Золота медаль

— Ми знову під березами,— сказав схвильовано Віктор.— Ти пам’ятаєш, Юлю, як ми вперше з тобою були вдвох... теж під березами?

— Вітю, коли ти перестанеш бути сентиментальним? Пора б уже — вісімнадцять років!

— Ні, я просто чулий. Хоч я не читав у комсомольському статуті, що нам сентиментальність протипоказана.

Віктор уважно подивився Юлі в обличчя:

— А ти хороша сьогодні, Юлю! Радості в тобі стільки, що от-от бризне! Що з тобою?

— Просто відчуваю, Вітю, щастя жити! І навіть те, особисте, що завжди викликало такий біль, останнім часом змінилось на краще. Це я про батька. Вчора вранці повернувся з нічної зміни вкрай стомлений, але страшенно щасливий. Він же придумав універсальний різець. Ну, поки що випробовують, і, здається, успішно. Батько просто літає і вже місяць не бере в рот і краплі.

— Даремно,— посміхнувся хлопець.— Заради такої події можна! І мені теж радісно, Юлю. І за тебе, і взагалі радісно. За клас, за товаришів. А Марійка? Як вчиться! Професор!

Віктор зняв шерстяну шапочку і скошлатив своє буйне волосся. Але Юля вихопила її в нього з рук:

— Ну-ну, простудишся, а тоді переживай за тебе. Надінь! От так... упертий мій хлопчику!

Вона поривчасто нахилила його голову й поцілувала в теплі губи.

— Ой, Вітюсь, мені здалося, що хтось побачив!

— Нікого немає, Юлю. А зачаровані богатирі сплять. Міцно сплять...

Він схвильовано замовк, наче розгубив усі слова, які хотів сказати Юлі.

Мовчала і Юля. Обоє прислухалися до лісової тиші, ніби вона ховала в собі все невисловлене.

Несподіване різке скрекотання немов розбудило їх.

— Ой! — вихопилось у Юлі.

— Це — сорока,— засміявся Віктор.— От клята душа!

— Зараз на її крик хтось сюди прийде...

— А ти не хочеш, щоб сюди прийшли?

— Навіщо ти питаєш? Не хочу... Хочу бути з тобою, Вітю.

— Може, ти будеш сміятись,— промовив якось нерішуче Віктор,— але, знаєш, мені так шкода буває інколи того Віктора, який колись міг жити на світі і не любити тебе, не думати про тебе... Який він був нещасний, той Віктор! А ти... ніколи не відчуваєш, як я тобі щовечора бажаю «на добраніч»? Укриюся з головою, уявляю твою усмішку і тихо засміюся до тебе...

Вони мовчали, притулившись одне до одного. Грудочки пухнастого снігу падали на них з берези.

Потім Віктор прошепотів:

— Як хороше!

— Що хороше?

— Що ти є на світі... що ти — Юля... І мені стає страшно, серце боляче стискається, коли подумаю, що скоро ми розстанемося з тобою.

Юля притиснулась до Віктора.

— Не хочу!.. Вітюсь! Хороший мій... Восени я піду в університет... І ти зі мною. Як було б чудово! Як би це було... Ми б сиділи поруч на лекціях, разом готувалися б до екзаменів. Разом закінчили б університет, а тоді поїхали б працювати кудись далеко, наприклад — на Урал. Я викладала б історію, а ти... на заводі.

— Так, так, заводи там, на Уралі,— мрійливо промовив Віктор.— Можна й у Магнітогорськ...

— Ну от, бачиш. Ми працювали б в одному місті. Подумай — все життя, все життя ми були б разом! Хіба це не щастя — разом працювати, радитись одне з одним, звіряти одне одному всі свої думки, навіть такі, що нікому б не сказав про них — найзаповітніші свої думки. А вдвох мріяти! Вітюсь!

— Юлю, ти просто мене мучиш... Ти такі малюєш картини, що в мене перехоплює дихання. Але як же з моєю мрією? З моїми планами?

— З твоїми планами... Я знаю, ти — впертий... Наполегливий. Що задумав — не відступиш... Та хіба не можна поєднати твоїх планів...

— З любов’ю?

— Вітю, невже ти смієшся?

— Ну, як тобі не соромно? Це зовсім не смішно, Юленько. Мені згадалось, як ти говорила, що наші почуття треба берегти.

— Берегти, Вітюсь, бо це дорогий скарб.

— Ось я й думаю: хіба тоді, коли я працюватиму на заводі, а ти вчитимешся в університеті... хіба тоді ми не збережемо нашої любові, нашої дружби? А може, в університеті зустрінеться тобі хтось...

— Вітю!..

— Гаразд, не буду, Юлю!

І вони знову цілувались, не помічаючи, що з берези посипалась ціла сніжна хмара. Її збила руда білка, яка здивовано поблискувала на них очицями, не розуміючи, що роблять тут ці двоє невідомих...

33

Збори партійної організації школи почалися пізно ввечері. Давно скінчили роботу численні гуртки, учні розійшлися, і в усій школі настала незвичайна тиша. Тільки десь на другому поверсі прибиральниці пересовували в класах парти.

Ця лунка тиша, коли кожний звук виникає несподівано, ці порожні коридори завжди викликали в Юрія Юрійовича почуття незатишне і неспокійне.

Він швидко пройшов довгим коридором, відчинив двері в учительську кімнату і з задоволенням побачив, що більшість товаришів уже зібралися.

Тетяна Максимівна розповідала якийсь епізод із свого вчителювання. Біля неї примостились на дивані Надія Пилипівна і Олег Денисович. Зінаїда Федорівна і вчитель малювання Яків Тихонович розглядали за столом малюнки в зошиті якогось учня. Інші вчителі стиха розмовляли в різних кутках цієї великої кімнати.

— Ось і Юрій Юрійович,— сказала Тетяна Максимівна.— О, та який ви прийшли нарядний, урочистий! Немов іменинник.

— Іменинник і є! — посміхнувся старий учитель.— Для мене ці збори — знаєте, які!?

Справді, для нього ці збори були незвичайні. Класний керівник повинен був звітувати перед партійною організацією про свій клас, про те, як десятикласники готуються до екзаменів на атестат зрілості.

Успіхи були великі. Юрій Юрійович приготував виписки оцінок, які одержали за останній час його вихованці, хотів розповісти про додаткові заняття, які влаштовують самі учні, допомагаючи один одному, про ті численні організаційні заходи, що дадуть змогу випускникам найкраще підготуватися до екзаменів.

Але вчителя мучило якесь незрозуміле незадоволення. Він ще раз перечитав акуратно написаний на аркушику план свого звіту. Все ніби в порядку. Та чому не зникає це почуття, наче не виконав якогось важливого доручення?

Він тихо сказав Надії Пилипівні:

— У мене чомусь раптом з’явилася думка, що я не готовий до звіту. Дивно!

Надія Пилипівна не встигла відповісти. Збори почалися, головуючий Олег Денисович надав слово Юрієві Юрійовичу.

Всім здалося, що старий учитель сьогодні занадто довго розкладав перед собою матеріали звіту. Олег Денисович перервав паузу: