і ввійшла. Якесь важке, гнітюче почуття каменем давило груди.

«Що це? Невже таке враження від п’єси? Ні, зовсім ні». Пригадалися чомусь слова Ольги з п’єси: «...Музика грає так весело, так радісно, і, здається, ще трохи, і ми будемо знати, для чого ми живемо, для чого страждаємо...», та зразу ж відпливли.

Мати не спала й обізвалась до дочки. Марійку вразили її очі — дуже стривожені, і водночас наче німе запитання застигло в них.

— Мамочко, що з тобою? Як ти себе почуваєш?

Євгенія Григорівна хотіла усміхнутись, але усмішка не вийшла.

— У мене нічого не болить,— сказала вона,— я почуваю тільки кволість. Правда, болить трохи голова, і температура підвищилась на один градус. А ось на руці з’явився якийсь пухирчик... Ти, Марійко, глянь...

Вона показала руку.

— О, вже й другий вискочив...

Трохи нижче ліктя у матері набігло два пухирчики з прозорою шкіркою, схожі на водянки, які часом можна надавити собі під час прання.

Марійка так спочатку й подумала:

— Це ж якісь водянки, мамо! Водяні мозолі.

Євгенія Григорівна похитала головою:

— Ні, щось інше. Завтра піду до лікаря.

Вранці пухирчики луснули, і на їхньому місці з’явились ранки.

Ще ні Євгенія Григорівна, ні Марійка не знали, що до них прийшло страшне нещастя.

З поліклініки Євгенія Григорівна повернулась з перев’язаною рукою і листком непрацездатності.

— Якось дивно,— сказала вона дочці,— через дурні пухирчики лікар звільнив мене на кілька днів від роботи. Ну що я робитиму вдома? Та ранки загояться до завтра. Прикладатиму марлю, змочену в пеніциліні, і все буде гаразд.

Проте ранки не загоїлись ні наступного дня, ні пізніше. За тиждень усе тіло в Євгенії Григорівни обкидали зловісні пухирчики. Вони лопались, утворювали все нові ранки, які слизились. Окремі виразки зливались у великі рани. З поліклініки приїхав лікар. Марійка добре його знала, це був батько Вови Мороза. Він уважно оглянув хвору, якій боляче було навіть поворухнутись.

— Треба в лікарню,— коротко сказав він,— у клініку шкіряних захворювань. Ні, ні, вдома лікування не дасть потрібного ефекту. В клініці вам робитимуть ванни, перев’язки.

Він поверх окулярів глянув на Марійку:

— А ви... ви не хвилюйтесь так... Ви...

Його голос здригнувся, і він швидко почав писати щось до блокнота.

В очах у лікаря Марійка помітила глибокий жаль і ще щось невимовлене; і тривога ще дужче стиснула їй серце.

— Я прошу вас...— звернулась вона до лікаря.— Який діагноз? Що це за хвороба?

І враз побачила, як лікар заметушився, одвів очі, недоречно розвів руками, пробурмотів скоромовкою:

— Безперечно, тяжке захворювання шкіри... Ще не зовсім вивчене. Але обов’язково вилікуємо... Поставимо вашу маму на ноги.

Марійка зачинила за лікарем двері й повернулась до матері. Вражена, зупинилась на порозі: мати, тамуючи біль, усміхалась! Та не могла вона зовсім сховати зусилля, якого коштувала їй ця усмішка.

— Доню, ти хвилюєшся більше, ніж я. Повір, що все буде гаразд!

Тоді, неймовірним зусиллям волі подавивши спазму, яка перехопила горло, Марійка відповіла:

— А хіба в мене є якісь сумніви? За тиждень ти будеш здорова!

Того ж дня Євгенію Григорівну забрали до клініки.

Увечері прийшли Ніна й Юля, вони вже знали про Марійчине горе.

— Слухай, Маріє,— сказала Юля.— Не думай, що ми прийшли розважати тебе чи втішати. Не такий, мабуть, у тебе сум на серці, щоб його можна було так легко розвіяти. Але з нами тобі буде все-таки не так самотньо. Правда ж?..

Утрьох посідали пити чай. Невеселий він був.

— Мене тривожить,— замислено промовила Марійка,— що в мами якась загадкова хвороба. Лікар чомусь не назвав її... Чи справді не знає, чи не хотів сказати...

— Можливо, що це — на нервовому грунті,— сказала Ніна.— Я читала, що багато шкіряних хвороб нервового походження. А от гангрену так навіть лікують тим, що роблять операцію на якомусь там нерві. Це — факт.

— Ну, в наш час,— підхопила Юля,— майже немає невиліковних хвороб. Найстрашніше — рак, проте й від нього виліковують, якщо своєчасно виявляють. Я вірю, що мине десять-п'ятнадцять років, і наші вчені знайдуть якийсь могутній засіб довголіття. Ось побачите, дівчата. Ми житимемо до ста п’ятдесяти літ.

Потім розмова зайшла про наступні вибори до місцевих Рад. Юля розповіла, як вона робила в агітпункті доповідь про Конституцію СРСР, і потім посипалось стільки запитань про міжнародне становище, що відповідь на них забрала більше часу, ніж сама доповідь.

— Я могла б сказати,— розповіла Юля,— що запитання — не на тему доповіді, але, думаю, чи вірно ж це буде? Та й як же так: я — агітатор і піду, не відповівши виборцям? Ну, і стала відповідати на всі запитання. А багато з них такі: «Коли ж Народно-Визвольна армія Кореї скине в море розбійників-інтервентів?» Або: «Чому робітничий клас Америки не заборонить своєму урядові гонку озброєнь?» Ну, серед виборців веселе пожвавлення, хтось кидає репліку: «А тому, що це зовсім не «свій» уряд!»

— У мене завтра теж бесіда, — сказала Марійка.— 3 домашніми господарками. Це мій перший дебют як агітатора. Як ви думаєте — не провалюсь?

— Ну, от! — промовила Юля.— Тільки знаєш що? Ми тебе звільнимо від агітаторських обов’язків у зв’язку з хворобою Євгенії Григорівни.

— Ні,— різко заперечила Марійка.— Я працюватиму, як і раніше. Знайду час і маму відвідати, і на бесіду піти.

* * *

Бесіда відбувалась в червоному кутку великого житлокоопу. Марійка прийшла з конспектом, діаграмами і навіть картою побудови нових гідростанцій, вирізаною з «Правды». Навмисне повільно вона розкладала весь цей матеріал на столі, чекаючи, доки стихне її хвилювання.

— Молодесенька,— почула вона розмову двох бабусь у першому ряді.— Наче моя Зіночка.

— Папірці розкладає,— промовила друга бабуся,— щоб не заплутатись. На тому тижні приходив до нас лектор і, сердешний, візьми й заплутайся. Усі слова розгубив. То ми ледве допомогли йому розплутатись.

— Так, у них теж діло делікатне, у цих агітаторів та лекторів. Науку проходять.

Марійка глянула перед собою. В кімнаті вже було повно народу — і жінок, і чоловіків. Недалечко сидів дідусь — сивий, але жвавий і, видно, балакучий. Він щось розповідав стиха своїй сусідці — жінці з білою шерстяною хусткою на плечах, а та раз у раз легенько прикривала вухо. Прийшло кілька дівчат, а за ними ще два дідусі...