Золота медаль

Марійка сперлася на лікоть:

— А хуртовина, здається, стихає. Чуєш, Варю?

Обидві хвилину мовчали, прислухаючись.

— У таку негоду, мабуть, і капітан корабля солодко спить,— усміхнулась Марійка, пригадуючи жінку біля газетної вітрини.— А ми з тобою розбалакались.

Вона простягла руку і ввімкнула світло. Глянула на годинник.

— Варю, незабаром три! Спати, спати!

Але Варя запротестувала:

— Що ж ти все про свої мрії? А я... Я теж мріяла... І зараз мрію. Ще п’ять хвилин! Добре?

Потім Варя замовкла. Марійка окликнула:

— Що ж ти? Варю! Заснула?

У відповідь почула дивний звук. Сумніву не було: Варя схлипувала Марійка скочила з ліжка, залопотіла босими ногами по підлозі.

— Варенько?!

Лукашевич лежала на дивані, вкрившись з головою. Марійка обережно закотила ковдру і побачила заплакане обличчя подруги.

— Погаси, погаси світло,— зашепотіла Варя.— Я така... така дурна. Мені соромно.

Марійка клацнула вимикачем. Варя довго не хотіла говорити, в чому річ. Нарешті призналась:

— Мені... мені Жоржа шкода... Він же так хотів поїхати зі мною до моря. В південне місто...

Марійка мовчала. Варя перестала схлипувати.

— Ти ж чому мовчиш? — спитала вона.

— Тому, що я хотіла почути про твої хороші мрії. Сама знаєш — про те, як ти вчитимешся в консерваторії, як станеш співачкою, відомою всьому народові. А ти? Знову про Жоржа?

Вона схилилась над подругою і заговорила палко, переконливо, стискуючи її руку:

— Варю, зрозумій, що ти зробила б злочин, ти закопала б свій талант, і все життя тебе мучила б думка, що ти — зрадниця! Так, бо ти зрадила б наші найкращі сподівання! Зрадила б народ, який учить тебе на свої трудові кошти, збудував для тебе школу, виховує тебе! І для чого? Щоб ти стала хатньою робітницею недоучки Жоржа? Це ж однаково, що плигнути в болото. Знаєш, є такі тихі болітця, зарослі осокою? Ква-ква! Замість того, щоб стати гордістю, дочкою народу! Як це тобі подобається?

— «Ква-ква!» — повторила Варя і засміялась крізь сльози.— Марійко, я ж хотіла помріяти з тобою зовсім не про Жоржа. Жорж тільки так... згадався. Я ж уже все вирішила, все, Марійко. Безповоротно. Заморочив він мені голову, і справді ледве не впірнула до жаб.

— Ой, Варю, яка б це була помилка! Варенько, я тільки що уявила собі. Тайга, тайга, океанський берег, і от у тайзі будується велике місто — десятки тисяч людей, машини, падають сосни, прокладаються дороги. Але серед будівників з’являється невідома хвороба. Що її викликає? Можливо, що якась тайгова комаха. В тайгу їде дослідницька експедиція. Я теж працюю в тій експедиції. І ось на будівництво приїхала відома співачка — лауреат Варвара Лукашевич! А до того ми з тобою не бачились багато років. Я тільки з газет дізнавалась про твої успіхи. Ми знову зустрічаємось і згадуємо цю ніч, нашу розмову, шкільні роки, і так, як зараз, за вікном завиватиме хуртовина. А втім, хуртовина не обов’язково, головне те, що здійснилися наші мрії, що ми пішли широкою-широкою, світлою дорогою.

— Широкою-широкою... Світлою...— тихо повторила Варя.— А вітер і справді затих. Завтра буде хороший день!

— І весна зовсім не за горами,— додала Марійка.— І екзамени теж. На атестат зрілості, Варю.

* * *

Було дуже холодно. По тому, як різко рипів сніг під ногами, Віктор визначив, що, напевне, градусів двадцять п’ять. Він навмисне пройшов зайвих півкварталу, щоб глянути на градусник, який висів біля головунівермагу. Справді, хлопець помилився тільки на один градус. Ртуть опустилася до цифри 26 нижче нуля.

Давно не було таких морозів. Вітрини крамниць розписані срібними вибагливими мережками, і, мабуть, не кожний художник змалює такий тонкий рисунок. Електричне сяйво ледве проникає крізь товсту паморозь. Тролейбуси в інеї, вікна в них теж укриті памороззю, і пасажири дивляться на вулицю крізь маленькі просвіти-дірочки, зроблені з допомогою нігтя і власного дихання.

Навколо стоїть туман. Вікторові рідко доводилось спостерігати це явище: туман під час морозу. Неонові реклами поблискують сьогодні тьмяно, прохожі не йдуть, а поспішають підтюпцем, зігнувшись, закутавши обличчя.

У Віктора змерзли ноги, але він похмуро ходив тротуаром — туди й сюди, поглядаючи на другий поверх, на вікна, де жила Юля. Спочатку він сподівався, що випадково зустріне її. А потім примирився з тим, що лише побачить її силует на вкритому памороззю вікні. Ще пізніше він утратив всяку надію і на зустріч, і на силует.

Вікно Юлиної кімнати світилось, та ось уже, мабуть, дві години, як Віктор ходить тротуаром, а й досі не побачив навіть Юлиної тіні. Що ж вона? Сидить і вчить уроки? Чи, може, її немає вдома?

Йому пригадались усі дрібниці, всі речі, які він бачив у Юлі, коли заходив за нею у той пам’ятний вечір перед зборами молодих виборців. Пригадалось її нове коричневе плаття, в якому вона вийшла з сусідньої кімнати; Митрик і Федько, троянда з паперу... Яке все миле і... недосяжне!

Далі чекати на вулиці було вже неможливо: хлопець дуже змерз. Але як іти додому з цим гнітючим почуттям? Було б, мабуть, легше, коли б і справді був винен!

З кожним днем Віктор усе тяжче відчував, що втрата Юлі для нього — велике горе. Хвилинами йому здавалося, що взагалі все загинуло, насунулась якась катастрофа. Юля тепер уперто уникала з ним зустрічі віч-на-віч...

Він прийшов додому похмурий і хотів тихенько шмигнути в свою кімнату, але з їдальні вийшов сяючий батько.

— Ану, Вікторе, йди сюди на консультацію. Як тобі здається ця штука?

Степан Якович був у новій полосатій піжамі і саме про неї хотів почути думку сина. За батьком ішла слідом Лукія Федорівна і, заходячи з усіх боків, обсмикувала на чоловікові обнову.

— Оце, бачиш, сину, подарунок мені від мами на новосілля. Тільки ж вузько, дуже вузько!

Лукія Федорівна запевняла, що навпаки, піжама зовсім не вузька, треба тільки переставити гудзики, і все буде гаразд.

Вона глянула на Віктора і сплеснула руками:

— Ой, який ти червоний! Замерз?

Степан Якович сказав:

— Та-ак, морозець! Правда, мені біля печі було тепло, що але піт котився. Сьогодні дали плавку понад план.

Усього тиждень, як Степан Якович одержав нову квартиру на третьому поверсі великого будинку. Квартира була на три кімнати з кухнею, ванною, газом і гарячою водою. Усі ці дні з крамниць привозили то крісла, то диван, то новий шифоньєр, то килими, і тільки вчора Лукія Федорівна заявила, що тепер уже в основному квартиру обставлено, і можна подумати про новосілля. Не було тільки розв’язане питання про картину у вітальні. Справа в тому, що Степан Якович купив у комісійній крамниці копію картини Шишкіна, чим викликав нарікання з боку Лукії Федорівни, яка вважала, що копія абсолютно невдала. Особливо повставала вона проти одного з ведмежат, доводячи, що Шишкін не міг так змалювати ведмежа, що воно більше скидалось на звичайне волохате цуценя.

Правду кажучи, Степан Якович і сам бачив, що сплохував, але, по-перше, було соромно признатись у цьому, а по-друге — шкода витрачених грошей: купив, то хай уже висить!

За вечерею зібралася вся сім’я. Мати Лукії Федорівни, жвава бабуся, яка вела все господарство, купила сьогодні дзеркальних коропів і засмажила їх у сметані. І ці коропи розбуркали раптом у Степана Яковича риболовецьку пристрасть.

— У вихідний їду рибалити,— рішуче заявив він.— Пам’ятаєте, яку щуку привіз із Дінця?